Портал о строительстве и ремонтных работах

Архивы рубрики ‘Технологія будівельного виробництва’

Загальні відомості. Земляні роботи є найпоширенішими і трудо­місткими роботами в будівництві. Тяжка фізична праця виконавців на улаштуванні земляних споруд та низька її ефективність спонукали інже­нерів шукати засоби, які дали 6 можливість полегшити виконання тру­дових процесів у цій галузі.

Упродовж століть знаряддя праці від примітивних кайла та лопати розвинулися до сучасних високоефективних потужних механічних, на­півавтоматичних та автоматичних засобів виконання земляних робіт.

На території нашої країни вже на початку XIX ст. на річках і в портах почали застосовувати машини для виконання очисних та дно — поглиблюваних робіт. Так, у 1809 р. на розчищенні перекатів на Дніпрі працювала машина Бухтєєва.

У будівельному виробництві раніше від інших будівельних машин виникли землерийні машини.

У 1845 — 1851 рр. на будівництві Миколаївської залізниці працюва­ло чотири екскаватори, що для того часу вважалося значним досягнен­ням у розвитку механізації земляних робіт.

У першому десятиріччі XIX ст. розпочато випуск одноківшових екс­каваторів на залізничному ходу з ковшами місткістю 1,9 та 2,3 м3.

До 1915 р. в будівельному виробництві налічувалося до 200 екска­ваторів. Пізніше, на будівництві Дніпропетровської гідроелектростанції, завдяки наявності землерийних машин за 3 — 4 роки було перероблено близько 3 млн м3 земляних мас.

Уже в 1950 р. було випущено екскаваторів нових моделей у 7,7 раза більше, ніж у 1940 р., скреперів — у 8,5, самоскидів — у 16 разів. Способи гідромеханізації земляних робіт у нашій країні були запро­ваджені інженерами Кирпичниковим та Классоном. На Дніпробуді (1929—1932 рр.) гідромеханічним способом виконувались великі обсяги робіт із планування територій.

Через величезні масштаби будівельних робіт будівельники змушені були використовувати непридатні, слабкі грунти, на яких зводились об’єкти різного призначення. У зв’язку з цим здійснювалися пошуки спеціальних методів поліпшення якості ґрунтів, у результаті чого ви­ник новий метод земляних робіт — штучне закріплення природних основ. Було розроблено та впроваджено нові методи закріплення ґрунтів, такі як бітумізація, смолізація, силікатизація та цементація. Пізніше для закріплення лесових ґрунтів було запроваджено метод термічної обробки їх.

Масштаби земляних робіт у сучасному будівельному виробництві потребують постійного оновлення парку землерийних та землерийно — транспортних машин.

Призначення земляних робіт. Розроблення ґрунтів здійснюють з метою підготовки основи під будинки та споруди, для зміни природно­го рельєфу місцевості.

Процес розроблення ґрунту складається з трьох основних операцій: розроблення ґрунту, його переміщення (транспортування) та укладан­ня з ущільненням. Розроблення може виконуватись з метою створення виїмки та насипу.

Термін «виїмка» вживається в тому випадку, коли ґрунт розробляється нижче від рівня поверхні землі (котлован, траншея); «насип» — коли ґрунт насипають вище за рівень поверхні землі (полотно залізниці, автошляхи, греблі).

Під час виконання земляних робіт велике значення має транспорту­вання ґрунту до місця його призначення, тому важливим завданням технолога є вибір і розроблення найефективніших методів розроблен­ня та транспортування ґрунту.

Класифікація ґрунтів та їхні властивості. Ґрунтами в будів­ництві називають гірські породи, які складаються з мінеральних часто­чок та органічних домішок.

Ґрунти поділяють на:

скельні грунти, що залягають у земній корі у вигляді суцільного моноліту;

великоуланкові незцементовані ґрунти, які утворені з галечнику та конгломерату кругляка, кам’яних і щебеневих нагромаджень;

піщані грунти, сипкі в сухому стані. Залежно від гранулометрично­го складу їх поділяють на піски гравіваті, крупно-, середньо-, дрібнозер­нисті та пилоподібні;

глинисті ґрунти, зв’язані, несипкі в сухому стані. За ступенем пла­стичності їх поділяють на супіски, суглинки та глину. До глинистих ґрунтів належать також леей, які мають дрібнозернисту, хімічно зв’яза­ну карбонатну структуру.

Властивості ґрунтів впливають на стійкість земляних споруд, трудо­місткість та вартість їх розроблення. Основними будівельними власти­востями ґрунтів є такі.

в природному стані.

Кут природного укосу ф — кут, утворений поверхнею несипкого ґрунту і горизонтальною площиною. Він характеризується станом гра­ничної рівноваги. Значення його залежить від кута внутрішнього тертя, сил зчеплення верхніх шарів ґрунту.

Щільність ґрунтів — це маса одиниці об’єму речовини ґрунту без пор. Щільність впливає на опір ґрунту копанню та на його несівну здатність.

Вологість — ступінь насичення ґрунту водою. Виражається відно­шенням маси води в ґрунті до маси твердих часточок. Так, ґрунти за вологості до 5 % вважаються сухими, за вологості 5 —ЗО % — вологими, понад ЗО % — мокрими.

Зчеплення визначається початковим опором зрушення і залежить від виду ґрунту та ступеня його вологості.

Міцність ґрунтів характеризується їхньою здатністю чинити опір зовнішньому силовому впливу.

Розпушуваність — здатність ґрунту збільшуватись в об’ємі під час розроблення; характеризується коефіцієнтами початкового і залишкового розпушення. Коефіцієнтом початкового розпушення є відношення об’єму розпушеного ґрунту до його об’єму в природному стані; коефіцієнт залишкового розпушення — це відношення об’єму розпушеного ґрун­ту після його ущільнення до його об’єму в природному стані.

Підготовчі роботи. У зв’язку з тим що земляні роботи виконуються субпідрядними організаціями, підготовка та організація робіт має свої особливості.

До початку робіт має бути забезпечена підготовка будівництва, яка полягає у здійсненні певних організаційних і підготовчих заходів.

До них належать:

• вирішення питань використання для потреб будівництва наявних

транспортних та інженерних комунікацій, засобів енерго — і теплопоста­чання, зв’язку тощо;

• укладання субпідрядного договору на виконання земляних робіт;

• своєчасне забезпечення виконавців робочими кресленнями, техноло­гічною та іншою документацією.

Підготовчі роботи організаційно можна розподілити на два потоки.

До першого належать роботи, що виконуються поза межами буді­вельного майданчика: будівництво під’їзних автомобільних доріг, ме­реж зв’язку та електропередачі з трансформаторними підстанціями, водопровідні та каналізаційні мережі і т. д.

До другого — роботи, що виконуються безпосередньо на будівельно­му майданчику: очищення території, геодезичні роботи, перенесення проектних позначок на місцевість, знесення зайвих будов з його тери­торії; інженерна підготовка; забезпечення тимчасового відведення по­верхневих вод; улаштування тимчасових доріг на території майданчи­ка; прокладання мереж водо — та енергозабезпечення, телефонного та радіозв’язку; монтаж інвентарних тимчасових приміщень (контори виконроба, обігріву робітників, їдальні, просушування та зберігання робо­чого одягу, санітарних вузлів, фельдшерського пункту, диспетчерської тощо); підготовка ґрунтів до розморожування у зимовий період і т. д.

Очищення території — видалення дерев та кущів, корчування пнів, розбирання зайвих будівель, перекладання, за потреби, комунікацій і т. д.

Геодезичні роботи — це визначення розміщення земляних споруд на місцевості. Розбивання ведуть у двох площинах: горизонтальній та вертикальній (рис. 2.5).

За горизонтального розбивання визначають та закріплюють на місце­вості положення осей і контурів майбутніх земляних споруд. Помилки під час виконання цих робіт можуть призвести до неправильного роз­міщення об’єктів на місцевості, що негативно впливатиме на забудову з архітектурного погляду. Побудована на місцевості геодезична будівельна сітка слугує орієнтиром для перенесення проекту в натуру.

За вертикального розбивання визначають глибину виїмок і висоту насипів.

Рекультивація полягає у зрізанні рослинного шару і подальшому використанні цього ґрунту для благоустрою території або вивезенні його за межі будівельного майданчика в місце, де його використовують за призначенням.

Розпушування ґрунтів. Під час розроблення виїмок ґрунт розпу­шується і займає значно більший об’єм, ніж у щільному масиві.

У розрахунках ступінь розпушування ґрунтів визначають коефіцієн­том початкового та залишкового k3 р розпушування. Крім того, інколи виникає потреба попереднього розпушування ґрунту, наприклад під час розроблення щільних, скелястих або мерзлих ґрунтів.

До початку земляних робіт територія будівництва має бути осушена, для чого влаштовують поверхневе водовідведення. Як правило, для нової забудови виділяються ділянки, непридатні для іншого використання (схили, пересічена місцевість зі складним рельєфом тощо). Не виключено, що під час будівництва, якщо не вжити відповідних заходів, будівельний майдан­чик заливатиметься поверхневими водами від дощу або танення снігу і заболочуватиметься. Щоб цього не трапилось, воду потрібно заздалегідь

перехопити і спрямувати так, щоб вона не потрапила на майданчик, для чого до початку земляних робіт влаштовують відкриті перехоплювальні водовідвідні канави, закриті дренажні канави, якими вода самопливом витікає за межі будівельного майданчика, або з боку підтоплення влашто­вують захисне обвалування. Усі підготовчі роботи мають бути виконані відповідно до будгенплану, розробленого на підготовчий період.

Допоміжні роботи. До них належать: тимчасове закріплення стінок траншей і котлованів; відкритий водовідлив; зниження рівня ґрунто­вих вод; штучне закріплення (стабілізація) ґрунтів; ущільнення ґрунтів.

Тимчасове закріплення вертикальних стінок виїмок здійснюєть­ся у випадках, коли ґрунт не може утримувати вертикальні укоси. Ве­личина вертикального укосу виїмки залежить від величини природного

Рис. 2.6. Кріплення стінок котлованів і траншей: а — підкісне; б — анкерне; в — шпунтове; г — розпірне; 1 — щити (дош­ки); 2, 10 — стояки; 3 — підкіс; 4 — паля; 5 — анкер; 6 — засипка; 7 — маякова паля (опорний стояк); 8 — напрямні; 9 — шпунт; 11 — розпірка

укосу грунту. Іноді під час улаштування виїмок (у разі влаштування виїмок поблизу фундаментів, потреби перероблення значних об’ємів зайвого ґрунту на улаштування укосів тощо) виникає необхідність улаш­тування виїмок з вертикальними стінками (рис. 2.6). Глибина таких виїмок регламентується нормами. Тип закріплення визначається про­ектом виконання робіт залежно від розмірів виїмки, властивостей ґрун­ту, наявності ґрунтових вод тощо. Закріплення виїмок класифікують за здатністю їх як несівних конструкцій.

Підкісне закріплення (рис. 2.6, а) встановлюють у середині котло­вану. Широкого використання воно не має, оскільки підкоси заважа­ють виконанню подальших робіт.

Більш поширеним є анкерне закріплення (рис. 2.6, б). Воно утри­мується в проектному положенні за допомогою спеціальних анкерів, які не заважають переміщенню людей та виконанню робіт.

Консольне (шпунтове) закріплення (рис. 2.6, в) — це шпунтова стінка, жорстко затиснена ґрунтом. Таке закріплення влаштовують з металевого або, рідше, дерев’яного шпунта. Шпунти використовують переважно для огороджування мілких котлованів у водонасичених ґрун­тах, коли неможливо штучно знизити рівень ґрунтових вод.

Розпірне закріплення виконують для закріплення вертикальних стін траншей (рис. 2.6, г).

Видалення води з виїмок. Найпростішим та найекономічнішим є відкритий водовідлив (рис. 2.7, а), але він не має широкого застосуван­ня внаслідок того, що у виїмці майже завжди залишається вода, яка ускладнює виконання робіт. Технологія використання цього способу полягає в тому, що під час улаштування виїмки підошві надають неве­ликого нахилу в один бік. У зниженій частині підошви влаштовують водозбірні приямки. Стінки приямків закріплюють шпунтом або дерев’я­ним ящиком без дна розміром 1 х 1 м, а на дно приямка насипають фільтрувальний матеріал (щебінь чи гравій). З приямка воду видаля­ють за межі майданчика насосами.

У ґрунтах із коефіцієнтом фільтрації, більшим за 2 м2/добу, засто­совують зниження рівня ґрунтових вод (рис. 2.7, б — д). Для цього використовують легкі голкофільтрові установки, які дають змогу зни­зити рівень ґрунтових вод за одноярусного розміщення на 4 — 5 м, за двоярусного — на 7 — 9 м; ежекторні голкофільтри, що забезпечують зниження рівня ґрунтових вод на 16 — 20 м; свердловини з глибинними насосами та свердловини, які скидають воду в розташовані нижче водо­вбирні шари чи спеціальні виробки.

Легкі голкофільтрові установки застосовують переважно для осу­шення піщаних ґрунтів. Голкофільтр складається зі сталевої труби завдовжки Ігп з фільтровою ланкою завдовжки 1 м. Голкофільтри за­нурюють у ґрунт навколо котловану або вздовж траншеї на відстані 1,0— 1,5 м від брівки виїмки. Усі голкофільтри за допомогою гумових шлангів приєднують до водозбірного колектора, оснащеного насосними агрегатами (рис. 2.7, г).

Стабілізація ґрунтів. Із метою підвищення несівної здатності слабких ґрунтів за умов природного залягання застосовують різні спосо­би штучного закріплення (стабілізації) ґрунтів. Залежно від фізико- механічних властивостей ґрунтів, їх стану та мети стабілізації застосо­вують постійні та тимчасовий способи закріплення ґрунтів.

До способів постійної стабілізації ґрунтів належать смолізація, біту­мізація, силікатизація, цементація та термічний спосіб.

Спосіб смолізації застосовують для закріплення мілких піщаних ґрун­тів, нагнітаючи крізь ін’єктори гелеутворювальну суміш, виготовлену з розбавленого розчину карбамідної смоли та розчину соляної кислоти.

Спосіб силікатизації застосовують для закріплення піщаних сухих ґрунтів і водонасичених пісків. Спосіб силікатизації поділяється на два види: одно — та дворозчинна силікатизація. За однорозчинного спо-

Рис. 2.7. Зниження рівня грунтових вод: а — схема відкритого водовідливу; б — д — схема водозниження голкофільтровою установкою (6 — план котловану з розміщенням голкофільтрів; в — поперечний розріз; г — двоярусна голкофільтрова установка; д — однобічне розміщення гол­кофільтрів); 1 — голкофільтрові ланки; 2 — водозабірний колектор; 3 — пробко­вий кран; 4 — кутик; 5 — відцентровий вихровий насос; 6 — крива депресії; 7 — фільтрова ланка; 8 — надфільтрова ланка; 9 — електродвигун; РГВ — рівень ґрунтових вод

Рис. (S. Схема установки для заморожування ґрунту:

/ — зовнішня заморожувальна труба; 2 — внутрішня живильна труба; 3 — живильний колектор; 4 — відвідний колектор; 5 — розсільний насос; 6 — морозильна камера; 7 — компресор; 8 — заморожений ґрунт

собу в ґрунт нагнітають гелеутворювальну суміш із розчину рідкого скла (силікат натрію) та ортофосфорної кислоти або із розчину рідко­го скла, сірчаної кислоти та сульфату глинозему. За дворозчинного способу спочатку в ґрунт через ін’єктори нагнітають рідке скло, а потім розчин хлориду кальцію заданої концентрації.

Спосіб цементації застосовують для закріплення тріщинуватих та кавернозних скельних порід, а також гравіюватих ґрунтів. За цього способу в свердловини крізь ін’єктори нагнітають тампонажні розчини (цементні суспензії, цементні розчини з добавками глини, піску та інших інертних матеріалів). У випадках, коли в породах спостерігається пе­реміщення ґрунтових вод, як допоміжний спосіб до цементації застосо­вують бітумізацію. Щоб виключити розтікання та винесення бітуму напірними водами на великі відстані від свердловини, бітум нагнітають у кілька етапів з перервами, які потрібні для його охолодження та загустіння.

Спосіб термічного закріплення застосовують для стабілізації лесо — вих ґрунтів. У заздалегідь пробурену і герметично закупорену сверд­ловину нагнітають газ або суміш рідкого палива та повітря. Макси­мальна температура під час згоряння палива у свердловині має бути не вищою за 1100 °С. Розжарені гази, проникаючи в пори ґрунту, ви­палюють в ньому органічні вкраплення, а неорганічні спікають у су­цільну масу.

До способів тимчасової стабілізації належить спосіб штучного за­морожування ґрунтів. Його застосовують під час розроблення нестій­ких, водонасичених ґрунтів. Для створення навколо виїмки льодоґрун- тової водонепроникної завіси (стінки) навколо майбутньої виїмки бу­рять свердловини (рис. 2.8). В них опускають заморожувальні ко­лонки, крізь які прокачують розчин з температурою -25…-45 °С. Відстань між колонками становить у середньому 1—3 м. Радіус про­мерзання ґрунту від однієї заморожувальної колонки має перекривати зону промерзання ґрунту до сусідньої колонки. За цієї умови ство­рюється суцільна льодоґрунтова завіса (стінка), яка захищає майбутню

виїмку від потрапляння в неї води. Після завершення всіх будівельних робіт (особливо гідроізоляційних) ґрунт розморожують природним чи штучним способом, потому свердловини тампонують.

До початку робіт з ущільнення ґрунтів розробляють технологічні документи, які містять:

— плани та розрізи площадки, що ущільнюється;

— вказівки про потрібну глибину ущільнення;

— вибір типу ґрунтоущільнювальної машини;

— вказівки щодо величини зниження рівня поверхні, що ущільнюється, і т. д.

Ущільнюють ґрунти під фундаменти, основу під підлоги, при зворот­ному засипанні пазух котлованів і траншей. Для виконання поверхне­вого ущільнення застосовують крани та екскаватори. Ущільнюють ґрун­ти трамбовками масою 2 —7 т. Схему ущільнення ґрунту трамбуваль­ною плитою, підвішеною до стріли екскаватора, наведено на рис. 2.9.

Ущільнення ґрунту здійснюють окремими смугами. Трамбування в межах кожної смуги виконують циклами, в кожному з яких по одному сліду робиться два-три удари. Штучне ущільнення ґрунтів має забезпе­чувати підвищення стійкості, зменшення осідання та збільшення водоне­проникності земляної споруди. Ущільнення ґрунтів насипів і зворот­них засипок слід виконувати прошарками однакової товщини.

Крім трамбування ґрунти ущільнюють також укочуванням та вібру­ванням. Укочування здійснюють гладкими і кулачковими котками, вібру­вання — вібраційними котками в піщаних ґрунтах шарами завтовшки 0,4 — 0,5 м. У зимовий період ущільнення допускається тільки за талого стану ґрунту.

Основні способи виконання земляних робіт. Існує три основних способи розроблення ґрунтів: механічний, гідромеханічний та вибуховий. На вибір способу впливають будівельні властивості ґрунтів. Як прави­ло, перевагу віддають механічному способу, який полягає у розробленні ґрунту землерийними (одноківшевими та багатоківшевими екскавато­рами) і землерийно-транспортними (бульдозерами, скреперами, грейде­рами) машинами. За гідротехнічного способу виконання земляних робіт ґрунт розмивають гідромоніторами за межами водойми і транспорту­ють його до місця призначення або розмивають ґрунт земснарядами з дна водойми і також транспортують його до місця призначення. Вибу­ховий спосіб застосовується в розробленні скельних і мерзлих ґрунтів. Енергія вибуху, яка виникає внаслідок миттєвого розкладання різних вибухових речовин, сприяє розпушуванню ґрунтів або переміщуванню їх у заданому напрямку (напрямлений вибух).

За механізованого способу розроблення ґрунту здійснюється зрізу­вання стружки робочим органом машини. З цією метою застосовують одноківшеві екскаватори. Це універсальні землерийні машини. їх об­ладнують різним змінним устаткуванням: прямою лопатою — для роз­роблення ґрунту вище від рівня стоянки екскаватора; зворотною лопа­тою — для розроблення ґрунту нижче від рівня стоянки екскаватора; драглайном — для розроблення ґрунту нижче за рівень стоянки екска­ватора у разі копання глибоких котлованів, широких траншей, зведення насипів; грейфером — для копання невеликих у плані, але досить гли­боких котлованів, а також виконання вантажно-розвантажувальних робіт. Багатоківшеві екскаватори використовують для розроблення ґрун­ту під час улаштування* траншей різної глибини і ширини. Бульдозери призначені для різання та переміщення ґрунту на відстань до 100 м; скрепери нарізають і транспортують м’які та сипкі ґрунти на відстань понад 100 м. Спосіб виконання робіт залежить від технічних рішень проекту земляних споруд, виду ґрунту, обсягів земляних робіт, наяв­ності ґрунтових вод, пори року та інших умов, які враховують у процесі розроблення технологічної документації.

Розроблення ґрунту бульдозерами. Бульдозер — це землерий­но-транспортна машина на базі колісного чи гусеничного тракто­
ра, оснащеного спеціальним відвалом (рис. 2.10).

За допомогою бульдозера викону­ють землерийно-транспортні та пла­нувальні роботи у разі переміщення ґрунту на відстань, яка не перевищує 100 м. Бульдозери застосовують для виконання таких видів робіт:

—розроблення ґрунту в котлова­нах і траншеях;

—зведення насипів заввишки до 2 м з однобічних чи двобічних резервів;

— зрізування ґрунту на косогорах;

— зрізування родючого шару ґрун­ту в основах земляних споруд з пере­міщенням його у тимчасові відвали;

— засипання котлованів, траншей, ярів, ям тощо;

— планування території.

Для бульдозера характерний циклічний спосіб роботи.

Зрізування і транспортування ґрунту на відстань до 50 м доцільно виконувати за човниковою схемою, за якої бульдозер після відсипання повертається у вихідне положення заднім ходом. Це дає можливість економити час на поворотах. У такому разі тривалість циклу роботи бульдозера становитиме

“ ^3 ^з. х»

де t3, tjy tB, t3X — час, c, відповідно на зрізування ґрунту, на його транспортування, на відсипання та зворотний шлях.

Для переміщення ґрунту на відстані 51 — 100 м рекомендується ви­користовувати еліптичну схему розроблення, за якою тривалість циклу роботи становить

— ^3 + *т + + ^з. х ^р»

де £р — час на розворот бульдозера, с.

V^fiH""""""J

10-20’

Якщо коефіцієнт корисної дії (К) бульдозера під час його руху по го­ризонтальній ділянці (поз. 2) прийняти за 1, то в першому випадку (поз. /) К < 1, у другому (поз. 2) відповідно К = 1, у третьому (поз. З) — К > 1. Отже, роботу бульдозера потрібно організовувати так, щоб завжди мати найбільший ефект. Так, у разі різання та переміщення ґрунту під кутом 10 — 20° продуктивність бульдозера підвищується у 1,5 — 2,5 раза.

Вирівнювання майданчиків. До початку будівельних робіт поверхню відведеного під будівництво майданчика потрібно вирівняти. Природ­ний рельєф поверхні майданчика вирівнюють зрізуванням ґрунту, роз­міщеного вище від проектних позначок, і переміщенням та підсипанням його в місця, розташовані нижче за проектні позначки (рис. 2.11, а). Для зменшення втрат ґрунту під час його переміщення застосовують

траншейний спосіб виконання робіт (рис. 2.11, б). При цьому ґрунт розробляють окремими траншеями завглибшки 40 — 50 см з гребенями між ними завширшки 50 —120 см, які після розроблення основної маси ґрунту зрізують. Крім того, застосовують також спарену, або групову (рис. 2.12), роботу бульдозерів, коли поряд два або три бульдозери переміщують ґрунт з однаковою швидкістю. На горизонтальних ділян­ках зрізування легких ґрунтів здійснюють тонкою стружкою однакової товщини або клинуватою, а при зрізуванні щільних ґрунтів — гребін­частим профілем (рис. 2.13).

Розроблення ґрунту скреперами. Скрепер — це землерийно-транс­портна машина, робочим органом якої є ківш із ножем у передній його частині (рис. 2.14, а). Розрізняють такі види скреперів: причіпні, на — півпричіпні та самохідні. Переміщення ґрунту причіпними скреперами

/// м м ш м м wap ягт

Рис. 2.13. Схема різання грунту:

/ — різання тонкою стружкою однакової товщини; 2 — те саме, клинуватим профілем; З — те саме, гребінчастим профілем

О

з ковшем місткістю до 5 м здійснюють на відстань до 300 м, із ковшем місткістю 6,0 — 10 м3 — до 750 м, з ковшем місткістю до 15 м3 — до 1000 м, напівпричіпними та самохідними скреперами — на відстань 500 — 5000 м. Під час зрізування ґрунту скрепери можуть рухатися за еліпсом, «вісімкою», зигзагом, за спіраллю (рис. 2.14, б — г). Перевагу віддають схемі, яка забезпечує мінімальний шлях транспорту без ґрун­ту, без крутих поворотів.

Еліптичну схему руху застосовують у разі вертикального плануван­ня майданчиків, розроблювання виїмок з укладанням ґрунту і зведення ґрунтових насипів бокових резервів.

Схему руху «вісімкою» застосовують під час виконання тих самих робіт, що і за еліпсом, але за більшої довжини фронту робіт.

Схему руху за спіраллю використовують у випадку улаштування широких, невисоких насипів з пологими з’їздами та двобічними резер­вами, широких, мілких виїмок, а також під час виконання робіт з верти­кального планування майданчиків.

Схему руху зигзагом застосовують для зведення насипів з однобічних або двобічних резервів великої довжини із використанням колони скре­перів, які рухаються один за одним. Робота скрепера відбувається у такій послідовності: під’їжджаючи до місця набору ґрунту, машиніст опускає ківш і піднімає заслінку. Під час руху трактора починається набір ґрунту (рис. 2.15, /). Після наповнення ковша машиніст піднімає його і скрепер набуває транспортного положення (рис. 2.15, 2). У місці розвантаження машиніст за допомогою пересувного щитка розванта­жує набраний ґрунт (рис. 2.15, 3). Різати ґрунт скреперами, як і буль­дозерами, можна стружкою однакової товщини, клинуватим і гребін­частим профілем (див. рис. 2.13).

Цикл роботи скрепера складається з таких операцій:

Рис. 2.14. Розроблення ґрунту скре­пером:

а — загальний вигляд; б — г — схеми роботи (б — еліптична; в — «вісім­кою»; г — за спіраллю); / — заванта­ження ґрунту; 2 — розвантаження

де t3, tc, tpi tn — тривалість відпо­відно завантаження ковша, руху заван­таженого скрепера, розвантаження скре­пера, руху порожнього скрепера, с.

Розроблення ґрунту одноківшеви­ми екскаваторами. Близько 45 % зем­ляних робіт виконують одноківшеви­ми екскаваторами. За їх допомогою риють котловани, траншеї, влаштову­ють насипи, виїмки, завантажують ґрунт у транспортні засоби і т. д. Особли­вістю одноківшевих екскаваторів є їх універсальність, тобто можливість ви­користання різного змінного облад­нання:

• прямої лопати (рис. 2.16) — для розроблення ґрунтів, розміщених вище від рівня стоянки екскавато­ра з обов’язковим завантаженням ґрунту в транспортні засоби;

• зворотної лопати (рис. 2.17) — для розроблення ґрунтів, розміще­них нижче за рівень стоянки екскаватора, із завантаженням ґрунту в транспортні засоби або укладанням його у відвал;

Рис. 2.16. Екскаватор, обладнаний прямою лопатою: а — загальний вигляд; б — основні технологічні параметри: а — крок переміщення екскаватора (відстань між двома стоянками); Щ — ра­діус габаритної зони встановлення екскаватора; R — найменший ра­діус копання на рівні стоянки; /?2 — найбільший радіус копання на рівні стоянки; R3 — найбільший радіус копання; /?р — радіус розванта­ження; Яро3р — висота розробки; Лпр — ширина проходження; — відстань від осі переміщення екс­каватора до осі дороги; 0q — серед­ній кут повороту на розвантаження

• грейфера (рис. 2.18) — для риття колодязів, вузьких глибоких кот­лованів, траншей тощо;

• драглайна (рис. 2.19) — для розроблення ґрунтів, розташованих ниж­че ніж рівень стоянки екскаватора, в глибоких і широких котлова­нах. Розроблення відбувається із завантаженням ґрунту в транспортні засоби або укладанням його у відвал.

Крім того, екскаватор може нести на собі обладнання для забивання паль, розпушування мерзлих ґрунтів і т. д. Одноківшеві екскаватори випускають з механічним та гідравлічним приводами.

Екскаватори з прямою лопатою розробляють ґрунт у виїмках спо­собами лобового (поздовжнього) та бокового забоїв (рис. 2.20). Лобо­ві забої бувають вузькими (ширина проходки становить 0,8 — 1,5 розміру найбільшого радіуса різання /?тах), нормальними (завширшки 1,5 —

Рис. 2.17. Екскаватор зі зворотною ло­патою: а — загальний вигляд; б — основні техноло­гічні параметри: d — крок переміщення екс­каватора; Rq — радіус габаритного встанов­лення екскаватора; R^ — найменший радіус копання на рівні стоянки; Я2 ~ найбільший радіус копання на рівні стоянки; RH — радіус копання на заданій глибині; Нтах — найбільша глибина копання; Zq — відстань від п’яти стріли до осі обертання екскаватора

O’)

t

1,8 Rm3iX ), розширеними (завширшки більше ніж 2 Rmax ). Розроблен­ня виїмок способом лобового забою ускладнює роботу транспортних засобів, подовжує цикл роботи екскаватора і знижує його продуктивність. Під час роботи боковим забоєм екскаватор може розробляти ґрунт перед собою та з одного боку від себе. Положення екскаватора віднос­но землевозних шляхів у боковому забої дає можливість використову­вати для транспортування ґрунту не тільки автосамоскиди, а й, за по­треби, тракторні візки, залізничний транспорт, транспортери. Основні технічні параметри екскаватора (див. рис. 2.16, б): найменший та най­більший радіуси копання на рівні стоянки і R2 найбільший радіус ко­пання на найбільшій глибині R%, довжина переміщення а висота розроб­лення #ПГІ • радіус розвантаження /?п.

розр r ‘J г р

Екскаватори зі зворотною лопатою розробляють ґрунт під час улаш­тування траншей і котлованів. Розроблення ґрунту ведуть лобовими і боковими проходками. Лобові проходки застосовують переважно для розроблення виїмок осьовою проходкою, а бокові — для розроблення невеликих котлованів (рис. 2.21). Перевага віддається розробленню ґрунту лобовими або торцевими забоями, тому що у разі розроблення боковими забоями ширина виїмки завжди менша, ніж у випадку торцево­го, і не перевищує одного радіуса копання, при цьому екскаватор роз­робляє ґрунт у положенні найменшої стійкості, що спричинює постійну стурбованість щодо стійкості машини. Розміщення екскаватора над за­боєм дає змогу розробляти ґрунт у виїмках з високим рівнем ґрунтових вод без допоміжних заходів для його зниження. Основні технологічні параметри екскаватора такі: найменший радіус копання на рівні стоян­ки найбільший радіус копання на рівні стоянки R2 найбільший радіус копання на максимальній глибині; найбільша глибина копання #тах; Радіус розвантаження; величина переміщення екскаватора d, радіус габаритного встановлення екскаватора Rq (див. рис. 2.17, б).

Екскаватори, обладнані драглайном, мають стрілу великих розмі­рів та ківш на гнучкій підвісці. їх застосовують для розроблення кар’єрів, виїмок значних розмірів із вивантаженням ґрунту у відвал або в транс­портні засоби. Розроблення ґрунту ведуть нижче від рівня стоянки драглайна. Глибина копання може досягати 20 м, а найбільший радіус копання на рівні стоянки — 26 м. Для підвищення продуктивності екскаватора застосовують човникові способи розроблення ґрунту із заїздом автосамоскидів на дно виїмки, безпосередньо до того місця за­бою, з якого виймають ґрунт (рис. 2.22).

Рис. 2.20. Схеми роботи екскаватора з прямою лопатою забоями: а — г — лобовими (а — при вузькому забої; б — при забої паралельної ширини; в — при розширеному забої до 2,5#; г — при розширеному забої до 3,5#); д — бічним; 1 — автосамоскид; 2 — вісь забою; 3 — центр ваги забою; 4 — екскаватор; 5 — вісь пере­міщення екскаватора; 6 — вісь руху автосамоскида; 7 — місця стоянок екскаватора; #р — радіус різання; #тах — максимальний радіус різання; #ст — радіус на рівні стоянки екскаватора

Рис. 2.21. Розроблення ґрунту екскаватором, обладнаним зворотною лопатою: а — розріз; б — лобова проходка; в — бокова проходка; / — вісь руху автотранспорту; 2 — автосамоскиди

За поперечно-човникової схеми ґрунт поступово розробляють з двох боків від автосамоскида. Розвантажують ківш під час переміщення його зліва направо або навпаки. Коли ківш опиняється над кузо­вом машини, екскаваторник розвантажує його, не припиняючи руху стріли.

За поздовжньо-човникової схеми ґрунт набирають перед заднім бор­том машини, потім переміщують його в напрямку до автосамоскида. Розвантаження ковша відбувається в ту мить, коли він зависає над кузовом.

Застосування човникових схем значно скорочує робочий цикл екска­ватора і підвищує його продуктивність. Цьому сприяє зменшення кута повороту стріли та скорочення часу на підняття ковша для розванта­ження, оскільки висота підняття ковша визначається не висотою забою, а висотою кузова самоскида.

Екскаватори, обладнані грейферами, застосовують для розроблен­ня котлованів під окремо розміщені споруди складного профілю, котлова­нів під окремі колодязі, окремих фундаментів, опор ліній електропередачі, для розроблення глибоких вузьких траншей під захистом глинистих суспензій, для роботи на обмеженій площі, зворотного засипання ґрунту і т. д. (рис. 2.23).

Розроблення ґрунтів багатоківшевими екскаваторами. Багатоків­шеві екскаватори — це землерийні машини безперервної дії. Залежно від конструкції робочого органа розрізняють роторні та ланцюгові ба­гатоківшеві екскаватори.

За характером переміщення машини та за напрямком руху ковшів їх поділяють на екскаватори поздовжнього (траншейні) та поперечного

Рис. 2.22. Способи розроблення забою екскаватором-драглайном: а — поперечно-човниковий; б — поздовжньо-човниковий; в — вигляд збоку; 1 — авто­самоскид; 2 — опускання ковша в забій і набирання ґрунту; 3 — закінчення набирання ґрунту та піднімання ковша; 4 — розвантаження ковша

копання. Багатоківшевими екскаваторами розробляють ґрунт у відвал або із завантаженням на транспорт.

Ланцюгові екскаватори (рис. 2.24, а) застосовують для риття тран­шей завглибшки до 1,7 м і завширшки 0,43 м. Екскаватор оснащено ківшевою похилою рамою. Ґрунт відсипається у відвал тільки з право­го боку траншеї за допомогою стрічкового конвеєра.

Рис. 2.23. Схема роботи екскаватора з грейфером: 1 — відвал ґрунту перед ущільненням; 2 — ґрунт для зворотного засипання; З — ущільнені шари ґрунту; 4 — вісь руху екскаватора

Рис. 2.24. Багатоківшеві екскаватори з робочими органами: а — ланцюговим; б — роторним; 1 — двигун; 2 — гідроциліндри піднімання робочого органа; 3 — ківшева рама; 4 — ротор; 5 — ковші; 6 — гусенична ходова частина; 7 — стрічковий конвеєр

Роторні екскаватори (рис. 2.24, б) застосовують для улаштування траншей завглибшки 1,4 — 3,0 м і завширшки 0,6 —1,2 м. У комплект екскаватора входять трактор та на­вісне роторне колесо, облаштоване десятьма парами ковшів із зубами.

Відсипання ґрунту у відвал здій­снюється стрічковим конвеєром. Із метою підвищення контролю за якіс­тю розроблення ґрунту на цих екс­каваторах установлюють різні при­лади, які в автоматичному режимі забезпечують заданий поздовжній уклон дна траншеї, потрібну глиби­ну копання, напрям переміщення екскаватора.

Розроблення ґрунту гідромеха­нічними способами. Для розроб­лення ґрунту гідромеханічними спо­собами застосовують гідромонітори та землесосні снаряди. Цими спо­собами зводять гідротехнічні споруди, будують дороги, готують великі за площею території під забудову, розробляють виїмки, добувають буді­вельні матеріали і т. д. Гідромеханізація має низку переваг перед іншими способами. Це значна концентрація виробничих потужностей, безпе­рервність технологічного процесу та високий рівень комплексної меха­нізації розроблення, транспортування й укладання ґрунту та інші. Най­більшої ефективності досягають за таких умов: річний обсяг робіт має бути більш як 100 тис. м3 ґрунту, наявність легкорозмивних ґрунтів, забезпечення електроенергією та достатньою кількістю води (для гідро- моніторів); відстань транспортування пульпи має бути не менше ніж 300 м. Розроблення ґрунту здійснюють або за допомогою спрямовано­го струменя води поза межами водоймища (гідромоніторами), або відка­чуванням ґрунту з дна водоймища (земснарядами).

За допомогою гідромоніторів розробляють котловани, траншеї, кар’єри та інші виїмки (рис. 2.25). Гідромоніторна установка складається з насосної станції, напірного водопроводу, гідромонітора, ґрунтонасоса, пульпопроводу. Залежно від міцності розроблюваного ґрунту воду до гідромонітора подають під тиском від 2,5 до 15 МПа. Залежно від розміщення гідромонітора відносно забою ґрунт розробляють знизу вгору — зустрічним забоєм і згори вниз — попутним забоєм. За пер­шим способом гідромонітор установлюють внизу виїмки, розмивання ґрунту ведуть у нижній частині забою до моменту обвалення верхньої частини забою по лінії А —Б. У результаті падіння брила ґрунту роз­дрібнюється і ґрунт’ швидше розмивається водою. Такий спосіб дає

Рис. 2.26. Розроблення ґрунту плавучим землесосним снарядом з розбиванням території на кар­ти намивання:

/ — всмоктувальна трубка; 2 — баржа із землесосом; З — папільо — нажні палі; 4 — плавучий пуль­попровід; 5 — береговий пульпо­провід; І — карта, на якій викону­ють обвалування; // — карта, на якій ведуть монтаж пульпопрово­дів; III — карта, яку намивають

можливість підвищити про­дуктивність гідромоніторної установки. Недоліком зуст­річного забою є те, що трубо­провід, гідромонітор і робіт­ники розміщені в зоні підви­щеної вологості, що вкрай негативно позначається на стані здоров’я робітників.

Цього недоліку можна по­збутися, встановивши гід­ромонітор за другим спо­собом — на бровці виїмки. Розроблення ґрунту в цьо­му разі ведуть так званим попутним забоєм, за якого поліпшуються мікрокліматичні умови для робітників, які перебувають на верхній сухій частині забою, поліпшується відтік пульпи під впливом попутного стру­меня води.

Недоліком цього способу є те, що струмінь води спрямовується в забій майже дотично до площини розмивання ґрунту, в результаті чого знижується продуктивність гідромоніторної установки.

За допомогою землесосних снарядів (земснарядів) (рис. 2.26) роз­робляють ґрунт, розташований під водою. У водоймищах підводне роз­мивання ґрунту здійснюють за допомогою плавучих земснарядів. Ґрунт із дна водоймища всмоктується через трубу землесоса і по плавучих і наземних пульпопроводах надходить до місця намивання. Для забез­печення безперебійної роботи земснаряда територію розбивають на карти намиву, які обваловують за допомогою бульдозерів. По периметру кар­ти здійснюють обвалування заввишки в середньому 1 м. Далі у міру намивання вали піднімають до проектних позначок. Намивають ґрунт пошарово. В роботі одночасно має бути не менш як три карти. За та­кої організації робіт на першій карті здійснюють обвалування, на дру­гій — монтаж пульпопроводу, на третій — намивання ґрунту. В такій
послідовності відбувається переміщення фронту робіт по всій території намиву.

Розроблення ґрунту в зимових умовах можна поділити на два ета­пи: на першому етапі здійснюють підготовчі роботи до переробки ґрунтів, на другому — їх механічне розроблення.

У підготовчий період можуть бути рекомендовані такі заходи: запо­бігання промерзанню ґрунтів; розморожування ґрунтів; попереднє ме­ханічне розпушування ґрунтів; розроблення ґрунту із застосуванням енергії вибуху.

Для запобігання промерзанню ґрунтів застосовують два способи:

1) попереднє механічне оброблення поверхні ґрунту перехресним розпушуванням на глибину 60—120 см. У разі розроблення ґрунту на початку зими його достатньо переорати плугами на глибину до 35 см і заборонувати на глибину 10—15 см;

2) за можливості утеплення поверхні площі розроблення тепло­ізоляційними матеріалами (торфом, тирсою тощо) або здійснення сніго­затримання.

Для розморожування ґрунтів використовують переважно рідке і тверде паливо, гарячу пару та воду, електроенергію. При цьому застосо­вують три способи: поверхневий, за якого розморожування ведуть від поверхні в глибину мерзлої товщі; глибинний — нагрівальні пристрої занурюють нижче за глибину промерзання, ґрунт при цьому розтає знизу вгору; змішаний — розморожування здійснюється в двох на­прямках одночасно — знизу вгору та згори вниз. Цей спосіб застосову­ють рідко через відсутність механічного обладнання для розпушуван­ня ґрунту; його також можна використовувати поблизу діючих підзем­них комунікацій та кабелів; за потреби розморожувати промерзлу основу під фундаменти і т. д.

Методи механічного розпушування широко застосовують у будів­ництві через те, що вони дають можливість комплексно механізувати процес, не потребують використання допоміжних теплоізоляційних ма­теріалів. Для розпушування застосовують навісні (статичні) розпушу­вачі, бурові та землерийно-фрезерні машини, молоти вільного падіння або молоти спрямованої дії.

Розроблення ґрунту в мерзлому стані полягає у нарізанні в мерзло­му шарі блоків взаємно перпендикулярними борознами і видаленні блоків за межі виїмки механізованими способами (рис. 2.27).

Розпушування ґрунту із застосуванням енергії вибуху є найдешевшим і найефективнішим способом, застосованим на відкритих місцевостях, однак у міських умовах його використовують рідко. Цей спосіб дає можливість скоротити витрати праці на відповідну підготовку фронту робіт і водно­час отримати добре подрібнений мерзлий масив. Вибухові роботи вико­нують за спеціально розробленими технологічними документами.

Після розпушування вибухом розроблюють ґрунт механізованим спо­собом за технологією та схемами, як за звичайних умов. Єдиною умо-

Рис. 2.27. Розроблення мерзлого ґрунту великими блоками: а — переміщення блоків тракторами; б — видалення блоків із забою будівельним краном; / — барова машина; 2 — бульдозер; 3 — стоянки крана; 4 — автосамоскид; 5 — фрикційний захват

вою при цьому може бути те, що підготовлений ґрунт не можна залиша­ти надовго, щоб не допустити повторного його замерзання.

Проектування потокової організації виконання робіт. Зведення будь-якого об’єкта має здійснюватися за затвердженим проектом вико­нання робіт, одним із розділів якого є технологічна документація на виконання земляних робіт. їх доцільно здійснювати потоковими мето­дами, які забезпечують рівномірність та безперервність окремих техно­логічних процесів. Вибір раціональних способів виконання земляних робіт має забезпечити проведення їх упродовж заданих термінів за таких умов: максимальна механізація, використання сучасної техніки та прогресивних методів, створення умов для підвищення продуктив­ності праці і отримання найвищих техніко-економічних показників. Для досягнення максимальної інтенсивності земляну споруду треба поділити на захватки. Розчленування споруди на захватки, визначення черговості та прийнятного темпу земляних робіт належить пов’язати в

г

б Рис. 2.28. Організація процесу виконання земляних робіт: а — за вертикального планування майданчика; б — за улашту­вання котловану; 1 — розбивання майданчика; 2 — розпушу­вання ґрунту; 3 — розроблення, переміщення та вирівнювання ґрунту; 4 — ущільнення ґрунту окремими шарами; 5 — остаточ­не планування майданчиків; 6 — розроблення котловану; 7 — виїмка ґрунту; 8 — транспортування ґрунту у відвал; 9 — улаш­тування траншей із зачищенням дна

календарному плані з термінами виконання усього комплексу робіт зі зведення підземної та надземної частин будівлі чи споруди.

Важливим показником розроблення земляних споруд є закладення в технологічних документах (технологічних картах) способів комплекс­ної механізації земляних робіт.

Для забезпечення безперервності робіт потрібно, щоб експлуатацій­на змінна продуктивності допоміжних машин (що входять до комплек-

ту) дорівнювала або на 10—15 % перевищувала продуктивність основ­ної машини.

Кількість транспортних одиниць за циклічного завантаження ґрун­том визначають з огляду на умову забезпечення безперервної роботи землерийної машини за формулою

NT = („/(„ ■

де NT — кількість транспортних одиниць, шт.; £ц — тривалість вироб­ничого циклу транспортного засобу, хв; tn — тривалість завантаження транспортного засобу, хв.

Тривалість виробничого циклу визначають за формулою

, .2/ 60 f,

Ы “ Ч + ~v~~ + tP + *м»
кср

де І — відстань між пунктами завантаження та розвантаження, км; VCp “ середня швидкість руху транспортних засобів, км/год; tp — тривалість розвантаження транспортної одиниці, хв; tM — тривалість маневрування під час вантажно-розвантажувальних робіт, хв.

Остаточно комплект машин обирають, порівнюючи кілька варіантів. Після остаточного вибору комплекту складають диспетчерський графік, який дає змогу регулювати рух транспортних засобів.

Приклад комплексного процесу земляних робіт наведено на цикло­грамах, за допомогою яких здійснюється узгодження складових окре­мих процесів (рис. 2.28).

2.1. Дороги, трднспортні,

ВАНТАЖНО-рОВВАНТАЖуВАЛЬНІ роботи ТА СКЛАДСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

ляють на постійні та тимчасові.

Постійними є дороги за межами будівельного майданчика — міські та міжміські. Це залізниці, автомобільні, водні та повітряні шляхи.

Тимчасовими є дороги, призначені для під’їздів до будівель­них майданчиків та для проїздів самими майданчиками. Найпошире­нішими є залізниці та автомобільні шляхи.

Залізниці залежно від ширини колії можуть бути нормальними, з шириною колії 1524 мм, і вузькоколійними, з шириною колії 750 мм. Нормальна дорога може бути одно — або двоколійною.

Залізнична колія складається із земляного полотна та верхньої бу­дови. Земляне полотно має бути стійким до впливу різних наванта­жень, розмивання водою, а також досить міцним. Верхня будова скла­дається з основи завтовшки А, підстильного шару завтовшки! ц, шпал завширшки Ь і рейок(рис. 2.1, а).

Автомобільні шляхи поділяють за призначенням, терміном служби та інтенсивністю руху.

За призначенням дороги бувають загального користування, під’їзні та внутрішньомайданчикові; за терміном служби — постійні та тимчасові; за інтенсивністю руху чи розра­хунковою вантажонапруженістю дороги поділяють на відповідні кате­горії залежно від інтенсивності руху, що визначається в період най­більших вантажних перевезень на будівництві.

Усі під’їзні та внутрішньомайданчикові дороги мають бути влаштовані у підготовчий період будівництва. Внутрішньомайданчикові дороги можуть бути постійними та тимчасовими. В першому випадку дороги прокладають по трасах постійних доріг, передбачених генеральним планом майбутнього об’єкта. З метою економії коштів такі дороги про­кладають без верхнього покриття, яке упорядковують перед уведенням об’єкта в експлуатацію (рис. 2.1, б).

Крім того, дороги на будівельних майданчиках можуть бути тупико­вими та кільцевими. В кінці тупикових доріг улаштовують майданчики для розвороту транспорту (рис. 2.1, в).

Під час вибору конструкції дорожнього покриття слід ураховувати особливості сучасного автотранспорту, який застосовується в будівель­ному виробництві.

Конструктивно автомобільні шляхи включають земляне полотно та шляховий одяг, який складається з підстильного піщаного шару, основи й покриття (рис. 2.1, б).

З метою зниження вартості робіт з улаштування тимчасових шляхів доцільно застосовувати збірні покриття з інвентарних залізобетонних плит багаторазового використання колійного типу або плит клиноподіб­ної форми (рис. 2.1, г).

Плити укладають краном на піщану основу завтовшки 10—15 см.

Ширина покриття автомобільної тимчасової дороги, виходячи з нор­мативного габариту автомобіля, має бути: у разі переміщення тран­спорту тільки в одному напрямку — 3,5 м, в обох напрямках — 5,5 — 7,0 м.

Радіуси заокруглення доріг залежать від маневрових можливостей автотранспортних засобів, але мають бути не меншими за 12 м.

Транспорт. Проблема транспорту в будівельному виробництві є основ­ною серед інших проблем.

Виконання будівельних робіт, їх ритмічність, а також завантаження будівельників залежать від своєчасної доставки на будівельні майданчи­ки потрібної кількості матеріалів, напівфабрикатів і деталей. Ефектив­ність земляних, кам’яних, бетонних, монтажних та інших робіт, в яких транспортні операції є технологічними, істотно залежить від правиль­ного виконання транспортних процесів.

Засоби доставки вантажів на будівельні майданчики, а також переве­зення їх по самих майданчиках до будівель, що зводяться, називають горизонтальним транспортом.

Засоби доставки вантажів у різні за висотою робочі зони будівель, що зводяться, з переміщенням вантажів угору і вниз називають верти­кальним транспортом.

Транспорт, який перевозить будівельні вантажі за межами будівельних майданчиків, називають зовнішнім, а в межах будівельних майданчиків — внутрішньомайданчиковим.

Зовнішні перевезення здійснюють усіма можливими видами транс­порту: залізничним, автомобільним, водним та повітряним.

У межах населеного пункту найдоцільнішим є використання авто­транспорту, що зумовлено низкою експлуатаційних переваг. Основни­ми з них є такі: високі маневрові можливості, автономність у роботі, можливість долати круті підйоми та спуски, порівняно проста експлуа­тація, можливість доставки вантажів у зону їх використання та пере­робки. Тому автомобільний транспорт у будівництві є універсальним і наймасовішим (рис. 2.2). Технічні засоби будівельного транспорту роз­різняють за відстанню та характером дії, видом шляху, спеціалізацією, суміщенням транспортних і технологічних функцій.

За відстанню дії транспортні засоби поділяють на буді­вельні та загального призначення. До будівельних засобів належать самохідні, баштові та інші крани, навантажувачі, стрічкові конвеєри. Засобами загального призначення є залізничні вагони, автомобілі, баржі, авіаційні засоби і т. д. Вони мають необмежений радіус дії і повинні задовольняти всі технологічні вимоги.

За характером дії транспортні засоби можуть бути цикліч­ної та безперервної дії. Автомобілі, крани, навантажувачі забезпечують циклічну доставку будівельних вантажів з інтервалами в часі. Стрічкові конвеєри, спеціальні насоси, шнеки є засобами безперервної дії. Мож-

б

Рис. 2.2. Технічні засоби будівельного транспорту

ливість їх використання обмежена окремими видами рідких, наливних і сипких вантажів.

За видом шляху — рейкові, безрейкові, водні, повітряні за­соби. В міському будівництві основними засобами є безрейкові. Рейко­вими загального призначення є вагони, мотовози, електровози; в місько­му будівництві — баштові крани, які переміщуються по спеціальних рейкових коліях.

За спеціалізацією транспортні засоби можуть бути за­гального призначення та спеціалізовані (фермовози, панелевози, цемен­товози тощо).

За суміщенням транспортні засоби поділяють на дві групи: засоби, призначені для перевезення вантажів (залізничні вагони, авто­мобілі) та засоби, які водночас із переміщенням здійснюють і техно­логічні операції (баштові крани, автобетонозмішувачі, землерийно-транс­портні засоби).

Суміщення транспортних і технологічних функцій, мобільність, уні­версальність, транспортна надійність та збереження вантажів — головні технологічні вимоги до транспортних засобів.

На вибір транспортних засобів впливають:

• вид вантажів, які підлягають перевезенню (штучні вироби, сипкі, в’язкі, порошкоподібні матеріали чи рідини);

• розміри та маса конструкцій (довгомірні, плоскі, тонкостінні, тепло­ізоляційні);

• габарити об’ємних елементів (сантехнічні кабіни, секції арок, бло- ки-кімнати);

• відстань транспортування вантажів;

• напрямок транспортування (горизонтальний, вертикальний чи по похилій);

• засоби розвантаження (в контейнерах чи пакетах, поштучне роз­вантаження баштовим краном, зсипання, виливання);

• температура вантажів та навколишнього середовища.

Залежно від розташування доріг відносно будівельного майданчика транспорт поділяють на зовнішній та внутрішньомайданчиковий.

Зовнішній транспорт з’єднує будівельний майданчик із загальною мережею доріг, складів, підприємствами будіндустрії і т. д.

Внутрішньомайданчиковий транспорт забезпечує перевезення ван­тажів у межах будівельних майданчиків.

За технічних умов, технологічних та економічних вимог роботу транс­порту належить організувати так, щоб кожна транспортна одиниця пе­ревозила найбільшу кількість вантажів за найкоротший час.

З цією метою в будівельному виробництві використовують маятни­кову та човникову схеми перевезення вантажів.

За маятникової схеми (рис. 2.3, а) причепи не відокремлюються від тягача. Така схема доцільна у разі розвантаження матеріалів на при­об’єктні склади та зведення будівель з однакових конструктивних еле­ментів.

Тривалість циклу роботи автотранспорту за маятниковою схемою визначають за виразом

= ^3 * “*■ “*■ >

де t3 — час завантаження машини, хв; tB — час перевезення вантажу, хв; £р — час на розвантаження машини, хв; tn — час на повернення ма­шини на завантаження, хв.

За човниковою схемою (рис. 2.3, б) один тягач використовують для обслуговування кількох причепів. Така схема ефективна під час вико-

Рис. 2.3. Графіки роботи транспорту: а — за маятниковою схемою; б — за човниковою схемою; 1 — графік роботи тягача; 2, 3, 4 — графіки роботи причепа

нання монтажних робіт із транспортних засобів, тобто збірні конст­рукції не розвантажують на приоб’єктний склад, а безпосередньо з транс­портних засобів подають на робочі місця, де їх установлюють у проект­не положення (здійснюється так званий монтаж конструкцій з транс­портних засобів).

Тривалість циклу роботи автотранспорту tn за човниковою схемою для тягача

= ^в + + ^м»

для причепа

£ц t3 + tB + £р + tn + tH,

де t3 — час завантаження причепа, хв; tB — час перевезення заванта­женого причепа, хв; £р — час розвантаження причепа, хв; tn — час повернення причепа на завантаження, хв; £м — час на маневри (відчеп­лення та причеплення причепа), хв.

Під час проектування потокових методів роботи автотранспорту слід дотримуватись таких умов:

• своєчасного завантаження транспорту на підприємстві-постачальнику ;

• вчасної доставки вантажів на будівельний майданчик;

• швидкого розвантаження транспортних засобів.

Вантажно-розвантажувальні роботи. На вантажно-розвантажувальні роботи припадає значна частка трудових витрат у будівництві. Ван­тажі, які прибувають на будівельний майданчик, мають бути розванта­жені й покладені на відведені для цього місця. Якщо на об’єкті не організовано монтаж із транспортних засобів, то всі будівельні елемен­ти із них переміщуються в зону складування. Крім основних конструк­тивних елементів на будівельний майданчик доставляють цеглу, розчи­ни, бетонні суміші, утеплювальні матеріали, скло, арматуру, опоряджу­вальні матеріали і т. д. З території будівельного майданчика вивозять надлишки ґрунту, будівельне сміття, після закінчення робіт — механіз­ми та пристосування, побутові приміщення, щити огорожі, залишки бу­дівельних матеріалів тощо.

Найбільша частка розвантажувальних робіт припадає на період зве­дення наземної частини будівлі.

Для того щоб не відволікати людей від виконання основного процесу (зведення конструкцій), розвантаження має здійснюватись спеціально призначеними для цього робітниками, машинами та механізмами. Ви­користовувати монтажний кран для вантажно-розвантажувальних робіт дозволяється тільки у вільний від монтажу час. З метою скорочення часу на вантажно-розвантажувальні роботи, зменшення трудовитрат та вартості робіт усі роботи потрібно виконувати із застосуванням комп­лексної механізації.

Широкі можливості для усунення ручної праці на вантажно-розван­тажувальних роботах надає застосування пакетизації та контейнери­зації. Використання пакетів та контейнерів і доставка їх безпосередньо на робочі місця дає можливість повністю ліквідувати ручну працю під час виконання багатьох операцій. Нині у пакетах на будівництво достав­ляють цеглу, арматуру, пиломатеріали, паркет, скло, в контейнерах — рулонні матеріали, шпалери, облицювальні плити і плитки, трубні заго­товки, у спеціальних бункерах — розчини і бетонні суміші.

Пилоподібні матеріали (цемент) можна розвантажувати з транспорт­них засобів вакуумними розвантажувачами.

Для підвищення ефективності організації постачання матеріальних ресурсів було створено відділи та управління промислово-технологіч­ної комплектації (ВПТК та УПТК), які дали можливість здійснити централізацію матеріально-технічного забезпечення всіма матеріальни­ми ресурсами на основі заявок керівників будівництва (виконробів і начальників дільниць).

Крім того, це підвищило ступінь будівельної готовності матеріаль­них ресурсів, які надходять на об’єкт, оскільки їх централізовано підго — товували на підприємствах, у спеціалізованих цехах, на базах ВПТК або УПТК.

До виконання вантажно-розвантажувальних робіт допускають лише спеціально підготовлених робітників, а до керівництва ними — спеці­ально уповноважених інженерно-технічних працівників. Це зумовлено тим, що такі роботи виконують, як правило, такелажники, кранівники, водії, транспортні та інші робітники різної кваліфікації, які працюють у різних спеціалізованих організаціях. За таких умов для гарантування загальної безпеки й збереження вантажів потрібно, щоб спільною робо­тою робітників безпосередньо керували досвідчені інженерно-технічні працівники.

Складське господарство. Вантажі, що прибувають на майданчик, із транспортних засобів подають на монтаж або розвантажують на приоб’єктний склад. Організація цього складу, підтримання на ньому відповідного порядку є обов’язком такелажника.

Такелажник повинен дотримуватися встановлених норм і правил розвантаження та зберігання матеріалів і виробів, прагнути до скорочення простоїв машин під час розвантаження, забезпечувати повне збережен­ня конструкцій, запобігати пошкодженням їх. Він має володіти необхід­ним комплексом знань для правильної організації складського госпо­дарства, вміти підготувати територію під склади, розпланувати розта­шування відкритих складських майданчиків і закритих складів.

До підготовки території, відведеної для організації приоб’єктного складу, ставляться суворі вимоги. Під час організації складу належить ретельно вирівняти територію, забезпечити тверду основу ущільненням ґрунту, підсипанням гравію чи щебеню, передбачити потрібні нахили для відве­дення поверхневих вод у протилежний від дороги або колії крана бік.

У зимовий період склад слід систематично очищати від снігу та льоду.

Відповідно до проекту виконання робіт до початку будівництва по­трібно виконати роботи з улаштування постійних і тимчасових шляхів, зведення підсобних та допоміжних приміщень, розміщення приоб’єкт­ного складу з визначенням його розмірів, поділу на окремі майданчики для складування конкретних конструкцій і деталей. Для запобігання зайвим перекладанням виробів із місця на місце їх групують згідно з прийнятою технологією монтажу.

Збірні елементи, за винятком колон, мають зберігатися у положенні, близькому до проектного. Збірні залізобетонні елементи складають у штабелі монтажними петлями догори, а заводською маркою (штампом ВТК) — у бік проходу. Штабель виробів кожного типу належить за­безпечити табличкою, на якій олійною фарбою написані марка виробу та її кількість у штабелі.

Кожна деталь, кожен матеріал потребують певного способу укладан­ня та зберігання. Так, піддони з цеглою укладають у два яруси на підкладки, тоді як цеглу в контейнерах — в один ряд.

Стінові блоки, панелі та перегородки складають у спеціальні метаг леві касети або на стелажі у вертикальному положенні. Застосування

Рис. 2.4. Складування будівельних конструкцій: д — залізобетонних; б — металевих; 1 — лежні-підкладки; 2 — прокладки; З — мета­леві опори; 4 — касета

/// E

///“///

8-10м

касет дає змогу поставити або вийняти окремий виріб незалежно від інших. На одному стелажі можна зберігати панелі не більше ніж двох марок.

Плити перекриття і покриття укладають штабелями заввишки не більше ніж 2,5 м.

Плити укладають на прокладки, розміщуючи їх на одній вертикалі з підкладками.

Відстань між двома сусідніми штабелями має бути не менше ніж 20 см. Через кожні два штабелі у поздовжньому і через 25 м у попереч­ному напрямках потрібно залишати проходи завширшки 70—100 см. Колони й ригелі укладають на ребро в штабелі заввишки не більше за 2 м.

Сходові марші укладають на підкладки штабелем у 5 —6 рядів схо­динками догори. Плити сходових кліток укладають у штабелі заввишки не більше ніж 4 ряди. Фундаментні блоки зберігають у штабелях зав­вишки не більше за 2,5 м.

Висоту укладання штабелів визначають відповідно до нормативних вимог (рис. 2.4). Нижній ряд у штабелях збірних елементів укладають на дерев’яні підкладки перерізом 150 х 150, 150 х 100 мм, наступні ряди — на прокладки перерізом 80 х 80 мм так, щоб товщина їх була не менша, ніж висота монтажних петель, а їхні кінці на 50 мм виступали за край штабеля.

Охорона праці — це комплекс взаємопов’язаних технічних, сані­тарно-гігієнічних, законодавчих і організаційних заходів, спрямованих на забезпечення здорових і безпечних умов праці у будівельному ви­робництві. Основним завданням охорони праці є захист працівників від можливого впливу небезпечних і шкідливих виробничих чинни­ків, профілактика травматизму і професійних захворювань, а також збереження працездатності і запобігання перевтомі робітників у про­цесі праці.

Комплексне вирішення питань охорони праці здійснюється як систе­ма взаємопов’язаних рішень у сфері техніки безпеки, промислової сані­тарії та трудового законодавства.

Основою державної політики в галузі охорони праці є пріоритет життя і здоров’я працівників стосовно результатів виробничої діяль­ності підприємства та повна відповідальність власника і технічної адмі­ністрації за створення безпечних і нешкідливих умов праці.

Правове регулювання охорони праці здійснюється тру­довим законодавством, яке вирішує питання щодо трудових стосунків на виробництві, встановлює режими робочого часу і відпочинку, умови праці жінок і підлітків, визначає порядок приймання, переведення та звільнення робітників, встановлює різні пільги і переваги щодо охоро­ни праці.

Нагляд за охороною праці у промисловості та будівництві здійсню­ють державні органи й установи: Державний департамент з нагляду за охороною праці, галузеві міністерства, відповідні органи державної ви­конавчої влади, місцеві державні адміністрації і місцеві Ради народних депутатів.

Промислова санітарія на основі вивчення характеру впливу умов праці (сукупності шкідливих виробничих чинників) на організм і здоров’я людини розробляє та здійснює заходи щодо оздоров­лення працівників, а також розробляє і здійснює систему санітарно-гі­гієнічних заходів, спрямованих на запобігання професійним захворю­ванням і збереження працездатності будівельників. Промислова сані­тарія тісно пов’язана з питаннями організації праці, спрямованими на запобігання й обмеження впливу на робітників під час виконання ними будівельних процесів усіх можливих шкідливих чинників — недостат­нього освітлення робочого місця, вібраційного або шумового впливу, впливу аерозолів і димів металів, пилу, шкідливих газів, продуктів роз­паду і безпосередньо шкідливих хімічних сполук, теплових і електро­магнітних випромінювань, а також несприятливих погодних умов (низь­ка температура і висока відносна вологість повітря, сильний вітер або підвищене сонячне, електромагнітне випромінювання тощо). Особливу увагу приділяють процесам, в яких для створення будівельної продукції використовують хімічні добавки, більшість яких потребує суворого до­тримання інструкцій щодо зберігання та використання їх. До токсич­них і небезпечних хімічних добавок належить, наприклад, велика група протиморозних добавок (нітрит натрію, нітрит кальцію, нітрит-нітрат — хлорид кальцію, поташ, сечовина). Суворого дотримання санітарних норм потребують і деякі будівельні матеріали синтетичного походжен­ня та композити (фарби, лаки, клеї, компаунди).

У випадку концентрацій шкідливих речовин, вищих за допустимі рів­ні, потрібно забезпечити вентиляцію робочих місць, локалізувати дже­рела газо — і пилоутворення, використовувати індивідуальні засоби за­хисту (респіратори різних типів за призначенням від пилу, аерозолів, диму тощо, протигази і спецодяг), а також широко застосовувати комп — лексно-автоматизовані та роботизовані методи виконання будівельних процесів.

Техніка безпеки в будівництві вирішує питання запобігання травматизму і виключення нещасних випадків на вироб­ництві. Основні питання техніки безпеки в будівництві регламентова­но відповідними будівельними нормами, технічними умовами та інструк­ціями з безпечної експлуатації будівельних машин, механізмів і техно­логічного оснащення, вимогами з електро-, пожежо — та вибухобезпеки і мають бути обов’язково відображені у технологічних документах (проек­ті організації будівництва і проекті виконання робіт).

На будівництві існує багато небезпек — рух технологічного транс­порту, будівельних машин, робочих органів машин і рухомих частин машин, механізмів; висока напруга електричного струму; падіння бу­дівельних вантажів, обрушення ґрунту; безпосередній вплив відкри­того вогню, гарячої пари тощо. Для запобігання впливу на будівель­ників цих небезпек потрібно у складі робочого проекту і за необхід­ності проекту виконання робіт розробляти інженерні рішення й ор­ганізаційно-технологічні заходи, спрямовані на забезпечення безпеки праці.

Будівельні майданчики і робочі місця мають бути оснащені справни­ми (у необхідній кількості) засобами праці, допоміжними пристроями, інвентарем і будівельною оснасткою; засобами сигналізації та зв’язку; інвентарними технічними засобами для огороджування небезпечних зон, рухомих частин будівельних машин, механізмів тощо; пристроями для колективного захисту від падаючих предметів; пристосуваннями для заземлення будівельних механізмів, риштувань і помостів та для захис­ту від блискавки тощо.

Робітники мають бути забезпечені засобами індивідуального захисту та спецодягом, мати відповідні спеціальності і навички безпечної праці, зокрема досвід виконання робіт в екстремальних умовах — взимку, на висоті, у разі застосування токсичних хімічних добавок, під час здійснення

процесів і робіт, в яких використовують електричні, електрохімічні та інші небезпечні й шкідливі для людини ефекти та процеси.

До охорони праці належать також протипожежні заходи, спрямовані на запобігання виникненню пожеж на будівельному майданчику, що дає змогу забезпечити безпеку праці і швидку евакуацію працівників у випадку пожежі чи вибуху.

Питання пожежної безпеки мають бути розроблені у відповідних розділах технічного і робочого проектів, де наводять рішення щодо складування й умов зберігання легкозаймистих, горючих і вибухоне­безпечних матеріалів, правила використання їх, а також видалення з робочих місць і будівельного майданчика залишків цих матеріалів та відходів; розміщення й огороджування місць виконання зварювальних робіт; розміщення засобів пожежогасіння — пожежний інвентар, гідранти, вогнегасники тощо.

Виконання правил охорони праці контролюють підрядні організації, що здійснюють безперервний технічний нагляд, та відповідні державні установи, до обов’язку яких належать контроль і нагляд за безпечним виконанням робіт, дотриманням санітарних, протипожежних, екологіч­них норм і умов праці.

Якість будівельної продукції — це сукупність властивостей продукції, що задовольняє певні вимоги відповідно до її призначення.

Якість характеризується архітектурно-естетичними, конструктивно — технічними, експлуатаційно-технічними, санітарно-гігієнічними, техніко — економічними та іншими параметрами.

Якість будівельної продукції визначається рівнем проектних рішень, відповідністю цих рішень сучасним вимогам науково-технічного про­гресу та будівельним нормам і правилам; якістю будівельних конструкцій, комплектуючих і матеріалів; якістю виконання будівельних робіт.

Управління якістю — це систематичний контроль та вплив на умо­ви, які мають забезпечувати якість. Управління якістю охоплює: облік

			Тривалість техно­ логічного циклу
Техно- s’ } ЛОГІЧНІСТЬ ; Методу :		Кількість операцій	Трудо­ місткість	Ступінь механі­ зації	Ступінь кваліфі­ кації виконавців

Довго- вічність

Дефі­ цитність матеріалів

1-100

можливих джерел дефектів, визначення способів запобігання їм та чин­ників, які впливають на якість. Управління якістю може бути органі­заційним, технологічним, соціологічним.

Важливу роль у забезпеченні потрібного рівня якості відіграють кон­троль і нагляд у будівництві, що здійснюються за допомогою системи установ, організацій і підрозділів, функціональне призначення яких регламентовано законодавчими актами та нормативними документами.

До системи контролю і нагляду в будівництві належать органи дер­жавного і відомчого контролю, відповідні підрозділи генерального проек­тувальника та замовника, а також служби будівельно-монтажних органі­зацій, які здійснюють виробничий контроль якості будівельної продукції на різних етапах її створення.

Виробничий контроль якості в будівництві охоплює: вхідний контроль робочої документації, будівельних матеріалів, ком­плектуючих, напівфабрикатів та обладнання;

операційний контроль будівельних процесів і операцій; приймальний контроль виконаних робіт.

Оцінку якості і приймання завершеної будівельної продукції здійсню­ють спеціальні служби будівельних організацій.

Правильна організація управління якістю сприяє розробленню та впровадженню у виробництво конкретних технічних засобів, які зумов­люють безперервне її підвищення.

Для оцінки ефективності будівельних процесів використовують тех — ніко-економічні показники, які визначають ступінь ефективності буді­вельного процесу за кількістю витраченого часу, трудових, матеріаль­но-технічних і грошових ресурсів на одиницю кінцевої будівельної про­дукції.

Основні техніко-економічні показники ефективності будівель­них процесів і будівельно-монтажних робіт такі:

собівартість — це грошові витрати на виконання будівельного про­цесу або одиниці будівельної продукції; собівартість виконання буді­вельного процесу складається з прямих і накладних витрат. Прямі витрати включають заробітну плату робітників, заготівельно-складські витрати, вартість доставки на приоб’єктний склад і витрати на експлу­атацію машин, механізмів і устаткування. Накладні витрати охоплю­ють адміністративно-господарські витрати, витрати на утримання по­жежної і сторожової охорони, спрацювання інвентарю та інструментів, випробування матеріалів і конструкцій тощо;

трудомісткість — витрати праці на одиницю будівельної продукції (наприклад, на 1 м3 монолітного залізобетону) або на загальний обсяг виконаних робіт (наприклад, на екскавацію ґрунту під час влаштуван­ня котловану);

тривалість виконання процесу.

У разі потреби основні техніко-економічні показники можна допов­нити додатковими: виробітком одного робітника за годину (день чи рік); витратами часу на одиницю будівельної продукції; рівнем меха­нізації або автоматизації робочих трудових процесів; показниками ви­користання машин за часом чи основним технологічним параметром (вантажопідйомністю); виробітком машини за одиницю часу, вартістю машино-зміни тощо. [2]

Обґрунтування технологічних можливостей будівництва за прийня­тими архітектурно-конструктивними вирішеннями будівлі відобража­ють в окремому розділі робочого проекту — проекті організації будів­ництва.

Прийняті рішення погоджують з установами, які експлуатують під­земні і надземні мережі та комунікації, що розміщені в межах будівельно­го майданчика, та з установами — постачальниками ресурсів (електро­енергія, вода тощо), які використовуватимуться для будівельного ви­робництва.

Залежно від складності будівництва проект виконання робіт розроб­ляють на основний і підготовчий періоди будівництва, на окремі стадії та види робіт (наприклад, на зведення підземної частини будинку або на монолітні бетонні й залізобетонні роботи, на опоряджувальні або покрівельні роботи), а також окремо на роботи, які виконують в екстре­мальних умовах (взимку, в умовах підтоплення території тощо).

Приймаючи ті чи інші рішення при проектуванні будинків і споруд, архітектор повинен постійно звіряти їх із технологічними можливостя­ми будівельного виробництва, враховуючи при цьому адекватність техно­логічних рішень, наявність конструкцій та матеріалів у певному регіоні, а також засобів для механізованого виконання процесів. Особливу увагу слід приділяти технологічним рішенням щодо інтер’єру та екстер’єру, а також вибору конструктивно-технологічних рішень стосовно дахів та покрівель. Саме ці рішення зазвичай є визначальними в оцінці якості та архітектурного рівня будинку (споруди). Методику вибору опти­мальних конструктивно-технологічних рішень щодо опорядження фа­садів наведено на рис. 1.3.

Вибираючи варіант технологічного рішення стосовно інтер’єру, по­трібно враховувати:

1) функціональне призначення приміщення (умови експлуатації опо­ряджувальних покриттів);

2) орієнтацію приміщень відносно сторін світу (для південної сторо­ни пропонують холодні кольори, для північної — теплі);

3) вимоги санітарної гігієни до кожного з приміщень будинку та до об’єкта загалом;

4) відповідність вибраного методу вимогам сучасного рівня будів­ництва.

Під час розроблення опорядження екстер’єру слід враховувати всі чинники, які є визначальними для фасаду (див. рис. 1.3), зокрема кла­си та групи капітальності.

За сукупністю всіх вимог до благоустрою, довговічності і вогнестій­кості основних конструкцій житлові та громадські будинки поділяють на класи за капітальністю:

І — великі житлові та громадські будинки заввишки більш як дев’ять поверхів, з підвищеним благоустроєм, І ступенем довговічності та вогне­стійкості;

II — громадські будівлі масового будівництва і житлові будинки не вищі ніж дев’ять поверхів, із середнім благоустроєм, II ступенем довго­вічності та вогнестійкості;

III — громадські будівлі в сільській місцевості і житлові будинки не вищі ніж п’ять поверхів, зі зниженим благоустроєм, не нижчим за II ступенем довговічності і III ступенем вогнестійкості;

IV — тимчасові громадські будинки і малоповерхові житлові будин­ки з мінімальним благоустроєм.

Для житлових будинків встановлено шість груп капітальності (І — 150 років; II — 120; III — 100; IV — 50; V — ЗО; VI — 15 років).

Для будинків громадського призначення встановлено дев’ять груп капітальності (І — каркасні; II — особливої капітальності; III — з кам’яними стінами, залізобетонним перекриттям; IV —V — полегшена кладка, перекриття дерев’яні; VI —IX — дерев’яні та інші полегшені конструкції).

V процесі проектування та будівництва потрібно дотримуватись та­ких екологічних вимог:

— не проектувати будівлі на землях, придатних для сільсько-лісо- господарського використання;

— не створювати непроникних екранів нижче від рівня ґрунтових вод;

— максимально гармонізувати будівлі, які проектуються, з ландшаф­том;

— максимально використовувати безвідходні технології, альтерна­тивні джерела енергії;

— проектувати багатофункціональні покрівлі, влаштовувати на них зелені газони, квітники та інші зелені насадження або геліоустановки;

— уздовж стін будинків передбачати спеціальні конструкції з ґрунтом, в яких можна висаджувати виноградну лозу та інші виткі рослини;

— усі автошляхи, тротуари, доріжки конструювати водопроникними з проміжками для трави.

Потоковість — це така організація будівельного виробництва, за якої комплексний будівельний процес поділяють на прості процеси, при­значають для кожного з них окремих виконавців, розбивають фронт робіт на захватки, на яких послідовно виконують прості процеси, з по­дальшим їх паралельним виконанням у часі на різних захватках. Роз­глянемо рис. 1.2, а. Нехай т — кількість захваток або одиниць буді­вельної продукції, де захватка — це простір, на якому виготовляється одиниця будівельної продукції, або частина будинку чи споруди, яка часто повторюється. Наприклад, т — кількість квартир у будинку, де за одиницю будівельної продукції вважатимемо фарбування дерев’я­ної підлоги. За п приймемо кількість простих процесів, які становлять комплексний процес фарбування підлоги: 1 — циклювання, 2 — шліфу­вання, 3 — шпаклювання, п (4) — нанесення фарби.

Потоково ці роботи можна виконати так: першого дня в квартирі N° 1 виконують циклювання; другого дня циклювання підлоги ведуть у квартирі N° 2, водночас у квартирі N° 1 інші робітники шліфують підлогу, третього дня процес 1 — циклювання — виконують у квартирі № 3, процес 2 — шліфування — у квартирі № 2, а у квартирі N° 1 виконують процес 3 — шпаклювання. Четвертого дня циклюють підлогу в квартирі N° 4, шліфують у квартирі N° 3, шпаклюють у квартирі N° 2, а у квартирі N° 1 наносять на підлогу фарбу. З п’ятого дня усі ланки робітників виконують прості процеси на нових фронтах робіт, і такий ритм повторюватиметься досить довго.

Кожний простий процес виконується безперервно і рівномірно, робіт­ники ритмічно переходять з одного фронту робіт на інший, і це створює окремий потік.

У кожній квартирі роботи: циклювання, шліфування, шпаклювання, нанесення фарби повторюються, і таку закономірність зручно показати за допомогою циклограми (рис. 1.2, 6, де tn — тривалість циклу).

Циклограма — це графік потокового процесу робіт, який демонструє розвиток простих процесів (окремих потоків) у просторі (на захват­ках) і в часі.

ках) є винятком, частіше обсяги різні і відповідно витрати праці для виготовлення будівельної продукції також різні. Для зрівнювання три­валості виконання робіт на різновеликих захватках приймають різну кількість виконавців (робітників), а якщо фронт робіт не дає можливості збільшити кількість робітників, то роботи виконують у кілька змін (збільшують тривалість робочого дня):

т

ENAc’

деГ — тривалість робіт, днів; V — обсяг робіт, м2(м[1]); Нч — комплексна норма часу, люд.-год; Е — одиниця обсягу робіт, на яку зведено норми часу, м2 ( м3, 10 м3, 100 м3); N — кількість робітників, чол.; А — три­валість зміни, год; с — кількість змін у робочому дні.

Тривалість окремого потоку на захватці називають модулем цикліч­ності і позначають літерою k (рис. 1.2, б). Загальна тривалість потоку на т захватках становить

t — km.

Різноманітність об’єктів будівництва, умов виробництва і особливос­тей організаційно-технологічних рішень їх зведення надають можли­вості для використання різних форм будівельного потоку. За струк­турою можливі такі форми будівельних потоків:

спеціалізовані — будівельні потоки, створені для виконання робіт за відповідними технологічними стадіями будівництва (наприклад, зве­дення підземної чи наземної частини будівлі, влаштування покрівлі, опорядження поверхні);

об’єктні — група спеціалізованих за технологічними стадіями буді­вельних потоків, товарною продукцією яких є закінчені будівлі чи інже­нерні споруди;

комплексні — об’єднання об’єктних потоків для випуску цілих груп однотипних або різнотипних будівель чи інженерних споруд; товарна продукція їх — житлові мікрорайони, масиви, промислові підприємства.

У функціонуванні будівельного потоку розрізняють три періоди (рис. 1.2, а): перший — розгортання, нарощування виробничої потуж­ності (7^), другий — стале розвинення потоку (Г2), третій — згортання робіт (Т3). Тільки той потік, що характеризується рівномірним викори­станням усіх видів ресурсів упродовж тривалого часу, відповідає вимо­гам потоковості будівельного виробництва (рис. 1.2).

Усі процеси в будівництві регламентуються системою законодавчих актів і нормативних документів, які в сукупності є його нормативною базою.

Система нормативних документів у будівництві складається з буді­вельних норм і правил, державних стандартів та інших нормативних документів.

Нормативні документи в галузі будівництва поділяють на такі групи.

I. Організаційно-методичні і нормативні документи (стандартизація, нормування, сертифікація, метрологія, вишукування, проектування, ви­робництво продукції).

II. Містобудівні будівельні норми (містобудівна документація та інформаційне забезпечення планування та забудови території).

III. Технічні нормативні документи (загальнотехнічні вимоги, об’єкти будівництва та промислова продукція, будівельні матеріали, експлуата­ція, ремонт, реставрування та реконструкція).

IV. Рекомендовані нормативні документи, посібники (організаційно — методичні, економічні та технічні нормативи і посібники з проектування).

V. Кошторисні нормативи (суміщені норми технологічного і буді­вельного проектування, законодавчі та нормативні акти).

У нашій державі нормативна база в будівництві перебуває в стадії реформування, поступово замінюються застарілі нормативи, створюються нові нормативні документи, водночас діє низка нормативів, перезатвер — джених Держбудом України з деякими змінами і доповненнями.

Як доповнення до основних будівельних норм і правил видаються відомчі, галузеві будівельні норми, які чинні лише у відомстві, для яко­го вони розроблені.

Зведення будь-якого об’єкта можна розпочинати тільки після роз­роблення організаційних, технічних, технологічних та економічних рішень, які мають бути відображені в проекті організації будівництва (ПОБ) та проекті виконання робіт (ПВР). Ці проекти приймають на основі варіантного пророблення основних рішень.

Технологічну документацію розробляють у два етапи. На першому етапі складають проект організації будівництва водночас із розроблен­ням будівельної та інших частин технічного (техноробочого) проекту. Цим досягають узгодженості об’ємно-планувальних, конструктивних і технологічних рішень з умовами організації будівництва та виконання робіт.

Проект організації будівництва складається з таких основних документів: календарного плану будівництва; будівельних генеральних планів на підготовчий та основний періоди будівництва; організаційно — технологічних схем; відомостей про обсяги будівельних робіт і потребу в будівельних конструкціях, виробах, матеріалах та обладнанні; графіків потреби в основних будівельних машинах, кадрах будівельників; пояс­нювальної записки. Ці документи мають узагальнений характер, їх ви­користовують для розподілу капітальних вкладень та обсягів будівель­но-монтажних робіт за строками будівництва, а також обґрунтування кошторисів будівництва.

На другому етапі генеральна підрядна організація та організації, які виконують окремі види монтажних і спеціальних робіт, розробляють проект виконання робіт.

Вихідними матеріалами для розроблення проекту виконання робіт є такі: завдання від будівельної організації на розроблення ПВР; проект організації будівництва; робочі креслення; умови щодо забезпечення конструкціями, напівфабрикатами та матеріалами; використання буді­вельних машин і кадрів; кошториси.

Проект виконання робіт містить такі документи: календарний план будівництва; будівельний генеральний план; графіки забезпечення будів­ництва збірними деталями, напівфабрикатами та матеріалами; графіки руху робітників та основних будівельних машин по об’єкту; техно­логічні карти; рішення з техніки безпеки; переліки технологічного інвен­тарю, монтажного оснащення та схеми стропування вантажів; поясню­вальна записка.

Основною складовою частиною ПВР є технологічні карти, які скла­дають на всі робочі процеси. Технологічна карта містить: вказівку про її призначення; наочні схеми виконання процесу; технологічні роз­рахунки та графік виконання процесу; вказівки щодо виконання робіт; заходи з техніки безпеки; техніко-економічні показники; таблиці та відомості про використовувані матеріали, інструменти та пристрої; умовні позначення.

Затверджує ПВР головний інженер генпідрядної організації після погодження з головним інженером субпідрядних організацій (відповідно кожен свій розділ проекту). Затверджений проект має бути переданий виконавцям на будівельний майданчик за два місяці до початку будів­ництва для вивчення технологічних особливостей об’єкта.

Для створення високоякісної будівельної продукції потрібна певна категорія виконавців (робітників), які мають спеціальні знання і прак­тичні навички для ефективного та безпечного виконання будівельних процесів.

Таких виконавців називають будівельниками. Будівельники ви­конують транспортні, земляні, кам’яні, бетонні, монтажні, опоряджувальні та інші будівельні роботи.

Злагодженість та безперервність дій будівельників у процесі їх ро­боти є показником майстерності. Ступінь майстерності залежить від знання виконавцями своєї справи, наявності у них досвіду та уміння правильно й точно виконувати заздалегідь вивчені та відпрацьовані операції. З метою раціонального використання праці будівельників потрібно, щоб кожен із них виконував лише ті роботи, які властиві його фаху, спеціальності та кваліфікації.

Фах будівельника визначається видом виконуваних робіт (напри­клад, монтажні роботи виконують монтажники, кам’яні — муляри, покрівельні — покрівельники, опоряджувальні — опоряджувальники і т. д.).

Будівельники, які мають певний фах, можуть спеціалізуватися на виконанні окремих видів процесів у межах свого фаху, тобто мати спеці­альність. Наприклад, опоряджувальний може мати спеціальність ма­ляра, штукатура, облицювальника; монтажник може мати спеціальність монтажника металевих конструкцій, монтажника залізобетонних кон­струкцій, монтажника технологічного обладнання.

Будівельні роботи можуть бути різного ступеня складності. Для їх виконання потрібні відповідна фахова підготовка, виробничі навички та знання виконавців. Рівень фахової підготовки робітників одного й того самого фаху називають кваліфікацією, яка визначається вмінням виконувати прийоми і операції певної складності за певний час із висо­кою якістю. Кожному робітнику за кожним фахом присвоюють кваліфі­каційний розряд.

Доручати робітникам нижчих розрядів виконання робіт вищих роз­рядів і навпаки з технологічного погляду недопустимо.

Організація праці. Для виконання різних будівельних процесів потрібні кооперація праці робітників, об’єднання їхніх зусиль та роз­поділ праці, який здійснюється за умов дотримання поопераційного прин­ципу виконання будівельних процесів.

Головний обов’язок будівельників полягає в неухильному виконанні певних технологічних вимог, а інженерно-технічних робітників — у забезпеченні умов для їх дотримання.

Кооперація праці передбачає об’єднання зусиль групи робітників для виконання одного й того самого процесу чи комплексу взаємопов’я­заних процесів. Працю робітників належить організовувати так, щоб складні процеси виконували робітники вищої кваліфікації, а прості — робітники нижчої кваліфікації. Основними формами кооперації за цих умов є ланкова форма. Ланка складається з робітників одної спеці­альності, але різної кваліфікації. Очолюють ланки ланкові IV чи V розряду.

Створення будівельної продукції потребує спільної праці робітників різних фахів і різної кваліфікації. Цим вимогам відповідає об’єднання окремих ланок у бригади. Бригади, які виконують однорідні роботи (тобто однієї спеціальності), називають спеціалізованими (наприклад, сантехнічні, електромонтажні, штукатурні, паркетні і т. д.).

Бригади, до складу яких входять ланки різного фаху і спеціальності, називають комплексними. Виконують вони різні види робіт. Очолю­ють бригади бригадири — досвідчені робітники VI чи V розряду.

Залежно від характеру будівлі, яка зводиться, може бути здійснене укрупнення комплексу робіт, що доручаються бригаді, наприклад, зве­дення наземної частини каркаса будівлі з монолітних залізобетонних конструкцій, куди входить улаштування опалубки, монтаж арматури, укладання й ущільнення бетонної суміші, улаштування риштувань і т. д. Комплексні бригади, які виконують завершений цикл усіх за- гальнобудівельних робіт, називають бригадами кінцевої продукції.

Одним з основних критеріїв оцінки трудової діяльності робітників є продуктивність праці. Це найважливіший економічний показ­ник, який відображає об’єктивну закономірність розвитку спромож­ності випускати певну кількість якісної продукції з одночасним зни­женням витрат праці та часу. Вона характеризується виробітком на одного робітника за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу, декаду тощо).

Виробітком називають кількість продукції, виготовленої за одиницю часу. Виробіток вимірюють фізичними одиницями, вартісними та тру­довими.

Виробіток буде тим більший, чим менше витрачатиметься часу на виготовлення одиниці продукції. Очевидно, рівень продуктивності праці можна схарактеризувати витратами праці на одиницю продукції, тобто трудомісткістю одиниці продукції. Трудомісткість — це за­гальні витрати праці робітників на виконання будівельного проце­су; її вимірюють у людино-змінах (люд.-зміни) або людино-годинах (люд.-год): де Нвп — норма витрат праці; V — обсяг виконаних робіт.

Норми витрат праці встановлюють у вигляді норм часу і виробітку.

Норма часу (Нч) — це час, який встановлено на виготовлення оди­ниці продукції робітником відповідного фаху і кваліфікації за умов правильної організації праці й виробництва.

Норма виробітку (Нвир) — кількість продукції, яка має бути ви­роблена за одиницю часу робітником відповідного фаху й кваліфікації за умов правильної організації праці й виробництва.

Тарифне нормування — це якісна оцінка праці для забезпечення правильної організації заробітної плати в будівництві.

За однакових витрат праця робітника вищої кваліфікації оплачуєть­ся вище, ніж праця малокваліфікованого робітника, оскільки праця робітника вищої кваліфікації продуктивніша. Основою тарифного нор­мування є тарифна система, що поєднує в собі тарифну сітку і та­рифні коефіцієнти.

Тарифна сітка — це шкала, в якій наведено співвідношення в опла­ті праці робітників різної кваліфікації, що визначається кваліфікаційним розрядом. Розряду відповідає тарифний коефіцієнт, який показує, у скільки разів відпрацьований час робітника певного розряду оплачується вище порівняно з робітником першого розряду.

Розмір оплати праці за відповідним розрядом називають тарифною ставкою, залежно від обраної одиниці робочого часу вона може бути погодинною, добовою та місячною.

Форма оплати праці робітників визначається співвідношенням між виконаною роботою та розміром нарахованої за це заробітної плати.

Залежно від того, які показники приймаються за вимірник праці — кількість виготовленої продукції чи кількість відпрацьованого часу, — розрізняють відповідно відрядну та погодинну форми оплати праці.

Відрядна форма оплати праці передбачає виплату заробітної плати за фактично виконаний обсяг робіт. Ця форма є найпрогресивнішою, оскільки сприяє підвищенню продуктивності праці та зумовлює праг­нення робітників до підвищення кваліфікації.

Відрядна оплата праці може бути прямою і акордною.

Пряма, або незмінна, оплата здійснюється за кожну одиницю виготов­леної продукції в кожний окремий проміжок часу незалежно від кількості цієї продукції та досягнутої продуктивності праці.

Акордну оплату здійснюють за укрупненими акордними розцінками за відповідний комплекс робіт у вигляді готової частини будівлі (квар­тира, поверх тощо).

Погодинну оплату праці робітників передбачено в тих випадках, коли облік виконаної роботи ускладнений або просто неможливий, тобто коли витрачена праця не пов’язана безпосередньо з випуском будівельної продукції. Це стосується робітників, які обслуговують машини та меха­нізми на будівельних майданчиках, слюсарів, диспетчерів та інших ка­тегорій робітників.

Будівельна продукція створюється під час виконання будівельних процесів, які виконуються за технологічними правилами будівельного виробництва.

Ці правила поділяють на дві групи.

Перша визначає особливості підготовчих процесів — перевезення, перенесення, перемішування, укладання, стикування тощо.

Друга визначає особливості основних процесів — перетворення, що відбуваються в будівельних матеріалах, які змінюють їхні власти­вості: щільність, міцність, стійкість, теплопровідність, водонепроникність і т. д.

Отже, будівельними процесами називають виробничі процеси, спрямовані на отримання будівельної продукції у вигляді готових про­мислових корпусів, житлових будинків, інженерних споруд тощо або у вигляді окремих їх частин.

Робочі операції Рис. 1.1. Схема комплексного процесу

Характерними ознаками будівельних процесів є те, що їх виконують здебільшого на відкритому повітрі під впливом різних природно-кліма­тичних явищ, і те, що робоче місце в процесі створення будівельної продукції переміщується в просторі (із захватки на захватку, з одного будівельного майданчика на інший і т. д.).

За ступенем технологічної складності будівельні процеси поділяють на прості й складні (комплексні) процеси, які, у свою чергу, поділяють на операції.

Робоча операція — це технологічно однорідний і організаційно неподільний елемент будівельного процесу, що забезпечує створення пер­винної будівельної продукції. Робочу операцію виконує постійний склад виконавців зі сталим складом предметів і знарядь праці. Кожна робоча операція складається з робочих прийомів і робочих рухів, які виконує один робітник. Чим вони простіші й ритмічніші, чим менше зайвих опе­рацій виконує робітник, тим менше він стомлюється, тим вища продук­тивність його праці. Отже, завершений послідовний комплекс рухів на­зивають операцією, в результаті виконання якої отримують продукцію.

Простий робочий процес — це сукупність технологічно пов’яза­них робочих операцій, які виконує один (незмінний) склад виконавців (ланка чи бригада). Простий процес виконується зі змінним складом предметів та знарядь праці. Наприклад, одна ланка чи бригада може виконувати роботу з монтажу колон, ригелів, плит перекриття, тобто, не змінюючи свого складу, міняти предмети та знаряддя праці.

Складний (комплексний) процес — це сукупність простих ро­бочих процесів, які технологічно й організаційно пов’язані єдиною кінце­вою продукцією (рис. 1.1), наприклад, кладка стін з усіма супутніми допоміжними роботами, монтаж каркаса будівлі, бетонування каркаса, опоряджувальні роботи тощо. Комплексні процеси характеризуються змінним складом виконавців, предметів і знарядь праці.

За технологічними ознаками будівельні процеси поді­ляють на: заготівельні, транспортні та монтажно-укладальні.

Заготівельні процеси — це процеси виготовлення будівельних ви­робів і напівфабрикатів (розчину, бетонних сумішей, арматури, збірних конструкцій тощо) на спеціалізованих підприємствах будіндустрії, заво­дах збірного залізобетону, деревообробних комбінатах та безпосередньо на будівельному майданчику.

Транспортні процеси пов’язані з доставкою будівельних вантажів на будівельний майданчик та подаванням їх до місць використання, тобто до робочих місць.

Монтажно-укладальні — це процеси, пов’язані з переробкою, зміною стану, властивостей, форми або положення предметів праці, вна­слідок чого створюється будівельна продукція.

Монтажно-укладальні процеси виконуються безпосередньо на буді­вельному майданчику. За призначенням їх поділяють на основні (кладка стін, бетонування конструкцій, монтаж збірних залізобетонних деталей) і допоміжні. Допоміжні процеси виконують перед або одночасно з мон­тажно-укладальними. Вони забезпечують ефективне виконання основ­них процесів, поліпшення якості продукції або підвищення ступеня безпеки виконання робіт. Це можуть бути контрольно-вимірювальні операції та робочі процеси й операції, які забезпечують безпечні норма­тивні умови праці, поліпшують технологічні властивості предметів праці.

За технологічними особливостями монтажно — укладальні процеси поділяють на безперервні, коли виробничі процеси виконують послідовно один за одним, без зупинок незалежно від місце­вих виробничих умов (наприклад, монтаж конструкцій, кам’яна клад­ка), та переривчасті процеси, виконання яких пов’язане з наявністю технологічних чи організаційних перерв між окремими операціями або процесами.

За значенням у виробництві процеси можуть бути ведучими та сумісними.

Ведучі (провідні) — це процеси, від яких залежить технологічна послідовність виконання робіт і загальний термін будівництва.

Сумісні — це процеси, що виконуються паралельно з ведучими. Суміщення процесів із дотриманням технологічних умов і правил без­пеки праці дає змогу значно скоротити терміни будівництва. Зведення будь-якого об’єкта пов’язано з виконанням комплексу різних робіт, які умовно можна поділити на загальнобудівельні (земляні, монтажні, опо­ряджувальні, покрівельні, кам’яні) та спеціальні (сантехнічні, електро­монтажні, монтаж технологічного обладнання тощо).

Для виконання будівельного процесу потрібно правильно організу­вати робоче місце — простір, де перебувають працівники, з потрібним оснащенням, знаряддям і предметами праці. Характерною ознакою ро­бочого місця є те, що воно переміщується по фронту робіт у процесі створення будівельної продукції. Простір, який виділяється бригаді для безперебійного виконання технологічного процесу впродовж тривало­го часу, називають фронтом робіт.

Частину будівлі, яку виділено бригаді для виконання технологічного процесу, називають захваткою. Розмір захватки має забезпечити достатній фронт робіт, що дає можливість бригаді продуктивно й без­печно працювати упродовж тривалого часу (не менше ніж півзміни) без переходу на нове робоче місце.

Частина захватки, виділена для роботи окремої ланки, називається ділянкою. Сукупність будівельних процесів, у результаті яких ство­рюється будівельна продукція у вигляді частин будинків або заверше­них конструкцій, називають будівельними роботами. Окремі види будівельних робіт дістали назву залежно від виду матеріалу, який пере­роблюється (земляні, бетонні, кам’яні), інші — відповідно до конструк­тивних елементів, які є результатом цих робіт (покрівельні, ізоляційні тощо). Зводячи будь-який об’єкт, будівельні процеси об’єднують за виробничими стадіями.

Стадія виробництва — це комплекс технологічно завершених робіт, пов’язаних зі зведенням окремої частини будівлі. Умовно відокрем­люють три стадії: до першої належать роботи зі зведення підзем­ної частини будівлі; до другої — роботи зі зведення наземної частини будівлі; до третьої — покрівельні, опоряджувальні, внутрішні, сані­тарно-технічні та електромонтажні роботи, монтаж технологічного облад­нання та ін.

1.1. Загальні відомості

лює нове будівництво, реконструкцію, ремонт і реставрацію будинків і споруд.

Нове будівництво — зведення будинків і споруд за вперше розроб­леним проектом.

Реконструкція — перебудова раніше зведених будинків і споруд для поліпшення умов їх експлуатації або для використання їх за новим призначенням.

Ремонт — оновлення (часткове або повне) будинків і споруд із дотриманням основних рішень щодо первісного проекту, спрямоване на підтримання та підвищення їхніх експлуатаційних показників.

Існує два види ремонту — капітальний та поточний. Найчастіше ремонту підлягають опоряджувальні та гідрозахисні покриття.

Реставрація — відновлення, укріплення зруйнованих або пошкодже­них пам’яток історії та архітектури з метою збереження їхнього історич­ного та художнього значення.

Експлуатація будинку (споруди) — використання його за призначен­ням із виконанням низки технічних вимог, які гарантують його збережен­ня та захист від впливу руйнівних чинників.

Будівельне виробництво — комплекс взаємопов’язаних трудових процесів і виробничих відносин, спрямованих на отримання будівельної продукції.

Технологія будівельного виробництва — прикладна наукова дисцип­ліна про методи і режими виконання будівельних процесів в умовах будівельного майданчика.

У трудовому процесі беруть участь виконавці, засоби і предмети праці. Результатом трудового процесу є будівельна продукція (будинки і спо­руди). Характерні ознаки будівельного виробництва:

— будівельна продукція нерухома в процесі її створення та експлу­атації, тоді як робітники разом із технічними засобами переміщуються по фронту робіт;

— значна кількість трудових процесів у будівництві має технічні перерви (для висихання покриттів, набирання міцності тощо);

— більшість будівельних процесів виконується на відкритому повітрі, під впливом погодно-кліматичних чинників і природних процесів;

— будівельна продукція має значну довговічність, що потребує від виконавців дотримання певних вимог відповідно до чинних норма­тивів.

Будівельний об’єкт — будинок або споруда в процесі зведення на будівельному майданчику..

Будівельний майданчик — простір, у якому розміщені будівельні об’єкти, тимчасові споруди та будинки, інженерні мережі й матеріаль­но-технічні ресурси (конструкції, матеріали, комплектуючі та інші пред­мети праці).

Знаряддя праці — будівельні машини, механізований та ручний інструмент, за допомогою яких робітники з предметів праці створюють будівельну продукцію.

Будівельний інвентар — засоби технічного оснащення робочих місць, за допомогою яких забезпечуються: зручні й безпечні умови праці ро­бітників (освітлювальні пристрої, тимчасова огорожа); зберігання ма­теріалів та конструкцій (бункери, контейнери, касети); технологічні потреби в енергоносіях (водогрійні котли, трансформатори, зарядні апа­рати) та ін.

Будівельна оснастка — допоміжні технічні засоби для забезпечен­ня розміщення робітників, предметів та знарядь праці у просторі під час виконання будівельних процесів (риштування, помости, естакади тощо), або надання матеріальним елементам потрібної форми і по­ложення в просторі (траверси, стропи, причалки, розчалки, кондуктори і т. д.).