Портал о строительстве и ремонтных работах

Архивы рубрики ‘Технологія будівельного виробництва’

Технологічне проектування — це комплекс підготовчих заходів до зведення будівель та споруд, який містить аналіз, вибір і розроблен­ня технологічних методів виконання робіт і заходів щодо їх безпечного й економічно доцільного впровадження за певних умов об’єкта будів­ництва.

Аналіз і вибір основних технологічних методів будівництва здійсню­ють на початку розроблення архітектурно-конструктивної частини проек­ту будівлі. Як правило, використані у проекті конструктивні та об’єм­но-планувальні рішення будівлі потребують застосування певної тех­нології виконання будівельно-монтажних робіт. Це має бути підтвер­джено технологічною можливістю спорудження об’єкта на стадії його проектного розроблення, виходячи з наявності техніко-технологічних засобів будівельних організацій. Проектування складних, унікальних об’єктів виконують у тісній співпраці з будівельними організаціями, узгоджуючи конструктивні рішення з технічними та технологічними можливостями будівельників.

Реставрація полягає в укріпленні пам’ятки архітектури та її онов­ленні. Основними методами реставрації є консервація, фрагментарна та повна реставрація.

Основне завдання консервації — це збереження пам’ятки архітекту­ри такою, якою вона є нині. Консервація пам’ятки залишає непоруше — ною її оригінальність і дає змогу з часом провести потрібні рестав­раційні роботи. Існують пам’ятки архітектури, для яких консервація — не лише бажаний, а й єдиний метод реставрації (пам’ятки зі складною будівельною історією, пам’ятки давнини тощо).

Фрагментарна реставрація пам’ятки має на меті повніше ви­явлення прихованих особливостей її архітектури, конструкцій або буді­вельної історії.

Повна реставрація передбачає максимально повне, хоч і не зав­жди достовірне, розкриття старовинних особливостей споруди, вияв істот­них рис її як пам’ятки історії архітектури.

При цьому роботи мають найскладніший характер, оскільки водно­час з елементами консервації та фрагментарної реставрації здійснюєть­ся також відтворення втрачених з часом частин пам’ятки.

До початку реставрації мають бути проведені потрібні дослідження (історико-бібліографічні, архівні, натурні) та складений проект рестав­рації.

Під час реставрації будівель із дерева найважливішим є захист їх від подальшого руйнування під впливом біологічних чинників (грибків, комах), для чого дерев’яні конструкції насамперед слід захистити від зволоження, яке сприяє розвиткові біологічних руйнівників деревини. З цією метою вживають конструктивних заходів (улаштування або ремонт фундаменту, покрівлі, зовнішньої обшивки), а також оброблю­ють поверхні деревини хімічними засобами.

Способи оброблення поверхні можуть бути різними, найчастіше ви­користовують фарбування (щіткою або за допомогою пневмоустанов — ки) та просочування конструкцій із дерева. Технологія виконання робіт за першим методом така сама, як і малярних. Технологічно складнішим є другий метод — просочування. Він має такі різновиди: просочування рідиною під тиском, накладання антисептичних блоків, багаторазове (без просушування) нанесення антисептиків на дерев’яні поверхні, витри­мування у спеціальних ваннах (підставних або підвішених), панельне просочування.

Просочування рідиною під тиском використовують для локальної консервації місць деревини, які починають гнити. Просочувальну ріди­ну вливають або вприскують під незначним тиском через наконечник з балона або звичайною медичного грушею.

До засобів локального захисту конструкцій із деревини належить і метод накладання антисептичних блоків у вигляді пакетів, коробок, мішечків, виготовлених з картону, паперу, мішковини, які наповню­ють сухим водорозчинним захисним матеріалом. Накладають їх у міс­цях можливого зволоження конструкції атмосферними опадами з таким розрахунком, щоб захисний розчин потрапляв разом з водою в дере­вину.

Метод багаторазового нанесення антисептиків застосовують для за­хисту тих місць деревини, які потребують надійнішого захисту (глиб­шого просочення захисних рідин). У цьому разі розчин наносять на поверхню з такою швидкістю, щоб він встигав просочитися у конструк­цію без втрат на випаровування, інколи поверхню, яку захищають, під час нанесення розчину закривають поліетиленовою плівкою.

Витримування в підставленій (або підвішеній) ванні з просочуваль­ною рідиною використовують лише для захисту окремих конструкцій. Як ванну використовують поліетиленові чохли, в які наливають просо­чувальну рідину. Для того щоб під час просочування конструкцій у ванни не потрапляла вода, над ними слід улаштовувати тимчасові на­криття. Найчастіше цей спосіб використовують для захисту тих частин дерев’яних конструкцій, які розміщені у землі. На цю частину конст­рукції надівають поліетиленовий мішок, конструкцію разом із мішком закопують у землю і після цього у мішок заливають просочувальну рідину. Над мішком влаштовують куполоподібний клапан, який захи­щає його від потрапляння води.

Під час панельного просочування на дерев’яну конструкцію або на весь об’єкт накладають спеціальну просочувальну панель (або комп­лект панелей). Ця панель складається з непромокальної плівки, яку називають аерозахистом, і шару спеціального матеріалу (фільтруваль­ного паперу), який передає просочувальну рідину деревині.

Як аерозахист найчастіше використовують поліетиленову плівку. Над панеллю ставлять резервуар із просочувальною рідиною, з нього рідину подають до конструкції через спеціальний живильник, який складається з 1 — 10 шарів фільтрувального паперу, армованих бяззю. Кількість шарів паперу залежить від просочувальних властивостей деревини, ви­соти панелі та швидкості капілярного підняття розчину. Розміри пане­лей відповідають розмірам захисних конструкцій, але мають бути не більше ніж 3 м заввишки і 6 м завдовжки. Залежно від конструкції тривалість просочування рідини становить 15 — 30 діб.

У процесі реставрації кам’яних споруд найчастіше закріплюють ос­нови і фундаменти та укріплюють наземні конструкції. Як правило, пошкодження кам’яних споруд є результатом порушення їх статичної рівноваги. Нерівномірне осідання фундаментів спричинює виникнен­ня тріщин у стінах і склепіннях, перекоси отворів і руйнування пере­мичок над ними, нахили окремих стін або й усієї споруди в цілому. Для закріплення основи під фундаментами виконують цементацію, силі­катизацію ґрунту, використовують хімічні розчини та влаштовують палі.

З хімічних розчинів найчастіше застосовують силікат натрію, хлорид натрію, кремнефтористоводневу, фосфорну та сірчану кислоти, сульфат алюмінію, алюмінат натрію, карбамідні смоли та ін.

Під час реставрації для підсилення фундаментів використовують буро — ін’єкційні палі, або, як їх ще прийнято називати, «коренеподібні палі» — один із різновидів буронабивних паль. Назва «коренеподібні» пов’язана з формою фундаменту, який утворюється із пучка паль, що розходяться в ґрунті під різними кутами нахилу від наявного фундаменту і нагаду­ють корені дерев. Окремі палі мають діаметр 50 — 280 мм (частіше 127 —190 мм) і заглиблення понад 100 діаметрів (близько 20 м). Мате­ріал палі — це дрібнозернистий бетон, який подається ін’єктором у свердловину під тиском.

Підсилення основ і фундаментів буроін’єкційними палями має певні переваги порівняно з іншими методами. Виконання підсилення може не змінити зовнішнього вигляду та конструктивних особливостей пам’ят­ки. Роботи можуть бути виконані з підвальних приміщень. Палі мо­жуть пронизувати тіло наявного фундаменту під будь-яким кутом.

До влаштування коренеподібних паль здебільшого підсилюють кон­струкцію тіла фундаменту. Найчастіше старі фундаменти виготовлено із бутової кладки. їх підсилення полягає у розчищенні швів, заміні окремих каменів і заповненні швів цементним розчином.

Іноді тіло фундаменту закріплюють цементацією, для чого в ньому вибурюють ряд свердловин, крізь які в кладку нагнітають рідкий це­ментний розчин під тиском до 0,1 МПа.

Після укріплення тіла фундаменту через 2 — 3 дні цементують кон­такт фундаменту з ґрунтом. Свердловину доводять до рівня на 0,4 — 0,5 м нижче від підошви фундаменту.

Тиск нагнітання при цементації контакту «фундамент —ґрунт» ста­новить до 0,2 МПа. Якщо витрата цементаційного розчину становить 1 л/хв упродовж 10 хв за відповідного тиску нагнітання, то його припи­няють. Вид і склад цементаційних розчинів залежать від конструкції, матеріалу, стану фундаментів, інженерно-геологічних та гідрогеологічних умов майданчика і в кожному окремому випадку параметри розчинів потрібно підбирати в лабораторії.

Технологічний цикл установлення буроін’єкційних паль охоплює бу­ріння фундаментів і, у разі потреби, стін та інших конструктивних еле­ментів будівель та споруд, які підсилюються, встановлення труби кон­дуктора, буріння свердловини в ґрунті до проектної позначки, запов­нення свердловини тверднучим розчином, встановлення в неї арматурного каркаса, опресовування.

Буріння свердловини виконують верстатами колонкового буріння з промиванням свердловини водою. Під час проходження через нестійкі обводнені ґрунти буріння здійснюють із промиванням свердловин гли­нистим (бентонітовим) розчином або під захистом обсадних труб.

Заповнення свердловини цементним розчином до виливу його зі сверд­ловини проводять через робочий орган бурового верстата або через трубу-ін’єктор.

Безпосередньо після заповнення свердловини розчином у неї вставля­ють арматурний каркас. Його опускають у свердловину окремими секці­ями, довжина яких залежить від умов виготовлення буроін’єкційних паль. Стикують окремі секції зварюванням.

Після надання армокаркасу проектного положення та за відсутності витікання розчину зі свердловини (допускається зниження рівня розчину у свердловині не більше ніж на 0,5 м) здійснюють опресування палі. Для цього у верхній частині труби кондуктора встановлюють тампон (обтюратор) з манометром і через ін’єктор нагнітають розчин під тис­ком 0,2 —0,3 МПа впродовж 3 — 4 хв. Опресування може бути зупине­не, якщо витрати розчину за цей час не перевищують 200 л. За більших витрат розчину слід провести вистоювання паль упродовж доби, після чого опресування повторити. Вид та склад тверднучих розчинів, по­трібних для виготовлення буроін’єкційних паль, залежить від умов їх використання і в кожному окремому випадку параметри розчинів по­трібно підбирати в лабораторії.

Конструкції пам’яток історії та архітектури із цегляного мурування з часом руйнуються внаслідок впливу на них агресивних атмосферних чинників: замерзання, зволоження, абразивне вітряне навантаження. Відновлення первісного вигляду цегляних мурувань досягається рестав­рацією та консервацією. Технологія виконання цих робіт передбачає:

• заміну деструктивної та значно засоленої цегли;

• ін’єктування тріщин і пустот у зовнішньому муруванні;

• розчищення зовнішньої поверхні цегли від забруднення;

• шпаклювання каверн і заповнення швів мурування;

• тонування вставленої цегли;

• укріплення крихкої цегли;

• гідрофобізація поверхні мурування.

Доповнення в муруванні рекомендується виконувати цеглою, яка за своїми властивостями близька до реставрованої. Мурувальний розчин за складом має максимально наближатися до первісного.

Для очищення поверхні цегляного мурування застосовують як ме­ханічний, так і хімічний методи. Вибір методу залежить від ступеня збереженості цегли, наявності пофарбувань, виду забруднень. Очи­щення поверхні передбачає піскоструминне, пароводяне та хімічне очи­щення.

Піскоструминне очищення цегляних поверхонь можна застосовува­ти тільки у тому випадку, коли поверхня цегли і муру вальні шви не вивітрені, цегла і матеріал у швах міцні та щільні. Силу струменя піску визначають дослідним методом. Після піскоструминного очищення по­трібно захистити мурування від руйнувань укріплювальними та водо­відштовхувальними розчинами.

Пароводяне очищення поверхні слід виконувати в два етапи: пер­ший — очищення парою, другий — змивання забруднень гарячою во­дою. У разі сильного забруднення пароводоструминне оброблення слід поєднувати з механічним очищенням жорсткими щетинними щітками з коротким ворсом.

У випадку появи на очищеній поверхні висолів перед промиванням їх слід зчистити щетинними щітками, потім промити водою з висушу­ванням після кожного промивання до повного видалення солей.

Якщо висоли все-таки залишаються на поверхні, то слід змивати солі слабким 1 %-м розчином соляної кислоти, потім промити холодною водою з добавлянням 2 %-го розчину соди для створення нейтрального середовища на оброблюваній поверхні.

У разі загального забруднення поверхні рекомендується очищення парою за температури +100 °С з наступним промиванням гарячою (60 — 70) °С і холодною водою до чистої поверхні.

Останнім часом для боротьби з висолами використовують вакуум — секції.

За хімічних методів очищення для надто забруднених ділянок цегли рекомендується застосовувати змивку ФА (водний розчин фториду амо­нію) з додаванням синтетичних мийних засобів (СМ3).

Змивку готують так: 150 — 200 г фториду амонію кислого засипають у пластикову посудину, розчиняють у 1 л води (+35 ± 5) °С, фільтру­ють крізь два шари марлі. Перед застосуванням додають 5 — 10 г СМ3. Готовий розчин зберігають не більше доби.

Поверхню, яку очищують, попередньо змочують водою для зменшен­ня всмоктування змивки у поверхню. Наносять змивку вологою щіткою. Через 5 — 10 хв поверхню зачищають жорсткою капроновою щіткою, змочуючи водою. Залишки змивають великою кількістю води. Процес очищення прискорюють, застосовуючи механічні щітки, які обертаються. Для запобігання корозії металу не рекомендується застосовувати щітки з чорного металу. У випадку недостатнього очищення операцію повто­рюють. Витрати змивки становлять 500 г/м2.

Задовільних результатів з очищення поверхні від кіптяви та інших забруднень досягають застосуванням 5—10 %-го розчину соляної кис­лоти з наступним промиванням водою.

Висоли з поверхні видаляють щітками та скребками. Очищення ви­конують обережно, щоб не пошкодити поверхню основи. Щільний шар руйнують за допомогою 1—5 %-го водного розчину соляної кислоти з подальшим очищенням щітками і скребками. Очищену поверхню про­мивають великою кількістю води.

Виведення старих лакофарбових покриттів на поверхні здійснюють змивками, приготовленими на основі кислот, солей, лугів, органічних роз­чинників. Для видалення фарби ПХВ, ХВ, олійної, нітроемалей, ґрунто­вок, шпаклівок тощо використовують змивку СМВ-1. Очищують верти­кальні та горизонтальні поверхні згори вниз. Змивку рівномірно нано­сять валиком, щіткою або флейцом на поверхню, яку очищують. Через 10 — 20 хв за температури повітря +10 — 20 °С шар фарби розм’якшується та набухає. Він легко видаляється шпателем або ганчіркою. Витрати змивки СМВ-1-300 становлять 500 г/м2. Якщо поверхня недостатньо очищена, операцію повторюють. У разі потреби роблять компрес із ганчір­ки, змоченої у змивці, яку накривають поліетиленовою плівкою для запо­бігання висиханню. Залишки змивки видаляють ганчіркою, змоченою уайт-спіритом або іншими органічними розчинниками. Витрати розчин­ника становлять 0,2 кг/м2. Нині для зняття старих лакофарбових по­криттів усе частіше використовують спеціальні електронагрівні пристрої.

Шпаклюванню підлягає цегла, яка має тріщини завглибшки не більш як 2 — 3 см. За глибших тріщин цегла підлягає повній або частковій заміні.

Для шпаклювання каверн і вибоїн на цеглі рекомендується такий розчин (в об’ємних частинах): вапно-тісто — 1, цемент — 0,5, цемен­тівка — 3, пігмент (залізний сурик, червоний) — до потрібного ко­льору.

Розчин розбавляють водою з додаванням полівінілацетатної емульсії у співвідношенні 1 : 4 за об’ємом.

Перед шпаклюванням цеглу ретельно очищують від продуктів руйну­вання, цегляного дрібняка і пороху до «здорової» поверхні. Перед почат­ком робіт цеглу змочують водою. Шпаклювання виконують пошарово, кожний шар завтовшки не більше ніж 0,5 см. Наступний шар наклада­ють після тужавіння попереднього. У процесі робіт і після закінчення (упродовж двох діб) потрібно забезпечити періодичне змочування шпак­лювального шару для кращого тужавіння та запобігання усадці розчину.

Для заповнення швів слід вибирати розчини, які за складом близькі до первісних. Розчини можуть мати домішки цементівки, кам’яного дрібняка, цементу. Склад розчинів для заповнення швів (у об’ємних частинах): вапно-тісто — 1, портландцемент — 1, пісок — 0,3, цемен­тівка — 3.

У разі потреби у розчини додають лугостійкі пігменти. Для кращого зчеплення розчину з основою слід додавати до нього полівінілацетатну емульсію (5 % об’єму розчину).

Перед шпаклюванням слід ретельно очистити і помити стіни, вида­лити забруднення та продукти руйнування цегли і розчину. Зі швів треба видалити всі залишки деструктурованого розчину. Мурування змочується водою. Заповнення швів виконується шарами завтовшки не більш як 1 —2 см. Нанесений розчин ретельно ущільнюють. Наступний шар накладають після тужавіння попереднього. Кількість шарів зале­жить від глибини шва, який вивітрився. У процесі роботи і після її завершення, упродовж двох діб потрібно забезпечити періодичне змо­чування мурування для кращого тужавіння і запобігання усадці розчи­ну. Оброблення швів слід виконувати акуратно, не забруднюючи по­верхню поблизу них. Безпосередньо після заповнення шва цегляну по­верхню потрібно протерти вологою ганчіркою від залишків розчину. Наступного дня поверхню цегли слід очистити щіткою.

Тонування окремої цегли, яка відрізняється від загального тону стіни, слід виконувати розчинами, в’яжучими в яких є клеї, рідке калієве скло; наповнювачами — крейда, спеціальні цементи (глиноземистий, білий) і атмосферо — та лугостійкі пігменти. Тонування містить такі операції: видалення пилу; ґрунтування розрідженим фарбувальним розчином; фарбування (тонування). Основною вимогою при фарбуванні є отри­мання тонкого і, за можливості, рівномірного шару без напливів і заті­кань. Нанесений шар не повинен розпорошуватися та блищати. Для закріплення шару фарби на поверхні потрібно просочувати затоновані ділянки розчинами на основі силіційорганічних сполук.

Для укріплення поверхні цегли рекомендується застосовувати роз­чини на основі полімерних матеріалів, які мають відповідати таким вимогам: поліпшувати фізико-механічні властивості матеріалу; глибо —

ко проникати в матеріал; не змінювати колір і фактуру поверхні, яка укріплюється; полімеризуватися на повітрі. Цим вимогам відповідають силіційорганічні розчини на основі етилсилікатів і поліметилсилоксанів.

Дослідами доведено, що структурне зміцнення забезпечує клейова композиція на основі ціанакрилового клею — низьков’язкого мономе­ру, який твердне за дуже короткий час.

Для зміцнення застосовують клей «Циакрин СО-9Т» в органічному розчиннику (ацетон, розчинник № 646, метилметакрилат). Зміцнюваль­ний розчин рівномірно наносять щіткою 3 — 5 разів залежно від порис­тості та ступеня руйнування цегли. Розчин наносять до повного наси­чення, про що свідчить поява блиску від надлишку зміцнювального розчину на поверхні.

Для запобігання руйнуванню поверхні матеріалу водою його покри­вають плівкою з гідрофобних рідин ГКР-10, ГКР-11, ГКР-94. Така плів­ка не пропускає у матеріал воду, але пропускає повітря, створюючи тим самим найсприятливіші для матеріалу і конструкції умови експлуа­тації. Такі покриття бажано наносити на гладенькі поверхні. Перед їх нанесенням на пористі матеріали слід ліквідувати раковини, підмазав­ши окремі місця. У розчин для підмазування бажано додавати емуль­сію ПВА

[1] визначення будівельного потоку випливає, що він передбачає спеці­алізацію та масовість виробництва. Спеціалізація сприяє підвищенню кваліфікації виробника, що веде до підвищення якості продукції, а та­кож скорочує тривалість робіт завдяки автоматизму рухів робітника та відпрацюванню раціональних прийомів виконання технологічних опе­рацій. У систематично налагодженому потоковому виробництві про­дуктивність робіт зростає в середньому на ЗО %, а собівартість будів­ництва зменшується на 6—12 %.

Потоковість — це об’єктивна вимога, адже щодня робітник певної професії виходить на роботу, а завдання інженерно-технічних робіт­ників — організувати виробництво так, щоб робітник мав фронт робіт. Цьому сприяє також стабільність попиту на будівельну продукцію. Схеми та графіки ритмічних потоків показано на рис. 1.2, а, б, проте такі випадки (однаковість обсягів робіт і витрат праці на різних захват-

Необхідність забезпечення справного стану конструкцій, частин будин­ків і споруд, а також інженерного обладнання, їхньої надійної роботи упродовж нормативного терміну служби потребує виконання науково обґрунтованих методів експлуатації будинків та споруд. Основою цих методів є єдина система планово-запобіжних ремонтів (ПЗР). Систе­ма ПЗР — це сукупність організаційних і технічних заходів з нагля­ду та ремонту будинків і споруд. Ці заходи проводять періодично у встановлені терміни з метою запобігання передчасному зношенню, ава­ріям, підтримання конструкцій та інженерного обладнання в належно­му експлуатаційному стані.

Технічні стан будинку (споруди) або його конструктивних елементів визначається чотирма категоріями: І — нормальний стан; II — задо­вільний; III — непридатний для нормальної експлуатації; IV — аварій­ний стан.

Класифікаційні ознаки технічного стану (категорій) основних видів несівних конструкцій наведено в табл. 17.

Таблиця 17. Класифікаційні ознаки технічного стану каркасів промислових бу­дівель, міжповерхових перекриттів і покриттів зі збірного та монолітного за­лізобетону Кате­ горія техніч­ ного стану Дефекти і пошкодження Можливі причини виникнення Можливі наслідки І Волосні тріщини із роз­пливчастими краями, що не мають чіткої орі­єнтації, переважно на верхній (під час виго­товлення) поверхні Усадка внаслідок пору­шення режиму тепло — вологого оброблення бе­тонної суміші, властиво­стей цементу тощо На несівну здатність не впливають, можуть знизити довговічність II Волосні тріщини уздовж арматури, слід іржі на поверхні бетону 1. Корозія арматури (шар корозії до 0,5 мм) з втратою бетоном за­хисних властивостей (на­приклад, при карбоніза­ції). 2. Початкова фаза розколювання бетону внаслідок дії продуктів корозії арматури і по­рушення зчеплення 3 арматурою 1. Орієнтовне знижен­ня несівної здатності до 5 %, можливе зни­ження довговічності. 2. Можливе зниження несівної здатності. Сту­пінь зниження слід оці­нювати з урахуванням інших дефектів, по­шкоджень і результа­тів перевірочного роз­рахунку III Пошкодження арматури і закладних деталей (над­різи, вириви тощо) зде­більшого в поєднанні з попередніми дефектами Механічні впливи Зниження несівної здатності пропорцій­не зменшенню площі перерізу II —III (вста­ новлю­ ється розра­ хунком) Сколювання бетону Механічні впливи У разі розміщення в стисненій зоні — зни­ження несівної здат­ності внаслідок змен­шення площі пере­різу III-IV Тріщини вздовж арма­турних стрижнів до 3 мм. Явні сліди корозії арматури Розвиваються внаслі­док корозії арматури. Товщина шару корозії до 3 мм Зниження несівної здатності залежно від зменшення площі пе­рерізу арматури та розмірів виключеного

Кате­ горія техніч­ ного стану
Дефекти і пошкодження	Можливі причини виникнення
Можливі наслідки
з роботи бетону стис­неної зони. Зменшен­ня несівної здатності нормальних перерізів унаслідок порушення зчеплення арматури з бетоном орієнтовно до 20 %. Для поперед­ньо напруженої арма­тури та в разі розмі­щення на ділянках поблизу опор стан вва­жається аварійним Ступінь небезпеки ви­значається залежно від наявності інших дефектів і причин, що зумовили підвищене розкриття тріщин
III
Нормальні тріщини у згинних конструкціях і розтягнутих елементах конструкцій шириною розкриття для сталі кла­су: А-І — понад 0,5 мм; А-11, А-111, А-111 в, A-IV — понад 0,4 мм; в інших випадках — по­над 0,3 мм Відносні прогини, що перевищують для по­передньо напружених кроквяних ферм 1/800; попередньо напружених кроквяних балок і балок перекриттів — 1/400; плит перекриттів і по­криттів — 1/200 Відшарування захисно­го шару бетону	Перевантаження конст­рукцій. Зміщення поло­ження при виготовленні розтягнутої арматури. Для попередньо напру­жених конструкцій — недостатнє зусилля на­тягу арматури
III-IV
III-IV	Перевантаження конст­рукцій, зменшення ро­бочого перерізу бетону та арматури	Ступінь небезпеки ви­значається залежно від наявності інших дефектів. У випадку поєднання з поперед­нім дефектом стан є аварійним
III-IV (вста­ новлю­ ється розра­ хунком) III —IV
Корозія поздовжньої та поперечної арматури
Зниження несівної здатності залежно від зменшення площі ар­матури внаслідок коро­зії та зменшення роз­мірів поперечного пе­рерізу стиснутої зони Можливе зниження несівної здатності при критичному зменшен­ні — стан вважається аварійним
Зменшення площадок обпирання конструкцій порівняно з проектними	Помилки під час виго­товлення та монтажу

Кате­ горія техніч­ ного стану	Дефекти і пошкодження	Можливі причини виникнення	Можливі наслідки
IV	Випирання стисненої арматури, поздовжні тріщини у стисненій зо­ні, відлущення бетону стисненої зони	Перевантаження конст­рукцій	Небезпека обвалення
IV	Те саме, що й у поперед­ньому випадку, але є тріщини з розгалужени­ми в стисненій зоні кін­цями	Перевантаження конст­рукцій унаслідок зни­ження міцності бетону або порушення зчеплен­ня арматури з бетоном	Те саме
IV	Похилі тріщини завдовж­ки понад 1,5 мм зі змі­щенням ділянок балки одна відносно одної; нав­скісні тріщини, що пере­тинають арматуру	Перевантаження конст­рукцій, порушення ан — керування арматури	— » —
IV	Розриви або зміщення поперечної арматури у зоні похилих тріщин	Перевантаження конст­рукцій	— » —
IV	Відрив анкерів від плас­тин закладних деталей, руйнування стиків або їх елементів	Наявність впливів, не передбачених при про­ектуванні; відхилення від проекту під час ви­конання стиків	— » —

Класифікацію технічних станів кам’яних і армокам’яних конструкцій будівель (споруд) залежно від їх дефектів та пошкоджень, а також ступені пошкодження наведено в табл. 18.

Для визначення категорії технічного стану покрівель та гідроізо­ляції керуються даними, наведеними в табл. 19.

За системою ПЗР встановлено такі види технічних оглядів: систе­матичний, загальний періодичний, позачерговий. За систематичних огля­дів обстежують окремі конструктивні елементи будинків, споруд або їх обладнання (дах, покрівля, водопровід, центральне опалення, каналіза­ція тощо).

За загальних оглядів обстежують будинок (споруду) в цілому: всі конструкції, інженерне обладнання, опоряджувальні та гідрозахисні покриття, елементи зовнішнього благоустрою.

Періодичні огляди здійснюють двічі на рік: навесні та восени. Весня­ний огляд проводять з 1 по ЗО квітня після танення снігу. За результа-

Таблиця 18. Класифікація технічних станів кам’яних і армокам’яних конструкцій будівель (споруд) Технічний стан Дефекти та пошкодження Ступінь пошко­дження, % І Нормальний Дефектів і пошкоджень немає 0 II Задовільний Розморожування та вивітрювання кладки, відшару­вання облицювання на глибину до 0,5 см. Верти­кальні та навскісні тріщини (незалежно від довжи­ни та ширини розкриття), що перетинають не більше ніж два ряди кладки 0-15 III Непридатний для нормаль­ної експлуа­тації Розморожування та вивітрювання кладки, відшару­вання облицювання на глибину до 2,0 см. Верти­кальні та навскісні тріщини в несівних стінах і стов­пах на висоту не більше ніж чотири ряди кладки. Нахили та випирання стін і фундаментів у межах поверху не більше ніж на 1/6 їх товщини. Виникнен­ня вертикальних тріщин між поздовжніми та попе­речними стінами: розриви або висмикування окремих сталевих з’єднань та анкерів кріплення стін до колон і перекриттів. Місцеве (крайове) пошкодження клад­ки на глибину до 2 см під опорами ферм, балок, про­гонів і перемичок у вигляді тріщин на кінцях опор, що перетинають не більше ніж два ряди кладки. Зміщення плит перекриття на опорах не більше ніж на 1/5 глибини закладання, але не більш як 2 см 15-25 IV Аварійний Обвали ділянок стін. Розморожування та вивітрю­вання кладки на глибину понад 2,0 см. Вертикальні та навскісні тріщини (крім температурних і осадо­вих) у несівних стінах і стовпах на висоту не більше ніж вісім рядів кладки. Нахили та випирання стін у межах поверху на 1 / 3 їх товщини та більше. Зміщен­ня (зсув) стін, стовпів та фундаментів уздовж гори­зонтальних швів або скісної штаби. Відрив по­здовжніх стін від поперечних у місцях їх перетину, розрив або висмикування сталевих з’єднань та анке­рів кріплення стін до колон і перекриттів. Пошко­дження кладки під опорами ферм, балок або переми­чок у вигляді тріщин, роздрібнення каменю або змі­щення рядів кладки уздовж горизонтальних швів на глибину понад 2 см; виникнення вертикальних або навскісних тріщин, що перетинають понад чоти­ри ряди кладки. Зміщення плит перекриттів на опо­рах понад 1/5 глибини закладення в стіни 25-50

Таблиця 19. Класифікаційні ознаки технічного стану покрівель та гідроізоля­ції Технічний стан Дефекти покрівельного або гідроізоляційного шару Протікання покрівлі Нормальний Відсутні. Окремі точкові Немає Задовільний Точкові. Окремі локальні Немає Непридатний для нор­ Масові локальні, обсяг яких менший Окремі, не більше мальної експлуатації* за 40 % усієї площі ніж 20 % площі Аварійний Об’єднані локальні, обсяг яких біль­ший ніж 40 % усієї площі Масові *Для гідроізоляції — задовільний для приміщень II —III категорій за вологістю.

тами весняного огляду складають перелік заходів, потрібних для під­готовки будинку (споруди) до експлуатації в наступний зимовий пе­ріод.

Осінній огляд будинків (споруд) проводять з 1 по ЗО вересня до початку опалювального сезону для перевірки їх готовності до експлуата­ції в зимовий період. У процесі проведення осіннього огляду визнача­ють обсяг робіт з потокового ремонту будинків (споруд) для внесення у перспективний план ремонту наступного року.

Позачергові обстеження здійснюють після великих злив, снігопадів, ураганів, землетрусів та інших стихійних явищ, які можуть завдати пошкоджень окремим частинам будинків (споруд).

Огляди будинків і споруд проводить спеціальна комісія, головою якої призначають головного інженера чи керівника служби технічного нагляду.

Результати технічних оглядів заносять до спеціального журналу тех­нічної експлуатації будинків і споруд.

За системою ПЗР встановлено два види ремонтів: поточний і капі­тальний.

Періодичність ремонтів визначається термінами служби тих або інших конструкцій, гідрозахисних та опоряджувальних покриттів.

Експлуатаційна служба на кожний будинок (споруду) оформлює паспорт технічного стану і журнал з експлуатації, в який заносять результати всіх обстежень і ремонтів.

Під час планування підготовки будинків (споруд) до зими насамперед треба передбачати ремонт джерел теплопостачання, тепломереж, а та­кож усунення недоліків у системах опалення, гарячого і холодного во­допостачання, в інших інженерних системах, а також ремонт даху та покрівлі.

Поточний ремонт полягає в системному і своєчасному проведенні робіт для захисту конструктивних елементів та обладнання будинків

(споруд) від передчасного зносу, а також ліквідації дрібних пошкод­жень, які виникли в процесі експлуатації.

Він передбачає виконання таких основних робіт:

• комплекс процесів, метою виконання яких є консервування і віднов­лення початкового вигляду окремих конструктивних елементів, інже­нерного обладнання, опоряджувальних покриттів та елементів бла­гоустрою;

• заходи щодо усунення дрібних дефектів, не пов’язаних із заміною основних конструкцій та обладнання будинку (споруди);

• роботи з налагодження і регулювання інженерного обладнання (си­стеми опалення, вентиляції тощо).

Приймання виконаних робіт полягає в перевірянні відповідності їх переліку і обсягам, передбаченим планом проведення поточного ремон­ту, якості виконаних робіт, наявності актів на приховані роботи. Завер­шуються ці роботи складанням акта, який є основним документом для оплати та списання матеріалів.

Капітальний ремонт полягає в заміні або відновленні окремих кон­структивних елементів та обладнання будинків (споруд) у зв’язку з їх зносом або руйнуванням (табл. 20).

Будинки (споруди) для капітального ремонту відбирають так:

• проводять загальний огляд будинку (споруди) і виконують технічні дослідження для визначення потреби ремонту цього будинку (спо­руди), результати огляду оформлюють відповідним актом. У про­цесі досліджень вивчається необхідність, доцільність і характер пе­редбаченого ремонту, можливість його проведення окремо від розмі­щених навколо будинків або разом із ними, доцільність ремонту в існуючих габаритах або з їх зміною та інших параметрів. Після закінчення досліджень організація, що їх проводила, складає звіт, в якому наводить фактичні дані огляду та обстеження конструкцій, пропозиції щодо їх підсилення або заміни, а також розрахунки, які підтверджують ці пропозиції;

• обстежені будинки (споруди) заносять до титульного списку проект­них робіт;

• включають будинок (споруду) до титульного списку капітального ремонту, який затверджується замовником.

Капітальний (особливо комплексний) ремонт будинків (споруд) че­рез специфічність умов виконання належить до складних, як правило, більш трудомістких робіт, ніж нове будівництво. Тому проводити його слід лише за наявності потрібної проектно-технологічної документації.

За результатами проведення капітального ремонту складається акт, на основі якого експлуатаційна служба вносить відповідні відомості до технічного паспорта будинку чи споруди.

Найскладніші і трудомісткіші процеси під час ремонту — це експлу­атація та ремонт покрівель і дахів, на які руйнівні чинники впливають найбільше. Для своєчасного виявлення та ліквідації дефектів на дахах

Таблиця 20. Приблизна періодичність проведення капітального ремонту конст­руктивних елементів виробничих будівель, роки Приблизна періодичність капітального ремонту за різних умов експлуатації N» пор. Конструктивні елементи нормальні умови агресивне середовище з перезво — ложенням вібраційні та інші динамічні наванта­ження 1 Фундаменти: залізобетонні і бетонні 50-60 25-30 15-20 бутові та цегляні дерев’яні стільці 40-50 20-25 12-15 10-15 8-12 10-12 2 Стіни: кам’яні зі штучних матеріалів 20-25 15-18 12-15 кам’яні з полегшеною кладкою 12-15 8-12 10-12 дерев’яні рубані 15-20 12-15 15-18 дерев’яні каркасні та щитові 12-15 8-12 10-12 глинобитні, саманні та із цегли-сирцю 8-10 6-8 6-8 3 Колони, стояки фахверка: металеві 50-60 40-45 40-50 залізобетонні 50-60 40-45 35-40 цегляні 20-25 15-18 12-15 дерев’яні на в’язі 15-18 10-15 10-12 дерев’яні на землі 10-15 8-12 10-12 4 Ферми, балки, ригелі, прогони: металеві 25-30 15-20 20-25 залізобетонні 20-25 15-20 15-20 дерев’яні 15-20 12-15 12-15 5 Перекриття: залізобетонні 20-25 16-18 15-20 дерев’яні 15-20 12-15 12-15 6 Підкранові балки і шляхи підвісних кранів 8-10 5-6 4-5 7 Покрівлі: металеві 10-15 5-8 10-12 шиферні 15-20 15-20 12-15 черепичні 15-20 15-20 12-15 рулонні 10-15 10-15 8-10 мастикові 8-10 8-10 8-10 8 Підлоги: металеві 20-25 15-20 цементні та бетонні 5-8 2-5 4-5 керамічні 15-20 12-15 10-12 торцеві 10-12 8-10 10-12

		Приблизна періодичність капітального ремонту за різних умов експлуатації
№ пор.	Конструктивні елементи	нормальні умови	агресивне середовище з перезво — ложенням	вібраційні та інші динамічні наванта­ження
	асфальтові	6-8	6-8	6-8
	дощаті	6-10	6-8	6-8
	паркетні	8-10	6-8	8-10
	з лінолеуму	5-6	5-6	5-6
9	Отвори: переплетення металеве	ЗО	20	25
	переплетення дерев’яне	15	10	12
	двері	10	10	10
	ворота	8	8	8
10	Внутрішня штукатурка	15	10	6
11	Штукатурка фасадів	10	10	6
12	Центральне опалення	15	12	10
13	Вентиляція	10	5	8
14	Водопровід, каналізація і гаряче водопостачання	15	12	12
15	Електроосвітлення	15	12	12
16	Гідроізоляційне та протикорозійне пофарбування	8-10	4-6	сг> 1 00

і покрівлях чинними нормативами передбачено проведення двох видів огляду — чергових і позачергових. Чергові огляди за часом їх прове­дення поділяють на весняні й осінні, а за обсягом виконання — на візуальні та інструментальні.

Позачергові технічні огляди проводять після землетрусів, сильних вітрів, злив і великих снігопадів.

Під час обстеження технічного стану дахів та покрівель потрібно проводити обстеження: загального стану покриття, стану водовідводів, стану покрівельного покриття і теплоізоляційного шару. Результати обстеження технічного стану даху та покрівлі фіксують у спеціально­му акті.

Ремонти дахів та покрівель поділяються на два види: поточний і капітальний.

Поточний ремонт виконують у плановому порядку, він полягає в систематичному і своєчасному проведенні робіт зі збереження окремих

елементів даху та покрівлі від передчасного зносу і своєчасному усу­ненню пошкоджень, які виникають у процесі експлуатації.

Поточний ремонт дахів і покрівель поділяють на три види: технічне обслуговування (ТО), поточно-профілактичний (ПП) і поточно-непе­редбачений (ПН) ремонти.

Технічне обслуговуванння полягає в проведенні робіт зі своєчасної підготовки до експлуатації дахів і покрівель у весняно-літній і осінньо — зимовий періоди року. До робіт із технічного обслуговування мають належати:

• в осінньо-зимовий період — очищення покрівлі від сміття, листя, бруду, снігу, льоду; очищення водоприймальних лійок.

• у весняно-літній період — очищення покрівлі від сміття та бруду, очищення і за потреби закріплення водоприймальних лійок, труб; дрібний ремонт покрівельного покриття, антисептування та вогнеза — хисне оброблення несівних елементів даху або антикорозійне оброб­лення, якщо елементи даху металеві; ремонт карнизних звисів, ходо­вих доріжок.

Очищати покрівлі від снігу слід лише дерев’яними лопатами, скида­ти сніг рівномірно по всій площині покрівлі, виключаючи нерівномірність навантаження кроквяної системи. При цьому для збереження покрівлі потрібно залишати на її поверхні шар снігу не менше ніж 5 см.

Поточний профілактичний ремонт полягає в своєчасній ліквідації пошкоджень з метою запобігання їх подальшому розвитку. Обсяг робіт при цьому відповідає записам в акті обстеження. Такий ремонт прово­дять не рідше ніж один раз на три роки.

Поточний непередбачений ремонт полягає в терміновому виправ­ленні випадкових пошкоджень і дефектів, які призводять до протікан­ня покрівлі та водостоків або руйнування окремих елементів даху та покрівлі.

Капітальний ремонт дахів і покрівель полягає у відновленні екс­плуатаційної здатності елементів даху та покрівлі, які за результатами обстеження цього потребують.

Комплекс робіт з ремонту будинків і споруд або їх окремих еле­ментів містить:

1) огляд і обстеження будинку (окремих елементів);

2) виявлення і класифікацію руйнувань;

3) розроблення загальної концепції ремонту;

4) розроблення проекту на виконання проектних робіт;

5) виконання робіт з ремонту будинку (його окремих елементів);

6) контроль якості виконаних робіт.

Ремонт бетонних і залізобетонних конструкцій найчастіше зумов­лений корозією арматури (руйнування захисного шару), появою тріщин, корозією бетону. Причинами такого стану залізобетонних конструкцій можуть бути:

• виготовлення неякісних конструкцій з дефектами;

• відхилення від вимог нормативної документації як під час виготов­лення конструкцій, так і під час монтажу їх;

• неправильна експлуатація конструкцій.

Підготовка залізобетонних конструкцій до ремонту має такі про­цеси:

• очищення зовнішніх поверхонь конструкції;

• видалення шару бетону, який утратив проектну міцність;

• очищення відкритої поверхні арматури та закладних деталей від іржі.

Ці процеси можна виконувати механічними, термічними та хімічни­ми методами.

Вибір найдоцільнішого методу виконання робіт залежить передусім від стану зовнішніх поверхонь конструкції, а також від вимог до них проекту виконання ремонтних робіт. Найчастіше використовують ме­тоди очищення бетонних поверхонь піскоструминним або водострумин­ним апаратом, хімічними реагентами (кислоти, луги, розчини), механіч­ними пристосуваннями (зубило, долото, металева щітка), а також тер­мічними методами (струминний вогневий пальник).

Для очищення арматури та закладних деталей бажано використову­вати лише механічні методи. У разі виявлення слідів руйнування арма­тури солями обійтися механічними методами неможливо, тому треба застосовувати водоструминний метод її очищення.

Для антикорозійного захисту арматури найчастіше використовують матеріали на основі епоксидної смоли або на мінеральних в’яжучих з додаванням штучних смол. У першому випадку товщина покриття (в два шари) має становити близько 0,4 —0,5 мм; у другому — 1,0 мм.

Тріщини в бетоні — це природне явище і ремонту вони підлягають, якщо мають загрозливі для конструкції розміри: для агресивного середовища — понад 0,1 мм; у вологих внутрішніх приміщеннях — понад 0,2 мм; у сухих приміщеннях — понад 0,3 мм.

У таких випадках тріщини потрібно заповнити спеціальними мате­ріалами, виявивши попередньо причину їх появи. Причинами появи тріщин можуть бути: усадка бетонної суміші, відплив екзотермічної теплоти, різкий перепад температур, зміни в умовах обпирання конст­рукції, зовнішні навантаження, корозія арматури.

Як матеріали для заповнення тріщин використовують епоксидну смо­лу, поліуретанові смоли, колоїдно-цементний клей. Наносять їх на кон­струкції методом ін’єкції або просочування.

Ремонт дефектів поверхонь бетонних і залізобетонних конструкцій може виконуватися методами оббетонування, торкретування, нанесення захисного шару на окремі частини конструкції чи покриття поверхонь всієї конструкції захисними матеріалами.

Під час ремонту бетонних і залізобетонних конструкцій інколи вико­нують роботи з їх підсилення, технологію яких викладено в п. 4.2.

Ремонт кам9яних конструкцій найчастіше виконують через появу висолів (особливо на декоративній цеглі), низьку морозостійкість і вивітрювання цегли та розчину в швах кладки, руйнування опоряджу­вально-захисних покриттів, появу тріщин у кладці, високу вологість цегли. Основними причинами руйнування кам’яної кладки можуть бути помилки проектування, неправильна експлуатація кам’яних конструкцій, технологічні порушення.

Поява висолів на кам’яних конструкціях є результатом потрапляння в глину, з якої виготовляють цеглу, солей магнію або кальцію. Спочатку висоли руйнують опоряджувальні покриття на кам’яних конструкціях, а потім і самі конструкції. Якщо висоли виступили лише на окремих каменях (цеглинах), то їх слід вирубати з конструкції та замінити но­вими.

Якщо висолами покрита вся поверхня кам’яних конструкцій, потрібно позбавитися від них методом вакуумування (під дією вакууму крізь конструкції проходить вода, яка вимиває солі магнію чи кальцію).

Низька морозостійкість цегляних конструкцій пов’язана насамперед із низькою морозостійкістю цегли. Тому перш ніж використовувати цеглу в конструкції, слід перевірити її на морозостійкість, оскільки відремонтувати такі конструкції дуже складно. Як правило, в цих ви­падках зруйновану цеглу доводиться повністю замінювати. У випадку незначних руйнувань кам’яних конструкцій через низьку морозостійкість цегли їх можна захистити, застосувавши додаткову зовнішню теплоізо­ляцію.

Найпоширенішим дефектом кам’яної кладки є тріщини. Причинами їх появи можуть бути просадка фундаменту (передусім нерівномірна); непередбачені під час проектування будівлі збільшення навантажень на кам’яну кладку в процесі її експлуатації; низька марка цегли та роз­чину, на якому її клали.

Перш ніж починати ліквідовувати тріщини в кам’яних конструкціях, слід позбавитися причин їх появи. Якщо тріщини мають ширину понад 10 мм, за ними встановлюють нагляд (ставлять маяки з гіпсу, на яких пишуть дату встановлення). Поодинокі тріщини невеликих розмірів заповнюють цементним розчином. Якщо розміри тріщин значні, кладку в зоні руйнувань розбирають на глибину в півцеглини, а потім закла­дають якісною цеглою; інколи в тріщини завширшки 4 мм нагнітають цементний розчин.

Після завершення ремонту кам’яних конструкцій слід зовнішні їх поверхні обробити гідрофобними матеріалами ГКР-10, ГКР-11, ГКР-94.

Під час ремонту кам’яних конструкцій інколи виконують роботи з їх підсилення.

Ремонт дерев9яних конструкцій, як правило, пов’язаний із не­задовільним захистом їх від вологи. Постійний контакт деревини з во­логою призводить до її гниття.

Загалом причинами руйнування дерев’яних конструкцій можна вва­жати:

• незадовільні умови експлуатації конструкцій;

• руйнування конструкцій через недоліки проекту;

• порушення технологічних вимог як під час виготовлення конструкцій,

так і в процесі їх монтажу.

Від надійного теплозахисту і захисту дерев’яних конструкцій від грибів та комах залежить як періодичність їх ремонту, так і довговічність взагалі.

Для захисту дерев’яних конструкцій використовують антисептики, які за своїми властивостями та способами нанесення поділяють на такі групи.

Антисептики, які використовують у вигляді водних розчинів: фто­риду, кремнефториду амонію, кремнефториду натрію та ін. їх застосо­вують для конструкцій, які під час експлуатації не зазнають зволожен­ня та вимивання водою.

Антисептичні пасти на основі кузбаслаку, екстракту на фториді натрію, глині та ін.

Перші дві пасти наносять на конструкції будь-якої вологості, оскільки водою вони не вимиваються і не впливають на корозію металу. Екст­рактові пасти — неводостійкі (легко вимиваються водою), їх застосо­вують для конструкцій, захищених від дії вологи. В іншому разі такі покриття захищають гідрозахисними обмазками на основі бітуму або кузбаслаку.

До маслянистих антисептиків належать кам’яновугільні (для про­сочування деревини), кам’яновугільні напівкоксові й сланцеві (для просочування шпал). Такі антисептики використовують для захисту конструкцій, що працюють в атмосферних умовах, а також у воді та землі.

Антисептики можна наносити на конструкції фарбувальними, штука­турними методами, методом просочування в гарячих і холодних ваннах. Для боротьби з комахами застосовують метод шприцювання інсекти­цидами.

З метою профілактики від займання дерев’яних конструкцій на них наносять вогнезахисні покриття на основі діамонійфосфатів, сульфатів амонію, бури та борної кислоти. Ці операції бажано виконувати в за­водських умовах (під тиском в гаряче-холодних ваннах).

Використовують такі види вогнестійких покриттів: рідке скло і літо — пон із додаванням вермикуліту; сульфіт-атмосферостійкі ПХВ і па­рафін з пігментами, крейду, хлорпарафін, оліфу, уайт-спірит, сурик та інші компоненти.

Під час ремонту інколи виконують роботи з підсилення дерев’яних конструкцій.

Ремонт металевих конструкцій найчастіше виконують через корозію металу і, як наслідок, зниження несівної здатності їх. Корозія

Рис. 4.13. Схема установки аератора:

/ — залізобетонна плита покриття; 2 — паро­ізоляція; 3 — утеплювач; 4 — захисний шар; 5 — покрівельний килим; 6 — вирівнювальна стяжка; 7 — аератор; 8 — примикання до аера­тора

металу буває атмосферною, ґрунтовою, від блукаючих струмів, рідин­ною та структурною (через неоднорідність металу).

Ремонту підлягають також конструкції, які мають дефекти, спричинені їх перенапруженням (помилки проектантів або організацій, які експлу­атують конструкції), а також неякісними з’єднаннями в стиках (пере­дусім неякісним зварюванням).

Металеві конструкції можна захистити від корозії за атмосферних умов двома основними методами: зниженням агресивної дії середовища та ізоляцією металевих конструкцій спеціальними покриттями. Перший метод полягає у винесенні з приміщень окремих технологічних проце­сів, герметизації обладнання, організації надійнішої вентиляції при­міщень. До спеціальних покриттів металу належать лакофарбові матері­али, металізація, гумування, футерування, газоплазмові напилення. Під час ремонту металевих конструкцій інколи виконують їх підсилення (див. п. 4.1, 4.2).

Ремонт покрівель. Основними причинами руйнування покрівель можуть бути: природне старіння матеріалів покрівлі або їх низька якість; недосконалість конструктивних рішень як щодо покрівлі, так і щодо даху; порушення технології влаштування покрівлі; неправильна її експлуатація.

Для висушування утеплювача використовують аератори (рис. 4.13), які мають вигляд циліндра діаметром 50 — 70 мм і завдовжки 200 — 400 мм з козирком і перфорованою нижньою частиною. їх ставлять по поверхні покрівлі в шаховому порядку (один аератор на 50 м2 покрівлі). Через аератори дифундує пара вологи, яка накопичилася в утеплювачі.

Найчастіше використовують такі способи ремонту рулонного по­крівельного килима:

• підплавлення покрівельного шару рулонних матеріалів;

• нанесення шару (шарів) бітумно-емульсійних або бітумно-полімер­них матеріалів; хімічна модифікація покрівельного шару полімерними гідроізоляційними композиціями («Термабутил», «Бутислан» та ін.);

• напилення на поверхню старої покрівлі поліуретану.

Під час ремонту мастикових покрівель, залежно від їхнього стану, найчастіше виконують такі процеси: заміну або підсилення елементів примикань на карнизних звисах і розжолобках; нанесення додаткових шарів мастикового покриття з ремонтом окремих місць старої покрівлі; нанесення нового захисного шару.

Під час ремонту металевих покрівель найчастіше замінюють кляме — ри; якщо на поверхні покрівлі утворилася іржа, покрівлю вкривають захисним шаром на основі бітумного лаку або епоксидної смоли в суміші з алюмінієвою пудрою; підтягують гайки на кріпленнях профільова­них листів до лат; інколи замінюють окремі картини покрівлі. Під час капітального ремонту замінюють окремі елементи конструкції даху, оновлюють на них захисні покриття.

У процесі ремонту азбестоцементних покрівель частіше виконують такі операції: зняття дефектних азбестоцементних листів, підготовка й установлення нових листів з приготуванням ущільнювачів (шайби, роз­чин), ліквідація тріщин в окремих листах азбошиферу, фарбування покрівлі спеціальними фарбами. Під час капітального ремонту заміню­ють окремі крокви, лати, азбошиферне покриття (якщо закінчився уста­новлений термін його експлуатації).

Перелік операцій під час ремонту черепичних покрівель залежить від виду черепиці. Так, для покрівель із керамічної (глиняної) та цемент­но-піщаної черепиці здійснюють заміну окремих пошкоджених плиток, ремонт елементів примикань, ущільнення стиків між окремими рядами черепиці. Під час ремонту покрівель із металочерепиці слід перевірити надійність її кріплення до лат, герметизацію в місцях перелому скату покрівлі, а також фарбування окремих місць, які мають механічні по­шкодження.

За потокового ремонту індустріальних покрівель зазвичай заміню­ють фартухи в місцях примикань і переливних патрубків, нащілинники над стиками збірних покрівельних елементів та захисне покриття.

У процесі ремонту багатофункціональних (експлуатованих) по­крівель частіше ремонтують пішохідні доріжки, замінюють окремі еле­менти примикань між обладнанням і покрівлею, замінюють або підси­люють окремі гідрозахисні елементи покрівлі та захисний шар.

У зв’язку із сучасною тенденцією технічного переобладнання промис­лових підприємств виникає потреба реконструкції будинків і споруд, в яких вони розміщені. Нині ще експлуатуються промислові споруди, збудовані 80—100 років тому. Проте моральне старіння технологічно­го обладнання відбувається значно швидше — за 5 —7 років. Це при­зводить до того, що нове устаткування потребує перепланування бу­динку і, як правило, зміцнення або заміни деяких конструкцій навіть у капітальних спорудах. Слід зазначити, що в економічно розвинених країнах спостерігається тенденція будівництва промислових споруд з особливо легких і недовговічних конструкцій. Такі будинки мож­на повністю розбирати і утилізувати разом з технологічним обладнан­ням, а для нових технологій будувати нову промислову споруду. Проте за умов, які склалися в Україні, економічна ефективність капітальних вкладень у реконструкцію зазвичай вища, ніж у нове будівництво. Ці показники можуть бути кращими, якщо буде старанно відпрацьовано технологію і організацію робіт, а в будівництві застосовуватимуться нові спеціальні машини, здатні ефективно працювати в умовах рекон­струкції.

Реконструкція промислових будівель може бути проведена за такими архітектурно-планувальними рішеннями: заміна ненесівних конструкцій, перегородок і фундаментів під технологічне обладнання; укріплення окремих несівних конструкцій; часткова заміна несівних конструкцій; повна заміна несівних конструкцій.

Будівельні роботи в умовах реконструкції промислових споруд ус­кладнюються потребою функціонування основного виробництва, при­пиненням робіт через об’єктивні причини, впливом підвищеної кількості небезпечних чинників тощо.

Характерним видом робіт за будь-якої реконструкції є знесення, роз­бирання та демонтаж будівель і конструкцій.

Знесення та розбирання промислових споруд можуть бути повними або частковими. Повне знесення споруди виконують у разі значного фізичного зносу конструкцій споруди або якщо на її місці має бути зведена інша споруда. Часткове розбирання виконують при зніманні окремих конструкцій під час перепланування або заміні їх на міцніші. В обох випадках частину конструкцій (якомога більшу) демонтують, а частину ламають, якщо конструкції неможливо демонтувати. Демонто­вані конструкції можуть бути застосовані повторно.

Розбирають споруди в послідовності, зворотній будівництву, а саме: демонтують технологічне обладнання та інженерні комунікації; розби­рають огороджувальні конструкції (покрівлю, підлогу, ненесівні стіни); демонтують або руйнують несівні конструкції; розбирають конструкції фундаменту.

Демонтаж технологічного обладнання та конструкцій виконують за допомогою слюсарних інструментів, металорізок, домкратів, лебідок, ван­тажопідіймальних і транспортних машин.

Елементи покрівель розбирають із сортуванням матеріалів і виробів для їх подальшого застосування або утилізації. Демонтаж конструкцій дерев’яного даху виконують блоками за допомогою монтажного крана з наступним розбиранням їх на елементи на спеціально організованих майданчиках.

Залежно від конструкції, якості матеріалу і обсягу робіт підлоги роз­бирають вручну або механізовано. Бетонні підлоги або підлоги з неякіс­ним покриттям на бетонній підготовці руйнують за допомогою відбійних молотків і гідромолотів.

Ненесівні стіни розбирають з обвалами, якщо їх зроблено із цегли або дрібних блоків, і вручну — без обвалів із штабелюванням. Стіни з великих блоків, плит і заводських щитових виробів розбирають за допо­могою вантажопідіймальних машин і відбійних молотків або електри­фікованого інструменту.

Залізобетонні і металеві несівні конструкції демонтують за допомо­гою кранів і лебідок. Стіни обвалюють тягачами, захоплюючи тросами за простінки, або знімають блоками, попередньо зруйнувавши відбійни­ми молотками чи механізованим інструментом. Забороняється обвалю­вати несівні масивні конструкції на нижні перекриття. Перекриття де­монтують кранами, попередньо зруйнувавши місця кріплення. Масивні бетонні конструкції заздалегідь розламують на менші шматки механіч­ним, термічним способом або за допомогою вибуху. Для цього застосо­вують пневматичні, гідравлічні, електричні молоти, свердлильні маши­ни, різні різаки (кисневі, електричні, плазмові), вибухові речовини.

Особливості земляних робіт. Основною технологічною особливістю земляних робіт в умовах реконструкції є мала площа, а також насичен­ня земляного масиву залишками будівельних конструкцій та підзем­них комунікацій. За таких умов досить великий обсяг земляних робіт виконують вручну. Крім того, стінки багатьох земляних виїмок потрібно закріплювати у вертикальному положенні.

Найчастіше в умовах реконструкції використовують гідравлічні екс­каватори зі зворотною лопатою та малим об’ємом ковша (до 1 м3), а також з грейферним ковшем.

Для умов реконструкції розроблено малогабаритні машини для зем­ляних робіт. Іноді ці машини настільки малі, що оператор стоїть за виносним пультом для її управління. Такі машини подають у виїмки автокранами або мостовими кранами діючого підприємства. Ґрунт з виїмок вивозять за територію цеху, а потім завозять для зворотного засипання. Зворотне засипання виконують шарами завтовшки 0,3 — 0,5 м із обов’язковим ущільненням ґрунту. Для земляних робіт мо­жуть успішно застосовуватись, як самостійно, так і в комплекті з екска­ватором, малогабаритні пневмоколісні навантажувачі. Такі навантажу-

Рис. 4.8. Подавання бетонної суміші цехо­вим транспортом:

1 — мостовий кран; 2 — електрокар; 3 — місце бетонування

вачі маневрені, швидкохідні і не завдають шкоди підлозі, якщо її треба зберегти.

Особливості бетонних робіт. Характерним для бетонних робіт в умовах реконструкції є обмежені умови, різноманітність конструкцій та обсягів робіт, потреба застосування спеціальних бетонних сумішей.

Для влаштування підземних конструкцій найбільше (до 80 % обся­гу) використовують монолітний бетон.

За умов реконструкції застосовують заздалегідь заготовлені опалубки, з яких перспективними є уніфікована дрібнощитова, блок-форми, незнім — на. В окремих випадках успішно застосовують великощитову опалубку.

Найбільший ефект від застосування блок-форм отримують, якщо висота конструкції не перевищує 2 м, а об’єм — 5 —8 м3.

Незнімну опалубку виготовлюють із залізобетонних плит завтовшки 100 мм, армоцементу завтовшки 35 мм, склоцементних листів завтовш­ки до 18 мм, а також застосовують готові труби з різних матеріалів, металеві листи та металеву сітку.

Бетонну суміш подають в опалубку всіма відомими способами, крім того, використовують цеховий транспорт основного підприємства — мостові крани, електрокари тощо (рис. 4.8).

Для доступу будівельних машин і транспорту до місця бетонування в конструкціях покриття або стінах роблять тимчасові прорізи (рис. 4.9).

В умовах реконструкції за достатніх обсягів робіт використовують та­кож бетононасоси. Останнім часом на базі бетононасосів з гідравлічним приводом розроблено установки з продуктивністю 5—60 м3 /год, які значно розширюють сферу застосування трубопровідного транспорту. Ефек­тивність бетононасоса підвищується, якщо його оснастити гідравлічним маніпулятором або шарнірно-зчленованою стрілою з бетоноводом.

Особливості монтажно-демонтажних робіт. Під час реконструкції промислових будівель виникає потреба не тільки у монтажі нових кон­струкцій, а й у демонтажі старих.

Організаційна послідовність таких робіт може бути роздільною або комплексною. За роздільної послідовності спочатку демонтують усі

Рис. 4.9. Подавання бетонної суміші через тимчасові прорізи в будинку: а — крізь прорізи в покритті; б — крізь прорізи в стінах; 1 — кран; 2 — проріз у покритті; 3 — баддя; 4 — місце бетонування; З — мотовізок; 6 — проріз у стіні; 7 — автосамоскид; 8 — естакада

старі конструкції, а потім монтують нові, а при комплексній на місце кож­ної демонтованої конструкції монту­ють нову. Монтажно-демонтажні ро­боти виконують одними і тими сами­ми машинами. За умов реконструкції слід застосовувати спеціальні маши­ни з малими габаритами, які могли б переносити конструкції у глиб фронту робіт через технологічне устаткування, переміщатися з вантажем, мали допо­міжні гідравлічні захоплювачі та інші пристрої. Здебільшого будівельники застосовують крани, призначені для використання в умовах нового будів­ництва. Таке рішення не завжди ефек­тивне, оскільки немає можливості ви­користовувати крани на проектну потужність (рис. 4.10). Будівельні організації, які використовують стандартне обладнання й машини, розробляють комбіновані монтажні крани (рис. 4.11). Для підвищен­ня вантажопідйомності самохідного крана іноді під кінцем стріли став­лять допоміжну опору або збільшують масу противаги.

Найчастіше в умовах реконструкції для виконання на обмежених площах невеликих обсягів робіт застосовують найпростішу монтажну оснастку і обладнання — домкрати, талі, лебідки, важелі, клини.

Підсилення конструкцій значно дешевше, ніж демонтаж та заміна їх на нові. Потреба у підсиленні конструкцій промислових споруд вини-

Рис. 4.11. Використання мостового крана зі змінним баштово-стріловим обладнанням: / — баштово-стрілове обладнання; 2 — обой­ма; 3 — візок; 4 — мостовий кран

кає у зв’язку зі збільшенням на них навантажень або коли в результаті старіння зменшилась їхня несівна здатність. Найчастіше підсилюють за­лізобетонні фундаменти, колони, бал­ки і плити перекриттів. Складно під­силювати фундаменти та балки, лег­ше — колони та плити.

Підсилення фундаментів викону­ють збільшенням площі обпирання, заглибленням, закріпленням ґрунту основи, пересаджуванням на палі.

Для збільшення площі підошви фун­даменту його розвантажують (під несівні конструкції, що на нього обпи­раються, підводять тимчасові опори), відкопують по периметру ґрунт і добетоновують тіло фундаменту до потрібних розмірів. Зв’язок добе — тонованої частини зі старою забезпечують збільшенням шорсткості ста­рої поверхні насічкою, оголенням старої арматури і з’єднанням її з новою, вирубуванням спеціальних пазів, обтягуванням обручами тощо (рис. 4.12, а). Збільшення заглиблення фундаменту практикують неча­сто у зв’язку з тим, що відкопаний фундамент треба підвішувати до тимчасових балок і шпренгелів, а потім під ним робити підкоп і запов­нити цей простір бетоном чи кладкою. Пересаджування фундаменту на палі — це технологічно і конструктивно найдосконаліше рішення. Поряд із фундаментом з двох протилежних боків відкопують приямки, з яких у ґрунт удавлюють збірні палі або виконують їх буронабивни — ми. У створі з палями над ними крізь фундамент пробивають отвір і забетоновують балку, яка спирається на палі (рис. 4.12, б).

Підсилення фундаменту можна виконувати також буроін’єкційними палями, які пропускають крізь тіло фундаменту. Здебільшого для змен­шення осідання фундаменту під навантаженням нові його частини вдав­люють у ґрунт домкратами або клинами до з’єднання зі старою части­ною. В окремих випадках замість підсилення фундаментів закріплю­ють ґрунт основи методами силікатизації, цементації або смолизації (рис. 4.12, в)у але це досить високовартісні способи.

Підсилення залізобетонних колон і стовпів із кам’яної кладки вико­нують збільшенням поперечного перерізу обетонуванням або кладкою з усіх, з кількох або з одного боку. Зв’язок нової частини зі старою виконують з’єднанням нової арматури зі старою. Можна підсилювати

Рис. 4.12. Підсилення фундаментів:

а — збільшення площі обпирання; б — влаштування паль; в — закріплення слабкого шару ґрунту; 1 — бетонний упор; 2 — зв’язувальна арматура; 3 — додаткове бетонуван­ня; 4 — балка; 5 — буронабивні палі; 6 — ін’єктор; 7 — зона закріплення; 8 — слабкий ґрунт; 9 — щільний ґрунт колони металевим кожухом або вертикальними елементами з прокат­ного металу. Металеві колони підсилюють додаванням до поперечного перерізу прокатного металу за допомогою болтів та електрозварю­вання.

Підсилення балкових елементів виконують установленням у нижній частині металевого шпренгеля, який охоплює торці опорних частин. Залізобетонні балки та плити добетоновують зверху, збільшуючи їхню робочу висоту. Для цього нову арматуру обов’язково з’єднують зі ста­рою.

Металеві балкові елементи підсилюють установленням у нижній час­тині попередньо напружених стрижнів.

Перед підсиленням балки та плити розвантажують і за потреби роз­чищають опори.

Метою реконструкції житлових і громадських будинків є приведення у відповідність їх до сучасних архітектурно-планувальних, санітарно — технічних і комфортних вимог та подовження терміну їх експлуатації. Будинки, побудовані 60—100 років тому, не відповідають сучасним ви­могам, а масове житло, побудоване в 50 —60-х роках XX ст., ще більшою мірою потребує реконструкції. Цього можна досягти переплануванням будівель із заміною несівних конструкцій та інженерних систем або несівних конструкцій і перекриттів. Крім того, для збільшення корис­них площ будівель застосовують також добудову нових приміщень надбудовою та прибудовою.

Надбудови за конструктивними ознаками можна поділити на такі, що виконують:

• без додаткових навантажень на основні несівні конструкції;

• із додатковими навантаженнями;

• з підсиленням основних несівних конструкцій;

• зі зміною конструктивної схеми;

• із застосуванням додаткових несівних опор.

Надбудови без додаткових навантажень на основні несівні конст­рукції виконують зі збереженням їх у наявному стані. Якщо вони не мають пошкоджень і перевантажень, то їх не підсилюють. Зазвичай це є збільшення висоти будинку зі збереженням його внутрішньої струк­тури, особливостей габаритів, несівної основи. У такий спосіб можна надбудувати 1—2 поверхи у більшості будинків традиційної забудови заввишки в два —п’ять поверхів. Такі надбудови можливі внаслідок ущільнення ґрунту основи в процесі експлуатації будинку в разі задо­вільного стану фундаментів і потрібного запасу міцності стін і опор.

Надбудови зі зміною конструктивної схеми будинку здійснюють, звільнивши від додаткового навантаження, тобто маси надбудованих поверхів, основні несівні елементи наявного будинку і передавши до­даткове навантаження на ті конструкції, які ненавантажені або наван­тажені слабко. Такі надбудови доцільно споруджувати лише тоді, коли потрібний об’єм надбудови не можна здійснити без зміни конструктив­ної схеми з підсиленням основних несівних конструкцій, що слід довес­ти під час обстеження будинку та підготовки до проектування. Надбу­дови зі зміною конструктивної схеми дають можливість підвищити бу­дівлю на 3 —4 поверхи.

Надбудови із застосуванням додаткових несівних опор можуть бути споруджені над будь-яким будинком і на будь-яку висоту. Конструк­тивне рішення таких надбудов — це спорудження нових опор або інших несівних елементів частини будівлі, що надбудовується, які засновуються на власних фундаментах. Ці несівні конструкції можна розміщувати як усередині габариту наявного будинку, так і поза ним. З урахуван­ням труднощів улаштування фундаментів для додаткових опор їх ба­жано розміщувати з більшими відстанями, ніж у новому будівництві. У більшості випадків застосовують масивні монолітні бетонні фундамен­ти або фундаменти з набивних паль. Планування та конструкції по­верхів, що надбудовуються, при цьому можуть бути зовсім іншими, ніж у наявному будинку.

Конструктивне рішення такої надбудови має два основних варіанти. У першому випадку влаштовують платформу (стіл) основи, на якому нові поверхи можуть мати які завгодно конструктивні схеми. У друго­му — на кожному поверсі або через поверх передбачають несівні еле­менти у вигляді балок (ферм, рам), що встановлюються на додаткових колонах надбудови.

У такий спосіб був надбудований 59 поверхами заввишки 244 м цен­тральний залізничний вокзал Нью-Йорка, який є архітектурно-історич­ною пам’яткою. Різні конструктивні схеми надбудов наведено на рис. 4.1 —4.4.

Прибудови вважають додатками до наявних будинків у плані, а також розглядають як включення невеликих старих будинків у нові буді­вельні комплекси.

Роль архітектора під час розроблення проекту реконструкції громад­ських та житлових споруд має бути основною. Розробляючи проект реконструкції, архітектор повинен пам’ятати, що навіть незначна перебу­дова будинку чи споруди може спричинити його пошкодження. Щоб запобігти цьому, слід не перевищувати навантаження на фундаменти, не планувати пробивання значної кількості прорізів і пазів у несівних стінах, не відключати систему опалення взимку, не залишати будинок без даху на довгий час. Виконують прибудови до наявного будинку із улаштуванням робочого шва. Підошву нового фундаменту прибудови зазвичай закладають на одному рівні з фундаментом наявного будинку.

Рис. 4.1. Надбудова поверху з легких металевих конструкцій: 1 — палі наявної споруди; 2 — ростверк тієї самої споруди; 3 — наявні елементи карка­са і перекриття; 4 — металеві конструкції надбудови

Реконструюючи громадські й житлові будинки, дотримуються таких умов: роботи проводять із відселенням або без відселення з будинків мешканців чи організацій; будівельним роботам передує розбирання старих конструкцій.

Реконструкцію слід проводити у чіткій відповідності до проекту ви­конання робіт, у якому розроблено методи і терміни їх виконання. Низька культура виробництва та зволікання зі строками робіт досить часто призводять до того, що ще міцні будівлі у період реконструкції або після її закінчення потребують додаткового підсилення несівних кон­струкцій, мають тріщини у стінах та інших конструкціях чи підвищену їхню вологість.

Рис. 4.2. Надбудова багатоповерхової частини з підсиленням наявних конструкцій 1 — палі конструкції, що надбудовується; 2 — додаткові палі; 3 — плита-ростверк підси лення; 4 — підсилення наявних колон; 5 — конструкції каркаса надбудови

Рис. 4.3. Надбудова багатоповерхової частини з переобпиранням: 1 — палі споруди, яка надбудовується; 2 — ростверк тієї самої споруди; 3 — додаткові палі; 4 — наявні елементи каркаса і перекриття; 5 — додаткові опори; 6 — загальні приміщення; 7 — додаткові конструкції платформи основи; 8 — конструкції каркаса надбудови

Рис. 4.4. Надбудова багатоповерхової частини з частковим переобпиранням: / — палі споруди, яка надбудовується; 2 — ростверк тієї самої споруди; 3 — додаткові палі; 4 — наявні елементи каркаса і перекриття; 5 — додаткові опори; 6 — конструкції каркаса надбудови; 7 — додаткові конструкції платформи основи

Відомо два організаційно-технологічних прийоми реконструкції: 1) ви­конання всіх робіт із розбирання старих конструкцій, а потім зведення нових; 2) розбирання спочатку тільки тих конструкцій, які відкрива­ють фронт для певних робіт, а потім інших. У першому випадку роботи виконують за допомогою баштового крана: знімають покрівлю, дах, по­криття, перегородки, перекриття тощо. У будинку розбирають усе, крім фундаментів і несівних стін, а потім виконують внутрішні конструкти — ви знизу вгору так, як і при новому будівництві, з використанням баш­тового крана. У другому випадку застосовують малу механізацію. Ро­боти ведуть одночасно на всіх поверхах. Матеріали на робочі місця подають за допомогою малої механізації або вручну від приймальних площадок, винесених у вікна або на балкони. На виносні площадки матеріали і конструкції подають підйомниками та кранами. Якщо ван­тажі подають на поверх крізь віконні отвори кранами, то на нижніх поверхах не повинні знаходитися люди.

Підсилення фундаментів виконують у таких випадках: при руй­нуванні окремих ділянок фундаментів від осідання, розмивання ґрунтів, раніше здійснених конструктивних змін, зокрема виникнення отворів; при збільшенні навантаження на фундаменти від конструкцій заміни чи надбудов.

Зношені кам’яні фундаменти зміцнюють ін’єкцією цементного роз­чину під тиском 2 — 10 атм у шви між каменями.

Кам’яні стрічкові фундаменти підсилюють розширенням підошви, заглибленням, розширенням із одночасним заглибленням, утворенням фундаментної плити, буроін’єкційними палями. Роботи виконують за­хватками близько 3 — 5 метрів, а за потреби і меншими. Для збережен­ня цілісності будинку під час відкриття фундаментів навантаження від розміщених вище стін і поверхів повністю або частково передають на тимчасові опори. Виконуючи земляні роботи, стінки виїмок потрібно закріпити.

Підсилення і способи усунення дефектів стін. За наявності в стінах дефектів застосовують різні способи їх усунення: підсилення простінків і стовпів; ремонт і підсилення перемичок; відновлення проектного по­ложення стін; збільшення жорсткості стінового каркаса будівлі. Крім того, можливі перекладення окремих ділянок стіни, підвищення тепло­захисних властивостей і поліпшення естетичного вигляду стіни.

За наявності в стіні тріщин давнього походження без слідів їх роз­криття останнім часом, такі тріщини ліквідують, якщо стіна загалом не втратила своєї форми і несівної здатності.

Тріщини завширшки до 40 мм заповнюють нагнітанням розчину під тиском близько 2,5 атм.

Місця розміщення отворів для нагнітання розчину вибирають за­лежно від розташування тріщин на стіні: на ділянках із вертикальни­ми або похилими тріщинами їх улаштовують через 0,8—1,5 м, а на горизонтальних тріщинах — через 0,2 — 0,3 м.

Іноді при ліквідації тріщин на найпомітніших ділянках стіни укла­дають кілька цеглин, які називаються замком, а в довгих і широких тріщинах влаштовують замок з якорем із прокатного профілю, що ук­ріплюють у стіні анкерами.

Якщо в стіні виявлено наскрізні тріщини у вигляді розривів кладки в місцях з’єднання зовнішніх і внутрішніх стін або в зовнішніх кутах, для зміцнення їх застосовують металеві накладки зі штабової ста­лі. Кінці накладок загинають у бік стіни для кращого зчеплення з нею і фіксують болтами, які розміщують від тріщини на відстані, що дорів­нює приблизно півтори товщини стіни. У простіших випадках за порівняно невеликої довжини і ширини тріщини накладки можна крі­пити до стіни йоржами з одного боку стіни. Якщо стіни відхиляються від вертикалі, виправити їх можна за допомогою вертикальних накла­док із прокатних профілів (швелера JM? 12 — 16) із кріпленням їх йор­жами.

Дефекти стін у вигляді спучення, порушень початкової форми усува­ють накладанням прокатних профілів із двох боків стіни в горизонталь­ному або вертикальному напрямках. Ці профілі називають розванта­жувальними жорсткими поясами.

У разі застосування поясів у паралельних стінах будинку їх зв’язу­ють між собою тяжами, які влаштовують на рівні конструкції підлоги для збільшення жорсткості усього стінового каркаса.

Крім системи жорстких накладок загальне відновлення жорсткості стінового кістяка як просторової конструктивної системи здійснюють за допомогою заздалегідь напружених поясів або тяжів з круглої арма­турної сталі. Пояси є простими у виконанні і дуже ефективними. Тяжі діаметром 28 — 40 мм розміщують на рівні тих перекриттів, в яких є тріщини. На кутах будинку встановлюють опорні швелери № 12—15 завдовжки близько 1,5 м, до яких приварюють тяжі.

У плані будинку пояси мають утворювати замкнені контури, за мож­ливості близькі до квадрата зі співвідношенням не більше ніж 1 : 1,5. Довжина поясів на кожній зі стін може досягати 15—18 м. Попереднє напруження поясів створюють натяжними муфтами, які передбачають зазвичай у середній частині кожної ділянки периметра поясу. Зусилля натягнення контролюють динамометричним ключем відповідно до роз­рахункової величини. Система напружених поясів утворює в стіновому каркасі стискальні зусилля, які гасять розтягнення і деформації, що є наслідком порушення форми стінового каркаса.

При зміцненні стінового каркаса напруженими поясами зменшуєть­ся витрата металу порівняно з жорсткими накладками. Конструкція напружених поясів складається зі стандартизованих вузлів, а роботи з улаштування є суто монтажними. Невеликі перерізи металевих поясів дають можливість зберегти поверхню фасаду, для чого всі складові частини поясів потрібно розміщувати у заздалегідь підготовлених бо­рознах.

Часткову перекладку стін виконують при заміні зовнішнього шару стіни у разі його зносу або відшаровування облицювальних рядів, з кріпленням нових каменів перев’язуванням з наявною кладкою або за допомогою анкерів.

Складнішою є заміна окремих ділянок стіни (найчастіше простінків) у випадку їх руйнування від перевантаження або для зміни розмірів. У першому випадку (без зміни перекриттів у приміщенні) над місцем, що замінюється, підвішують на тимчасових стояках і балках ділянку стіни і перекриття. Потім цю частину стіни розбирають і викладають знову.

Простінки підсилюють за допомогою залізобетонних і металевих обойм-«сорочок». Залізобетонні підсилення є ефективнішими і за мож­ливості доцільніше застосовувати їх. Для значного підсилення стін можна оштукатурювати їх по сталевій сітці з чарунками близько 150 х х 150 мм і перерізом 4 — 6 мм.

У цьому разі металеві накладки по кутах роблять трохи довшими за відстань між верхнім і нижнім упорами (біля стелі та підлоги). Потім їх стискують за допомогою болтів, чим досягають потрібного поперед­нього напруження конструкції, що працює на стиснення.

Підсилення та зміцнення перемичок. За наявності в перемичках незначних тріщин їх ліквідують розчином. У разі великих деформацій (наскрізних тріщин по всій висоті перемички та пошкоджень її ниж­ньої поверхні) перемички посилюють, зміцнюючи металевими кутика­ми або збірними залізобетонними перемичками.

Улаштування отворів. Іноді виникає потреба збільшити ширину та висоту віконних і дверних отворів. За порівняно невеликих розмірів розширення отвору простінки, що при цьому зменшуються з його боків, посилюють накладками із залізобетону або металевого стояка з пере­даванням на них навантаження від перемички. Складнішим завданням є об’єднання двох або трьох віконних отворів першого поверху для влаштування вітрин. За великих розмірів отворів простінки посилю­ють двома металевими профілями, а за можливості — проміжними сто­яками в середній частині отвору. У разі об’єднання двох отворів в один зі збереженням або збільшенням їх висоти використовують міцніший металевий каркас.

Значно зменшує капітальність будинку чи споруди пробивання от­ворів у несівних стінах для вікон або дверей, тому ці отвори потріб­но проектувати якомога меншими (рис. 4.5, а), вводячи для об’єднан­ня фасаду пілястри, пояски тощо. Якщо надбудовують поверх, то для зменшення маси надбудови вікна та двері доцільно робити якомо­га більшими (рис. 4.5, 6), зберігаючи при цьому загальний вигляд бу­динку.

Характерним є процес улаштування отворів у несівних стінах. От­вори у стінах прорізають або пробивають за допомогою механізованого інструменту (електроінструмент з дисковою пилою, пневмо-, електро-

та гідромолотки). Спочатку над майбутнім отвором у стінах вирубу­ють горизонтальні бброзни з двох протилежних боків, куди заводять балки з прокатного металу (найчастіше зі швелера). Балки стягують між собою болтами, після чого пробивають отвір для вікна чи дверей (рис. 4.6).

Заміна перекриттів. У разі реконструкції будівлі з відселенням повністю або частково замінюють перекриття, що виконують зі збірно­го чи монолітного залізобетону. Нові перекриття зі збірного залізобе­тону монтують знизу вгору за допомогою монтажних кранів, заздалегідь розібравши старі перекриття повністю або в межах робочої захватки. У старих цегляних будинках з товстими стінами плити укладають безпо­середньо на стіни, заводячи їх у пази, які влаштовані в стінах. В інших випадках, коли прорізи ослаблюють конструкцію стін, у них заздалегідь улаштовують пояс із прокатного металу або із монолітного залізобето­ну, на який укладають плити. Інколи для обпирання плит у малоповер­хових будинках зводять нові стіни. У разі повного розбирання всіх старих перекриттів слід забезпечити стійкість стін, що залишаються, і за потреби виконати їх тимчасове підсилення.

Заміна перекриттів на монолітні залізобетонні може виконуватись як за повного, так і за поповерхового розбирання старих перекриттів у межах захваток. У першому випадку зведення нових монолітних пере­криттів здійснюється знизу вгору за традиційними методами влашту­вання опалубки на столах чи риштуваннях і згори вниз із застосуван­ням опускних систем опалубки.

Для зміни перекриттів можна застосовувати також метод підйому їх. У такому разі перекриття можуть бути повністю монолітними або складатися з настилів з монолітними ділянками для їх з’єднання. Всі перекриття виконують на зручній позначці, на рівні першого поверху. Потім їх підіймають за допомогою системи домкратів на проектні по­значки, де кріплять до стін або колон. Велике значення за цього методу

має те, що опори в приміщенні можуть бути розташовані вільніше і раціональніше з погляду планування, розподілу навантажень.

У разі виконання робіт без відселення влаштовують ділянки залізо­бетонного перекриття при загальному збереженні дерев’яних пере­криттів. Водночас підсилюють окремі пристінні частини кількох балок накладками з прокатного металу та зводять нові балки із такого самого металу, на яких влаштовують незнімну опалубку з профнастилу з на­ступним виконанням монолітного залізобетонного перекриття. За на­явності в будинку металевих балок дерев’яне заповнення між ними замінюють на залізобетонне.

Відновлення і підсилення конструкцій балконів виконують укла­данням додаткової арматури і шару бетону, якщо це дозволяють по­значки приміщень, в які ведуть балконні двері. Так можна підсилювати балкони із залізобетону.

У балконах на консольних металевих балках найчастіше підсилю­ють саме ці балки в найвразливішому місці, зокрема наварюванням накладок на стінки балок або кутиків на їхні нижні полиці.

Для охорони природного середовища сміття та рештки зруйнованих конструкцій спускають униз по спеціально обладнаних коробах — сміттєпроводах у бункер-накопичувач, з якого сміття перевантажу­ють на автотранспорт для вивезення за межі будівельного майданчика (рис. 4.7).

□еконструкція будівель передбачає надання наявним будинкам і спо­рудам нових функціональних та естетичних якостей відповідно до зміни потреб суспільства. Прийняття рішення про реконструкцію будівлі визначається економічною доцільністю її здійснення та вимогами збе­реження архітектурних якостей забудівлі на основі врахування вели­чини зносу.

Тривалий термін існування будівель призводить до їх старіння: втрати будівлями та їхніми елементами початкових експлуатаційних якостей (міцності, стійкості тощо), що характеризується поняттям фізичного зносу будівель та їх конструкцій. Під час експлуатації будівель проведенням ремонтних робіт певною мірою запобігають збільшенню зносу конструк­цій і елементів будівлі, але процес зношення безперервний і настає мо­мент, коли витрати на ремонт стають недоцільними. Для забезпечення подальшої нормальної експлуатації будівлі потрібно виконати її ре­конструкцію із заміною чи підсиленням несівних конструкцій.

Крім фізичного визначають також поняття морального зносу будин­ку чи споруди.

Моральний знос будівлі характеризується втратами нею технологіч­них, санітарно-гігієнічних якостей відповідно до чинних будівельних норм і потреб суспільства.

Порівняно з новим будівництвом проведення реконструкції характе­ризується наявністю деяких специфічних чинників, що впливають на виконання будівельних робіт. Вони спричинюються:

• наявною територією майданчика реконструкції та її забудовою;

• об’ємно-планувальними рішеннями об’єкта реконструкції;

• новими видами реконструктивних робіт;

• специфічним навколишнім середовищем;

• вимогами норм експлуатації будівель, які реконструюють.

Будівельний майданчик реконструкції визначається обмеженими

умовами для складування конструкцій та розміщення будівельних ма­шин і механізмів; наявністю поблизу будинків і споруд доріг, проходів,
підземних та наземних інженерних мереж, які експлуатуються. Обме­жені умови складування матеріалів і розміщення машин ускладнюють постачання та застосування будівельних конструкцій і машин з великими габаритами.

Будинки, споруди, дороги, проходи й інженерні мережі, розміщені поряд із майданчиком реконструкції, потрібно позбавити від руйнівного та небезпечного впливу реконструктивних робіт, вживши заходи спеці­ального захисту чи застосувавши відповідні безпечні технології.

Об’ємно-планувальні параметри об’єкта і конструктивні рішення реконструкції значно обмежують можливість застосування певних техно­логічних методів та засобів їх механізації. Невеликі параметри робочих зон виконання реконструктивних робіт всередині приміщень, зокрема за висотою, необхідність проведення робіт на перекриттях зі зниженою несівною здатністю потребують застосування малогабаритної техніки і ручних машин.

Реконструкція будинків потребує виконання робіт, які зазвичай не застосовуються у новому будівництві: це роботи зі знесення та розбиран­ня будинків і конструкцій методами руйнування, зламу, різання, роботи з тимчасового або постійного підсилення конструкцій.

Реконструкція промислових підприємств здебільшого здійснюється в умовах специфічного навколишнього середовища, зумовленого їхнім технологічним процесом.

Підвищена температура повітря, його загазованість, запиленість, підви­щений рівень шуму основного виробництва значною мірою впливають на терміни виконання реконструкції та якість робіт, оскільки ці чинни­ки спричинюють підвищену втомлюваність будівельників і їх потребу в засобах індивідуального захисту, а іноді й неможливість застосуван­ня певних будівельних технологій.

Під час проведення реконструктивних робіт у будинках, що експлуату­ються, ставляться вимоги щодо забезпечення безпечної та комфортної експлуатації будинків і умов безперешкодного проведення в них основ­ного технологічного процесу. При цьому виконання будівельних робіт не повинно спричинювати підвищений рівень шуму, загазованості, запи­леності, вібрацій. Реконструкцію потрібно виконувати в максимально короткі терміни.

Специфічні чинники реконструкції обмежують застосування сучас­них технологій виконання будівельних робіт, знижують виробіток і підви­щують собівартість реконструкції. Значна кількість специфічних умов реконструкції визначає її відмінність від нового будівництва і потребу врахування їх при виборі конструктивних рішень реконструкції та тех­нологічних методів виконання робіт.

Підвищення ефективності реконструкції досягається узгодженням проектних рішень і технологічних методів виконання реконструктив­них робіт на стадії розроблення проекту, для чого створюють проектно — будівельні організації.

Технічне обстеження. Для визначення можливості реконструкції, приймання проектних рішень до початку проектування виконують тех­нічне обстеження будинку чи споруди. Звіт про технічне обстеження будівлі є обов’язковим документом, на основі якого розробляють проектну документацію.

Під час технічного обстеження будинку чи споруди визначають її конструктивну схему, розмірні параметри будинку і несівних конструк­цій, деформації та пошкодження і визначають чинники, що їх спричи­нили, міцність матеріалів несівних конструкцій, оцінюють їх фізичний знос і несівну здатність, можливості проведення реконструкції будинку чи споруди та підсилення конструкцій.

Технічне обстеження будівлі виконують візуальним та інструмен­тальним методами.

Візуально визначають конструктивну схему будинку, характер де­формацій та пошкоджень конструкцій.

Візуальним обстеженням із використанням найпростіших інструментів (висок, рівень, лінійка, молоток, бурав та ін.) визначають величину фізич­ного зносу елементів будинку. В окремих випадках допускається мож­ливість розкриття конструктивних елементів.

Оцінку фізичного зносу житлових будинків виконують за «Норма­тивними документами з питань обстежень, паспортизації, безпечної та надійної експлуатації виробничих будівель та споруд», затвердженими наказом Держбуду України, що є обов’язковими для всіх підприємств, організацій і установ, незалежно від форм власності та відомчого підпо­рядкування. Величина фізичного зносу на момент його оцінки характе­ризує ступінь погіршення технічних і пов’язаних з ними експлуатацій­них показників будинку чи споруди (конструкцій, технічних пристроїв) порівняно з первісними.

Величина фізичного зносу окремих конструкцій, частин будинків і споруд, технічного обладнання визначається за таблицями «Норматив­них документів» порівнянням наведених у них ознак фізичного зносу з виявленими під час обстеження.

Приблизну оцінку зносу елементів будинків і споруд наведено у табл. 15.

Величину фізичного зносу будинку чи споруди визначають за фор­мулою

<*>6 = ЇЯ ФеЖ/100,

і=/

де Ф6 — величина фізичного зносу будинку чи споруди, %; ФеІ — величина фізичного зносу окремої конструкції, технічного пристрою, %; Zj — питома частка елементів у відновній вартості будинку чи споруди, %; п — число окремих елементів у будівлі.

Питома частка елементів у відновній вартості будівлі приймається згідно з укрупненими показниками відновної вартості будинків різного призначення, а для елементів, що не мають затверджених показників, — за кошторисною вартістю.

Приклад визначення величини фізичного зносу будинку наведено у табл. 16.

Ефективна експлуатація будинку чи споруди здійснюється в межах фізичного зносу до 40 %, реконструкцію доцільно проводити за фізич­ному зносу будівлі до 60 %. У межах фізичного зносу 61—80 % буди­нок є аварійним, його реконструкція потребує значних витрат, що мо­жуть перевищувати витрати на нове аналогічне будівництво, тому в більшості випадків такі будівлі зносять. За фізичного зносу понад 80 % будівля є фактично зруйнованою.

Обміри. Точну форму, розміри, взаємне розміщення конструктив­них елементів і приміщень будинку чи споруди визначають обміром. Вимірюють і фіксують прямолінійні, косокутні та криволінійні кон­тури.

Під час обмірів виявляють відхилення стін і опор від вертикалі, розміри склепінчастих перекриттів у п’ятах і замках, товщину плоских перекриттів, розміри й будову сходів. Обміри виконують за допомогою рулеток, ультразвукових та лазерних приладів вимірювання. Для вста­новлення значень деформацій будівлі застосовують геодезичні прила­ди — теодоліти та нівеліри.

Обміри поділяють на схематичні, архітектурні й архітектурно-архео­логічні.

Таблицу 15. Приблизна шкала оцінки зносу елементів будівлі Фізич­ний знос, % Оцінка технічного стану Загальна характеристика технічного стану 0-20 Добрий Пошкоджень і деформацій немає, наявні окремі несправ­ності, що не впливають на експлуатацію елемента й усу­ваються під час ремонту 21-40 Задовільний Елементи будинку чи споруди в цілому придатні для експлуатації, але потребують ремонту, який найдоцільні­ше виконувати на цій стадії 41-60 Незадовільний Експлуатація елементів будинку чи споруди можлива лише за умови проведення їх ремонту 61-80 Аварійний Стан несівних конструктивних елементів аварійний. Обмежене виконання конструкціями будинку чи спору­ди своїх функцій можливе у разі проведення охоронних заходів або повної заміни цих елементів 81-100 Непридатний Елементи будинку чи споруди перебувають у зруйнова­ному стані. За 100 %-го зносу залишки елемента пов­ністю ліквідують

За відсутності початкових матеріалів схематичні обміри виконують окомірною зйомкою та зарисовками з уточненням їх кількома основни­ми вимірюваннями. Результати схематичних обмірів є основою для подальших вимірювань.

Архітектурні обміри найпоширеніші в практиці підготовки до про­ектування реконструкції будівель. За таких обмірів рядових будівель міської забудови всі прямі лінії та кути, які спостерігачу здаються пря­мими, приймають як прямі. Отвори однакових типів вимірюють вибір­ково; криві лінії фіксують у двох-трьох точках.

Архітектурно-археологічні обміри виконують здебільшого перед ре­ставрацією пам’ятників архітектури, якщо потрібно встановити абсо­лютно точні розміри елементів будинків та їх положення в просторі.

Обміри в сучасних міських умовах зазвичай виконують на основі інвентаризаційних креслень як уточнення і доповнення їх або за підго­товленими схемами.

Першою дією з обміру будинку чи споруди є його уважний зовнішній огляд з метою визначення зручного підходу для вимірювань усіх фа­садів. Потім установлюють місця і площини розрізів, місця відхилення від вертикалі та інші особливості об’єкта.

Таблиця 16. Результати обчислення величини фізичного зносу будівлі No пор. Елемент будинку Питома частка елемента /.-, % Фізичний знос Фе|-, % Феі/,/100 1 Фундамент 4 10 0,40 2 Стіни 20 13 2,60 3 Перегородки 7 15 1,05 4 Перекриття 11 10 1,10 5 Дах 5 36 1,90 6 Підлога 12 31 3,72 7 Сходи 4 15 0,60 8 Вікна і двері 12 25 3,00 9 Опорядження внутрішнє 8 ЗО 2,40 10 Інше 8 25 2,00 11 Санітарно-технічне обладнання, зокрема 6,7 — — центральне опалення 1,6 ЗО 0,48 водопровід 0,5 40 0,20 гаряче водопостачання 1,4 45 0,63 каналізація 3,2 32 1,02 ЗОЇ

Під час проведення обміру розміри визначають із точністю до цілих сантиметрів. Висоту фіксують також у сантиметрах, а позначки — в метрах з двома десятковими знаками.

Кожну лінію (наприклад, весь фасад або його окрему частину), що вимірюється, бажано вимірювати двічі й у двох напрямках: спочат­ку зліва направо, а потім справа наліво. Записи ведуть наростаючим підсумком. Фіксують усі отвори, виступи і заглиблення фасадної пло­щини. Особливо ретельно слід установлювати і фіксувати осі от­ворів.

Внутрішні обміри виконують у кожному окремому приміщенні і з особливою ретельністю фіксують осі отворів. Тільки за допомогою осей отворів можна сумістити зовнішні та внутрішні вимірювання, а голов­не — встановити місця і товщину внутрішніх стін і перегородок. У сходових клітках вимірюють і фіксують розміри між стінами, а також площадок.

Вертикальні обміри здійснюють для визначення висоти приміщень, простінків і товщини перекриттів. Розміри всередині приміщень вимірю­ють від підлоги до стелі та до низу і верху вікна.

У сходових клітках фіксують висоту країв поверхових площадок. За допомогою розмірів від рівня площадки одного поверху до рівня іншого визначають товщину перекриттів, вираховуючи з цього розміру висоту приміщення.

Якщо будинок чи споруду побудовано з цегли або однакових штучних каменів інших видів, бажано визначити середню висоту ряду кладки і протяжність каменя зі швом по горизонталі. Знаючи ці розміри і полічив­ши кількість рядів по висоті і каменів по довжині в окремих частинах будівлі, можна визначити розміри будівлі без безпосереднього вимірюван­ня його. Висоту одного ряду визначають вимірюванням у кількох місцях певної кількості рядів (понад 10) і обчисленням середньої величини ряду. Так само визначають і протяжність одного каменя зі швом.

Для фіксування й отримання точних зображень будинку та його ок­ремих частин і деталей застосовують різні фотографічні способи. Так, для зображення фасаду треба мати фотографії загального вигляду будівлі й характерних його деталей. Маючи їх, а також обмірні розміри основних горизонтальних і вертикальних ліній об’єкта, можна з достат­ньою точністю накреслити його фасади.

Фотографічні знімки бажано робити з можливо меншим перспектив­ним скороченням як по горизонталі, так і по вертикалі, фотографувати будівлю з підвищених точок, застосовувати телеоб’єктиви, які мають мен­ший кут поля зору, що за великих відстаней до об’єкта дає можливість отримати досить докладний знімок із малим перспективним спотворенням.

Точні результати за зображенням на основі фотографування можна отримати методами фотограмметрії, суть яких полягає в тому, що натурні знімки за допомогою комп’ютера і аналітичних розрахунків перетво­рюють на ортогональні проекції.

Щоб сумістити початковий знімок із прямокутною сіткою екрана, на знімку слід вибирати горизонтальні й вертикальні відрізки однакової довжини, які будуть основою для цієї операції.

Фотограмметрія є методом безконтактних технічних вимірювань. Зав­дяки можливості фіксувати велику кількість точок в один фізичний момент можна визначати також складні деформації, повторюючи знімки у часі.

Визначення міцності матеріалів виконують інструментами та при­ладами механічної дії й ультразвуковими.

Найпростіший, хоч і найменш точний інструмент цього виду — мо­лоток Фізделя. На ударному торці молотка впресовано кульку певного розміру. Ударом молотка «від ліктя», що приблизно зрівнює силу різ­них людей, на досліджуваній поверхні залишається слід — лунка. За величиною її діаметра за таблицею оцінюють міцність матеріалу.

Точнішим інструментом є молоток Кашкарова. У цьому разі силу удару кулькою по досліджуваному матеріалу визначають за розмі­ром сліду на спеціальному сталевому стрижні, розміщеному за куль­кою.

Найточнішими інструментами або приладами механічної дії є пру­жинні. Принцип дії цих приладів ґрунтується на врахуванні певної сили удару, що спричинений спуском зведеної пружини. Прилад цього типу має вигляд корпусу, в якому розміщено спіральну пружину, з’єднану зі стрижнем-ударником. Після спуску гачка пружина відпускається, і стрижень-ударник завдає удару.

За допомогою ультразвукових приладів визначають міцність бетон­них і кам’яних конструкцій, однаковість за щільністю, наявність ка­налів, пустот і прихованих дефектів у них. Принцип дії таких приладів ґрунтується на визначенні швидкості проходження ультразвукових ко­ливань, що генеруються приладом, через різні матеріали і різні ділянки конструкції.

Визначити розміщення металевої арматури в залізобетоні, її перети­ни і товщину захисного шару можна електромагнітними приладами. За їх допомогою вимірюють різницю частот при впливі на суцільний бе­тон або на місця знаходження арматури різних діаметрів.

Для визначення вигинів горизонтальних елементів будівель (балок, стель, перемичок) застосовують нівелір або прилади, дія яких ґрун­тується на зміні рівня рідини в трубці.

Для визначення вигинів і деформацій вертикальних поверхонь, їх форми і характеру відступів від вертикальності і площини застосову­ють нівелір з насадкою, що дає можливість вести візуалізацію, почина­ючи з 0,5 м.

Для спостереження за зміною тріщин або встановленням їх стабілі­зації, що відбулася в бетонних і кам’яних конструкціях, застосовують маяки. Маяк має вигляд смужки з гіпсу, скла або металу, що накриває обидва краї тріщини. Маяки з гіпсу і скла у разі продовження дефор­

мації, що спричинила появу тріщин, руйнуються; вимірюючи величини розходження половинок маяка, визначають характер зміни тріщини або її стабілізацію. Металевий маяк прикріплюють до одного краю тріщини, і він може пересуватися по другому її краю, на якому фіксу­ють первинне і подальші положення кінця маяка.

Основи будинків і споруд, що експлуатуються, обстежують інженер­но-геологічним дослідженням ґрунтів майданчика за допомогою сверд­ловин та обстеженням основ і підошви фундаменту методом відкриття шурфів.

У результаті аналізу візуальних та інструментальних обстежень, обмі­ру будівлі та її елементів, інженерно-геологічних досліджень визнача­ють загальний стан будівлі, виконують розрахунки несівної здатності найпроблемніших несівних конструкцій, визначають можливості про­ведення реконструкції, ставлять вимоги і надають рекомендації щодо потреби підсилення чи заміни несівних конструкцій.

Будівельні роботи, пов’язані з упорядкуванням території, здійсню­ють відповідно до проекту виконання робіт, спеціально розробленим і погодженим за часом з проектом зведення будівлі чи інженерної спо­руди. Залежно від особливостей району забудови роботи з упорядкуван­ня можна виконувати протягом усього періоду будівництва, але завжди вони є завершальними.

До робіт, пов’язаних з упорядкуванням території, належать форму­вання мікрорельєфу майданчиків, створення платформ-терас та інших видів штучного рельєфу; озеленення території; влаштування покриття пішохідних і транспортних доріг, ігрових, спортивних і господарських майданчиків, зон відпочинку; будівництво різних споруд, а також ма­лих архітектурних форм.

Роботи з формування мікрорельєфу і створення платформ-терас най­частіше суміщають за часом і в просторі з комплексом земляних робіт, пов’язаних із вертикальним плануванням майданчика, влаштуванням земляного полотна доріг, зведенням підземної частини будівлі.

Формування мікрорельєфу охоплює: винесення в натуру проектного рішення; різання та переміщення ґрунту; вивезення надлишку або підве­зення недостатнього для насипу ґрунту, пошарове ущільнення його; зведення кам’яних або бетонних підпірних стінок; улаштування дре­нажних ям і дренувальних відсипок за підпірними стінками; засипання ґрунтом пазух за підтримними стінками з трамбуванням; формування відкосів ландшафту.

Ці роботи виконують загальнобудівельні або спеціалізовані на ланд­шафтному будівництві та озелененні території організації.

Під час винесення в натуру проектного рішення характерні точки пла­ну та їх вертикальне положення закріплюють на місцевості дерев’яними кілками, металевими інвентарними геодезичними знаками або тимчасови­ми геодезичними знаками, закладеними нижче від поверхні землі на рівні майбутньої проектної поверхні. Застосування тимчасових геодезичних знаків складніше, проте вони не заважають роботі землерийної техніки.

Різання та переміщення ґрунту з пошаровим ущільненням насипу виконують методами і засобами, розглянутими в п. 2.2.

Надлишковий ґрунт вивозять за межі будівельного майданчика. Якщо ґрунту не вистачає, його підвозять (найкраще того самого виду, що й на цьому майданчику) і пошарово ущільнюють за вологості, близької до оптимальної. Для збільшення вологості ґрунту його поливають водою в кар’єрі, а для зменшення — розсипають тонким шаром на об’єкті й ущільнюють після підсушування. Поливання водою ґрунту на місці ущільнення (навіть піщаного) не допускається, оскільки це створює перешкоди для досягнення високої щільності його.

Кам’яні та бетонні підпірні стінки зводять після виконання основ­них земляних робіт, щоб не створювати перешкод роботі землерийної техніки.

В окремих місцях ландшафту влаштовують дренажні ями, що погли­нають надлишкові дощові води. Викопаний ґрунт розплановують на місці або вивозять, а ями засипають піском і щебенем. Для цього вико­ристовують самоскиди, навантажувачі та автокрани з баддями.

Засипання пазух за підпірними стінками виконують після набиран­ня міцності матеріалом стінки. Попередньо за стінкою насипають дре — нувальні матеріали, якщо це передбачено проектом. Поверх дренажу вкладають пошарово з трамбуванням ґрунт. Залежно від об’ємів пазух цю роботу виконують механізовано або вручну.

1 Великі відкоси ландшафту формують під час планування майдан­чика бульдозерами або екскаваторами-планувальниками, невеликі —

} вручну.

j У зв’язку зі збільшенням щільності міської забудови і значною кон — I центрацією населення виник метод поярусного формування території, і прилеглої до будинків. Часто прилеглу територію забудовують підзем — ‘ ними спорудами, в яких розміщують автомобільні стоянки, приміщення і соціально-побутового призначення та ін. На дах цих споруд, які MG­S’- жуть бути врівень із прилеглою територією, влаштовують спортивні майданчики або господарські площадки.

На територіях з різко пересічним рельєфом утворюють платформи — тераси. У підплатформовому просторі розміщують криті ігрові май — * данчики, озеленені подвір’я і приміщення, що не потребують істотного освітлення. У таких умовах часто зводять терасні житлові будівлі, дахи яких використовують під зелені майданчики перед ярусом, розміщеним вище. На платформах-терасах і дахах будівель із залізобетонних збірних або монолітних ребристих плит, які укладають за допомогою монтаж­них кранів з виконанням відповідних гідроізоляційних робіт, насипа­ють достатній шар родючої землі для газонів та чагарників і розміщу­ють місткіть для кореневої системи невеликих дерев.

Роботи, пов’язані зі зведенням платформ-терас, включають в органі­заційно-технологічну модель зведення головної будівлі (циклограму або календарний графік) і виконують у послідовності, визначеній проек­том виконання робіт.

У житловому середовищі, переважно на майданчиках відпочинку або дитячих майданчиках, улаштовують ставки, джерела, водяні партери. Водні гладі поєднують із фонтанами (водограями) й різноманітни­ми дитячими ігровими елементами (гірками, каналами для човників, каскадами, переходами). Площі навколо водних споруд засипають гравієм, вкривають плитами (плитками) або засівають травою. Дно й укоси водоймищ виконують із монолітного бетону та залізобетону або зі збірних елементів з подальшим замонолічуванням стиків і відпо­відною гідроізоляцією зовнішньої поверхні. Внутрішні поверхні обли­цьовують різними вологостійкими декоративними плитками, брекчією, мозаїкою. Для запобігання порушенню конструкцій і опоряджувально­го шару у випадку промерзання глинистих ґрунтів під дно басейнів укладають дренувальний шар із гравію, щебеню або шлаку, передбача­ючи відведення води у дренажну систему або мережу зливової каналі­зації.

Будівництво водних споруд здійснюють, як правило, спеціалізовані організації.

Після закінчення земляних і будівельних робіт з використанням важ­кої будівельної техніки виконують роботи, пов’язані з прокладанням мереж дворового освітлення, поливу, зливної каналізації та бетону­ють або підсипають щебенем основи пішохідних доріжок.

Інженерні мережі благоустрою закладають на глибину не менше ніж 0,7 м відповідно до чинних нормативів. Так, електричні проводи про­кладають у захисних вінілових або металевих трубах, а місця з’єднан­ня проводів паяють і герметизують. Кінці електропроводів заводять до місця установлення світильників і формують на них фундамент під ліхтарі. В місцях установлення прожекторів для підсвічування зеле­них насаджень чи будинків улаштовують дренажні ями, на які врівень із майбутнім газоном пізніше установлюють герметичні світильники.

Останнім часом все частіше використовують автоматичний полив дерев і газонів. Для цього, в разі відсутності природного, створюють штучне невелике (потрібний розмір розраховують) водоймище для прогріван­ня води зі скважини перед поливом. Споруджують приямок для водя­ного насоса з електроприводом, у альтанці або іншому місці монтують щит управління поливом із мікропроцесором і сенсорними датчиками. Пластикові труби поливу склеюють у магістралі та відводи до форсу­нок і прокладають у траншеях на глибині 0,3 —0,4 м. Поряд із трубами для води прокладають електричні кабелі під напругою 12 В для управ­ління форсунками.

Перед засипанням траншей над електричними кабелями проклада­ють ряд цегли для ізоляції та захисту від пошкоджень.

Зливову каналізацію влаштовують із пластикових труб діаметром 100 мм і більше. Монтаж розпочинають від місця скидання води і з заданим ухилом рухаються до місць збору води. В місцях збору монту­ють приймальні пластикові збірні колодязі. Колодязі накривають пла — стиковими або чавунними решітками. Використовують для прийому води також лотоки, накриті декоративними решітками. Із лотоків зав­довжки 0,5— 1,0 м формують збоку вздовж або впоперек доріжки де­коративні фризи, які не дають можливості утворюватися калюжам на доріжках, терасах і площадках. Лотоки укладають вручну на бетонну основу водночас із брукуванням доріжок.

Бетонування основ доріжок здійснюють відповідно до проекту. Ро­боти виконують як вручну, так і з використанням засобів малої механі­зації. Цей процес охоплює: розбивні роботи; планування та трамбуван­ня ґрунту; влаштування опалубки, армування, укладання бетонної суміші; розрізання доріжок температурно-деформаційними швами.

Розбивання доріжок виконують геодезист із двома робітниками. Де­рев’яними кілками закріплюють на місцевості характерні точки і на них наносять вертикальну позначку верха підготовки.

Планування основи доріжок супроводжується зрізанням і підсипан­ням ґрунту по довжині і ширині траси доріжок. Підсипаний ґрунт обо­в’язково трамбують, часто з додаванням щебеню.

Бокову опалубку-бортоснастку виставляють верхньою кромкою під задану позначку з обох боків доріжки, для чого вздовж опалубки заби­вають ряд дерев’яних кілочків і до них цвяхами прибивають дошку — бортоснастку. Товщина бетонування задається проектом, зазвичай вона

становить 8 —10 см. У просторі між двома рядами опалубки монтують арматуру у вигляді сітки з чарункою не більшою ніж 250 х 250 мм. Діаметр арматури і розмір чарунки зазначають у проекті. Сітки в’яжуть на місці, що дає змогу економити матеріал, або вкладають з напуском готові, заводського виробництва, що зменшує витрати праці на об’єкті, їх кладуть на підкладки для створення захисного шару. Як правило, сітка має розміщуватися у товщі бетону.

Пластичну бетонну суміш укладають в опалубку і стягують рейкою вздовж бортів опалубки. Через один-два дні опалубку знімають і борти плити підсипають ґрунтом із трамбуванням. Розрізання бетонної осно­ви доріжки температурно-деформаційними швами краще виконувати під час брукування чи облицювання доріжки, що забезпечує суміщення швів в основі й облицюванні.

Укладання покриття доріг, доріжок, майданчиків відпочинку тощо виконують після того, як важка будівельна техніка (бульдозери, автомо­білі, автокрани та ін.) завершила роботу і залишила об’єкт, а тому, залежно від обсягів робіт, формування родючого шару для газону та посадки великих дерев може передувати цим роботам. Покриття вико­нують із асфальту, бетону, цементного розчину, пісковикових і граніт­них плит довільної форми, пиляних кам’яних плит, цементних, бетон­них і керамічних плиток, гранітної шашки, цементно-піщаних фігурних елементів вимощування (ФЕМ) різної форми і кольору тощо.

Покриття із асфальту, бетону та цементного розчину укладають на бетонну підготовку аналогічно влаштуванню підготовки із таких самих матеріалів.

Кам’яні плити пиляні та довільної форми укладають на бетонну осно­ву через шар жорсткої цементно-піщаної суміші (гарцовки) завтовшки 3 — 5 см. Шар гарцовки викладають на площі 0,3 —0,5 м2, припудрю­ють її цементом (у випадку використання мармуру — білим цементом), збризкують водою і укладають зверху плиту. Плиту осаджують на по­трібну позначку легким постукуванням по ній гумовою кувалдою або дерев’яною трамбівкою масою 12— 18 кг. Вертикальні шви (якщо вони передбачені проектом) розчищають, а камінь чистять зволоженою ган­чіркою або промивають водою з використанням жорсткої щітки (особ­ливо у випадку ніздрюватого каменю). Потім знову викладають гар- цовку і т. д. За потреби кам’яні плити підрізають на верстатах з алмаз­ними кругами з поливанням місця різання водою або ручним різальним інструментом насухо. Плити довільної форми підколюють молотками і зубилами для кращого прилягання.

Покриття зі штучних плиток залежно від їх розміру за товщини понад 25 мм укладають за наведеною вище технологією, за товщини менш ніж 25 мм, а також керамічну, за технологією, аналогічною насти­ланню підлог.

Плитки кріплять до основи за допомогою цементно-піщаних роз­чинів (стара технологія) або з використанням сучасних високоякісних матеріалів заводського виготовлення (ґрунтовок, сухих сумішей для приготування клею, затирок для заповнення швів тощо). Сучасна тех­нологія облицювання доріжок, терас та іншого може бути така: очи­щення поверхні основи, сушіння поверхні основи, ґрунтування основи, технологічна перерва 3 год, розмічання плиткою основи, приготування клею, укладання маякових плиток, укладання плитки.

Сучасна технологія потребує ідеально рівної та ретельно підготовле­ної основи. Якщо основа нерівна або має сліди руйнування, її треба від­ремонтувати також за сучасною технологією. Для облицювання доріжок використовують морозостійку кераміку, клеї та супутні матеріали.

Клей наносять на площу в такій кількості, щоб його можна було використати до початку висихання. Нанесений клей прочісують зубчас­тим шпателем, розміри зубців якого залежать від виду зворотного боку плитки, виду основи та розмірів плитки. У разі облицювання поверхонь на відкритому повітрі клей наносять не лише на поверхню основи, а й додатково на зворотний бік плитки, щоб не допустити створення під плиткою порожнин. Осаджування плитки на проектний рівень дося­гається сильним натисканням на плитку і ударами по ній молотком із гумовою насадкою.

Температурні коливання спричинюють температурне видовження або усадку поверхні з плиток, тому через кожні 4,5 м для плиток світлого і через кожні 2 м для плиток темного кольору слід влаштовувати ком­пенсаційні шви. Ці шви до повного завершення робіт заклеюють само — клейною стрічкою, щоб вони не засмічувалися.

Після закінчення укладання плитки залишки клею знімають, а шви прочищають дерев’яними клинцями. Після твердіння клею шви запов­нюють спеціальною шовною масою, втираючи її за допомогою гумового натирача в діагональному напрямку відносно швів. Компенсаційні темпе­ратурні шви заповнюють будівельним силіконовим герметиком і загла­джують пластмасовою паличкою, змоченою у мильній воді. Герметик висихає приблизно за 6 —8 діб.

Гранітну шашку розміром 5 х 5; 7 х 7; 10×10 см і ФЕМ укладають по бетонній основі через шар жорсткої цементно-піщаної суміші (гарцов — ки) завтовшки до 6 см. Гарцовку наносять на основу в полі досяжності витягнутої руки бруківника під шнури, які вказують проектний рівень бруківки, не досягаючи шнура на розмір, менший від висоти шашки (ФЕМа) на 2 —3 см. Гарцовку трамбують рейками або ручними трам­бівками, потім кельмою викопують маленьку лунку, в неї вставляють шашку чи ФЕМ і забивають її до проектного рівня гумовим молотком або киянкою.

Вимощування виконують згідно з проектом рядами, сіткою, радіаль­ними секторами з підбором кольору елементів вимощування.

Шви між шашкою засипають кам’яним дрібняком, а між ФЕМами їх можна заливати рідкими шовними масами на основі цементно-полі­мерних сумішей.

Майже всі наведені види брукування можуть мати систему елект­ричного антикригового підігрівання та електричні ліхтарі освітлення, вмонтовані врівень з бруківкою. У такому випадку під час бетонуван­ня основи доріжки потрібно прокласти електричні мережі (із трьох проводів) з обов’язковим заземленням і за потреби влаштувати ніші та отвори в бетонних основах для ліхтарів та їх дренажів. Перед облицю­ванням доріжок і терас, в яких передбачено антикригове підігрівання, слід змонтувати нагрівальний провід і датчики опадів та температури. Електричні проводи з’єднують тільки паянням або зварюванням. Місця з’єднання ізолюють за допомогою герметичних гільз, заповнених гер­метиком.

Озеленення міських територій відіграє важливу роль у санітарно — гігієнічному забезпеченні, збереженні ґрунтів від водної та вітрової ерозій, захисті території від*шуму, вітру, снігових заносів та викидів промисло­вої зони.

Обсяги робіт, пов’язаних з озелененням, установлюють згідно з чин­ними нормами на проектування. Існують три різновиди озеленення: об’ємне (дерева і чагарники), партерне (газони і квітники), прямовисне (плющі та ліани). Рослини для висаджування добирають з урахуван­ням специфічних особливостей середовища (кліматичних, гідрогеологіч­них, наявності виробничих викидів тощо).

Об’ємне озеленення здійснюють рядковим і кущовим висаджуванням дерев і чагарників. У випадку рядкового висаджування інтервали між стовбурами становлять 4 —6 м залежно від породи дерев. Допустима відстань від об’ємних насаджень до будівель і споруд регламентована СНиП ІІІ-10-75 «Благоустройство территорий».

Партерне озеленення є найпоширенішим і найефективнішим видом зеленого будівництва. Газони і квітники прийнятні за будь-яких умов і слугують чудовим декоративним фоном.

Прямовисне озеленення застосовують як декоративний прийом на фасадах, для чого стіни іноді оснащують легким зовнішнім каркасом, або як тіньовий екран альтанок і пергол.

Озеленення територій здійснюють незалежно від пори року, крім літнього періоду, особливо в умовах жаркого клімату.

Для висаджування дерев використовують ямобури, екскаватори (зво­ротні лопати) і самохідні крани, а для висаджування чагарників — різні розпушувачі або траншеєкопачі, для газонів — плужні розпушувачі. Рослинний шар ґрунту перемішують і розрівнюють бульдозерами, грей­дерами, скреперами, а також вручну, що дає якісніший результат. Для верхнього шару газону ґрунт готують на спеціальних полігонах, змішу­ючи різні види і фракції ґрунтів залежно від кліматичних умов та умов майбутньої експлуатації газону.

При озелененні часто використовують прийом дернування. Вироще­ний у питомнику газон розрізають на смуги, прямокутники, квадрати, підрізають горизонтально на 12 — 17 см нижче від поверхні землі і

згортають у рулони або вкладають окремі дернини в ящики для пере­везення на місце озеленення. Дернини щільно вкладають на основу із того самого ґрунту, ущільнюють зверху й поливають водою. Якщо дер­нові покриття настилають на схилах, їх прибивають до ґрунту дерев’я­ними шпильками.

До малих архітектурних форм належать такі елементи благоустрою: огорожі, кіоски, світильники, квітники, вази, урни, лави; на виробничих підприємствах — це ще й елементи візуальної інформації. їх виго­товляють у заводських умовах, установлюють як на раніше споруджені фундаменти, так і безпосередньо на покриття майданчика.

Контроль якості робіт, пов’язаних з благоустроєм території, полягає у систематичному спостереженні й перевірці відповідності робіт, що виконуються, проектній документації та СНиП ІІІ-10-75 «Благоустрой­ство территорий».

Особливо відповідальними для будівельників є роботи із встановлення обладнання і благоустрою ігрових, спортивних і дитячих майданчиків. Обладнання для лазіння слід виготовляти з міцних матеріалів із гла­денькими поверхнями, їхні опори (стояки) потрібно встановлювати на міцні фундаменти, заглиблені у ґрунт.

До рухомих ігрових засобів (гойдалок, обертових барабанів) став­ляться такі самі вимоги і, крім того, обов’язковим є чітке дотримання відстаней між ними та рівнем майданчика.

Устаткування для творчих ігор (човни, ракети, літаки, автомобілі, іноді списані транспортні засоби) слід закріплювати жорсткими в’язями або заглиблювати у бетонний фундамент. Гірки для катання, містки і пе­реходи над басейнами повинні мати міцні огорожі з гладенькими по­ручнями.

Для озеленення, особливо дитячих майданчиків, не дозволяється виса­джувати чагарники з отруйними плодами. Чагарники з шипами (шипши­на, паркові троянди, глід) не повинні безпосередньо межувати з май­данчиками; їх висаджують як другий ряд живої огорожі. Поблизу ди­тячих майданчиків не повинно бути фруктових дерев, щоб виключити ймовірність шлункових захворювань від споживання недостиглих або брудних плодів.

Під час виконання будівельно-монтажних, спеціальних і опоряджу­вальних робіт, улаштування об’єктів благоустрою слід користуватися СНиП ІИ-4-80 «Техника безопасности в строительстве».

У період будівництва, особливо в процесі здавання житлових буді­вель в експлуатацію, не дозволяється залишати спортивні снаряди, рухоме ігрове обладнання, устаткування для творчих ігор та деякі елементи господарських майданчиків тимчасово закріпленими у проектному по­ложенні. Фундаменти слід влаштовувати із анкерними випусками з тим, щоб під час установлення елементів майданчиків залишилося тільки закріпити їх зварюванням або заклепками (використовувати різьбові з’єднання не дозволяється).

Опорядження будівель і споруд слід виконувати згідно з проектом виконання опоряджувальних робіт (ПВОР), який є складовою частиною загального проекту виконання робіт на будівництво того чи іншого об’єкта.

Проект виконання опоряджувальних робіт має містити такі відо­мості: архітектурно-планувальні показники; характер опорядження фасаду й інтер’єру приміщень кожного виду; генеральний план на пе­ріод виконання опоряджувальних робіт; основні положення з органі­зації опоряджувальних робіт, графіки виконання робіт, постачання ма­теріалів, руху трудових ресурсів; вимоги техніки безпеки під час вико­нання опоряджувальних робіт на цьому об’єкті; основні техніко-еко — номічні показники; заходи щодо використання на об’єкті нової техніки, технологічних рішень та сучасних матеріалів.

У процесі розроблення ПВОР і технологічних карт слід користуватися картами трудових процесів, які потрібно складати на окремі робочі процеси або навіть операції. До початку опоряджувальних робіт на об’єкті мають бути закінчені такі роботи: монтаж (зведення) поверхо­вих конструкцій, інженерного обладнання і влаштування покрівлі; ро­боти, пов’язані з уведенням у тимчасову експлуатацію ліфтів для під­німання робітників і матеріалів; оформлення всіх стиків з’єднань стін, перегородок, перекриттів, отворів для санітарно-технічних трубопрово­дів; монтаж усіх прихованих проводок; установлення огорожі на сходо­вих маршах, балконах і лоджіях; монтаж, обпресування та випробування всіх трубопроводів і приладів опалення, холодного і гарячого водопоста­чання; встановлення дерев’яного оснащення споруди; монтаж систем пожежної автоматики і димовидалення; монтаж підйомників для транс­портування матеріалів та інвентарних коробів для видалення сміття; виконання вимог техніки безпеки на об’єкті; роботи, пов’язані зі створен­ням на об’єкті належних умов для виконання опоряджувальних робіт.

Готовність об’єкта (або його частини) до початку опоряджувальних робіт фіксують в акті здавання-приймання.

Виконуючи опоряджувальні роботи, потрібно керуватися загальним графіком робіт і дотримуватись оптимального суміщення процесів. Як правило, опоряджувальні роботи ведуть згори вниз, тобто їх починають з верхніх поверхів. Однак для висотних будинків і споруд це правило не обов’язкове.

Потоково-роздільний метод (рис. 3.36) застосовують у процесі опо­рядження великих нетипових будівель (інженерних корпусів, лікарень тощо). Бригаду опоряджувальників однакової професії ділять на функ­ціональні ланки, кожна з яких виконує чітко визначену групу опе­рацій. Періодично, з переходом на інший об’єкт, ланки можуть міняти свої функції залежно від структури опоряджувальних операцій.

Для дотримання заданого ритму роботи ланки формують (за чисель­ністю виконавців) відповідно до обсягу робіт і терміну їх виконання. Кожна ланка повинна працювати в одному темпі з іншими ланками, створюючи умови для ритмічної роботи наступних (за технологічною послідовністю) ланок.

Потоково-циклічний метод (рис. 3.37, 3.38) є удосконаленим різно­видом потоково-роздільного методу.

Ланка складається з робітників різних опоряджувальних професій, які виконують на захватці комплекс операцій (цикл). При цьому вико­нання комплексів операцій суміщують із виконанням загальнобудівель — них і спеціальних робіт. Кількість потоків на об’єкті визначають залежно від терміну закінчення робіт, фактичної наявності виконавців і фронту роботи для опоряджувальників. Кількість циклів у потоці й перелік робіт у них визначається конструктивною характеристикою об’єкта.

Конвеєрний метод використовують для опорядження будинків одна­кової серії та кількості поверхів, тому він найефективніший у районах

масової забудови. Бригаду опоряджувальників комплектують за чи­сельністю і кваліфікацією так, щоб вона встигла виконати обсяг опо­ряджувальних робіт на одній секції у задані строки. Фронт робіт у секції поділяють на захватки, роботи на яких ведуть окремі ланки бригади.

Крок потоку і крок циклу визначають за загальним графіком пото­кового будівництва.

Склярські роботи, що мають особливе значення для створення належних умов проведення на­ступних опоряджувальних про­цесів, виконують як у процесі монтажу об’єкта, так і після за­вершення монтажних робіт. Ці роботи здійснюють бригади (за великих обсягів робіт) і ланки. Кількість людей у бригаді становить 8—10 осіб, а у ланці — 2 — 3 особи. До початку склярських робіт на об’єкті слід підготувати майданчики для складування скла і столи для його розрізування.

Штукатурні роботи починають на об’єкті лише після строку, який виключає можливість пошкодження штукатурки внаслідок осідання конструкцій. Залежно від обсягу робіт і методів організації ці роботи можуть виконувати штукатурні екіпажі, бригади та ланки.

Екіпаж із 20 — 30 осіб поділяється на ланки. Перша ланка скла­дається з чотирьох осіб — машиніста штукатурної станції та трьох штукатурів, обов’язками яких є підготування поверхні, подавання роз­чину, механізоване нанесення набризку і ґрунту, розрівнювання розчи­ну. Машиніст приймає розчин з автомашин у бункер, контролює пере­мішування його і подає на робочі місця штукатурів.

Друга ланка складається з шести осіб, які мають приготувати і на­нести покривний шар, затерти (загладити) поверхню стін і перегородок.

Третя ланка з п’яти осіб виконує роботи, пов’язані з улаштуванням примикання стін і стель, затиранням стель і обробленням рустів.

До обов’язків четвертої ланки (чотири особи) належить обштукату­рений одвірків і луток.

Обштукатурення санітарних вузлів та інших невеликих приміщень, де через незручні умови і незначні обсяги неможливо застосувати ме­ханізми, виконує п’ята ланка у складі трьох осіб.

Два теслярі й електрик займаються підготуванням робочих місць, установленням інвентарних риштувань із помостом, обслуговують шту­катурну станцію та електрифікований інструмент.

Облицювальні роботи виконують спеціалізовані управління та дільниці, які входять до складу опоряджувальних або загальнобудів — них трестів. Це, як правило, бригади невеликої чисельності (до 15 осіб) та ланки (2 — 4 особи).

Розчин або сухі суміші постачаються централізовано. Бригада, яка працює на сухих сумішах, має бути забезпечена розчиномішалкою. Бригади, які облицьовують поверхні природним каменем, крім ручних

інструментів повинні мати каменерізний верстат, електричні свердлильні машини, верстат для шліфування кромок, шліфувальну машину. Важ­ливо, щоб до початку облицювальних робіт було закінчено монтаж са­нітарно-технічних та електротехнічних систем. Під час опорядження висотних будинків облицювальні роботи бажано суміщати зі зведен­ням споруди.

Улаштування конструктивних елементів підлоги виконують загально — будівельні або спеціалізовані організації. Укладанням чистого покрит­тя підлог, як правило, займаються спеціалізовані фірми. При цьому до робіт залучають робітників кількох спеціальностей: мозаїчників, пли — точників, гранітників, паркетників, облицювальників.

Підготовку під підлогу виконують у процесі зведення будинків (ви­сотних) або під час виконання штукатурних робіт із використанням штукатурних станцій.

Підлоги з керамічних плиток зазвичай настилають водночас із обли­цюванням стін у цих приміщеннях.

Улаштування підлог із паркету чи дощок поділяють на два етапи: укладання паркету (дощок) і шліфування та покриття підлоги лаком або фарбою (для дощатих підлог).

Лінолеум настилають після закінчення всіх процесів, які можуть спри­чинити його пошкодження (як правило, перед останнім фарбуванням стін).

Малярні роботи виконують зазвичай спеціалізовані бригади, рідше — ланки. Бригади, в свою чергу, поділяються на ланки, кожна з яких може виконувати весь обсяг малярних процесів або окремі процеси. Останній варіант найефективніший завдяки високій спеціалізації ланок і кра­щим умовам для механізації процесів.

Фасади фарбують спеціалізовані бригади. Фарбування здійснюють зонами або захватками з риштувань або колисок. При цьому віконні прорізи закривають інвентарними щитами.

Малярні бригади також обклеюють стіни і стелі шпалерами. Шпалери надходять на об’єкт із заготівельних майстерень з обрізаними кромка­ми та нарізаними по довжині полотнищами. Роботи виконують ланки з двох-трьох осіб.

Проектуючи гідрозахисні покриття, слід ураховувати такі чинники: призначення ізолювальної конструкції та гідрозахисту; природні умови роботи конструктивного елемента, який захищається, конструктивні ха­рактеристики конструкції, що захищається, та матеріал, з якого вона виготовлена; можливість нагляду за гідрозахистом у процесі його екс­плуатації та ремонту, характер руйнування. Слід зважати і на термін виконання робіт, наявність у районі будівництва місцевих гідрозахис­них матеріалів та потрібного обладнання.

Показником доцільності використання того чи іншого методу гідроза­хисту конструкцій чи споруди в цілому має бути його економічність, що враховує одночасні витрати на влаштування гідрозахисту, експлуатаційні витрати на ремонт і довговічність гідрозахисту. Роботи слід виконувати згідно з проектом організації робіт, технологічними картами та картами трудових процесів.

З метою скорочення терміну виконання покрівельних робіт викори­стовують потоковий метод з суміщеним графіком і максимальним ви­користанням механізації. Роботи можна виконувати кількома потока­ми одночасно. Площу покрівлі для одного потоку (фронт робіт) ділять на кілька однакових ділянок (захваток) з однаковим обсягом робіт (рис. 3.35). При цьому слід враховувати розміщення температурних швів, парапетних стінок, які можна використати як межі захваток.

Покрівельні роботи виконують комплексні або спеціалізовані брига­ди покрівельників, які поділяються на ланки по дві-три особи в кожній. Обсяг робіт (ділянка) ланки має бути не менший, ніж її змінний виро­біток. До початку покрівельних робіт слід перевірити якість улашту­вання основи під покрівлю, наявність акта на приховані роботи. На покритті мають бути закінчені всі будівельні роботи, зокрема і влашту­вання огорожі.

Спеціалізований потік з улаштування покрівлі містить кілька окре­мих потоків (наприклад, підготовку основи, виконання паро — і теплоізо­ляції, захисних стяжок, гідрозахисту). Ведучим окремим потоком у складі спеціалізованого є влаштування гідрозахисного шару.

a

б

Рис. 3.35. Схема організації роботи в про­цесі влаштування рулонної покрівлі: а — очищення поверхні; б — ґрунтування осно­ви; в — наклеювання рулонного килима; 1 — пересувна покрівельна установка; 2 — пнев­матичний скребок; З — очищена основа; 4 — гумові рукави; 5 — форсунка; 6 — ґрунтована основа; 7 — регістр для розподілу клеїльної мастики; 8 — шланги з тканини; 9 — вудочка — розбризкувач; 10 — коток-розкатник; 11 — коток для накочування руберойду; 12 — на­клеєний рулонний килим; 13 — рулони рубе­ройду; Л, В, С — покрівельники (стрілками показано напрямок вітру, штриховою лінією зі стрілками — напрямок руху покрівельників)

У процесі виконання гідроізоляційних робіт особливу увагу при­діляють взаємозв’язку їх із земляними, бетонними і монтажними робо­тами, а також створенню умов, які 6 гарантували неможливість руйну­вання гідроізоляції під час виконання подальших робіт.

Будинки для проведення масових громадських заходів в основі архітектурно-планувального рішення мають просторий зал, який пере­кривається великопрогонними конструкціями. Крім залу в таких будів­лях є багато допоміжних приміщень, які можуть бути розміщені в залі або під ним (рис. 3.14, а), збудовані зовні незалежно від залу (рис. 3.14, б), вписані в єдине конструктивне рішення із залом і слугувати опорами для великопрогонних конструкцій (рис. 3.14, в).

Послідовність зведення основних конструкцій залежить від конст­руктивного рішення та технічних можливостей і може бути такою: зве­дення основних конструкцій залу, а потім конструкцій допоміжних при­міщень; зведення основних конструкцій допоміжних приміщень, а по­тім великопрогонної частини; основні конструкції обох частин будівлі споруджують одночасно.

У разі одночасного виконання монтажних і будівельних робіт або одночасного монтажу кількома кранами будівлю розбивають на зони дії кранів, а зони, в свою чергу, — на монтажні дільниці. Такі будівлі монтують як баштовими, так і самохідними кранами великої вантажопід­йомності.

Основною особливістю зведення великопрогонних будинків є влаш­тування перекриття (покриття) залу. Якщо прогон перекриття завдовж-

Рис. 3.14. Основні архітектурно-планувальні рішення великопрогонних будинків: а — з внутрішніми вбудованими допоміжними приміщеннями; б — із зовнішніми допо­міжними приміщеннями; в — допоміжні приміщення як конструктивна частина покрит­тя залу; / — великопрогонний зал; 2 — допоміжні приміщення

Рис. 3.15. Конструктивні рішення перекриття залів:

а — плоскі конструкції: / — ферми; 2 — рами; 3,4 — арки; б — просторові конструкції: 5 — склепіння; 6 — оболонки; 7 — куполи, 8 — структури; в — висячі конструкції: 9 — вантові; 10 — мембранні; 11 — тентові; г — пневматичні конструкції: 12 — пневмо — опорні; 13 — пневмокаркасні ки не перевищує 25 м, то його виконують з плоских стрижневих і бал­кових конструкцій. За більшої довжини прогонів (понад 25 м) засто­совують просторові конструкції. Вони дають змогу досягти економії витрат на будівництво: за довжини прогону до 36 м — до 10 %, до 100 м — до 50 %, а за довжини прогону понад 100 м просторові конст­рукції є єдиним конструктивним рішенням. Отже, перекриття залів можна виконувати із плоских конструкцій (ферм, рам, арок), просторо­вих (склепінь, оболонок, куполів, структур), висячих (вантових, мем­бранних, тентових), пневмоконструкцій (пневмоопорних, пневмокаркас — них) (рис. 3.15). Зведення цих покриттів виконують такими способа­ми: завозять готові цілі покриття і піднімають на проектну позначку; складають покриття з вихідних елементів на проектній позначці (для цього влаштовують робочий настил під майбутнім покриттям) або ви­готовляють з моноліту; складають поелементно чи виготовляють із моноліту на землі або поряд із будівлею і потім все покриття підніма­ють на проектну позначку або насувають його.

Для великопрогонних будівель характерна значна висота залу, що зумовлює спосіб виконання опоряджувальних робіт. При цьому конст­рукції перекриття, як правило, мають спеціальні ходові містки, що вико­ристовуються під час будівельних робіт і функціонально потрібні в процесі експлуатації будівлі.

Перекриття великих прогонів плоскими несівними конструкціями.

Ферми використовують для перекриття прогонів завдовжки до 50 м, причому якщо довжина його не перевищує 24 м, то економічніше засто­совувати залізобетонні ферми. їх монтують баштовими або самохідни­ми кранами, як і ферми промислових будівель. За довжини прогону понад 24 м можна використовувати металеві ферми, а для прогонів завдовжки 36 м ферми виготовляють тільки з металу.

Металеві ферми — це відносно легкі конструкції, але вони недостат­ньо жорсткі в площині. Тому перед монтажем їх підсилюють, здебіль­шого верхній і нижній пояси, які можуть вигнутися. Крім підсилення для піднімання готових ферм використовують жорсткі траверси з ба­гатьма захоплювачами для зменшення внутрішніх зусиль у фермах. Іноді такі ферми піднімають двома кранами.

Застосовують також метод монтажу ферм із великими прогонами насуванням. Ферми складають з вихідних елементів у блоки по дві ферми і більше, з’єднують їх в’язями і розпірками та монтують із них покриття. Іноді під час укрупнення виконують усі монтажні роботи до повної готовності блока. Площадку для укрупнення монтажних еле­ментів у блок розміщують у створі з прогоном. Її можна влаштувати на землі або на рівні місця встановлення ферм за наявності спеціальної естакади. Готовий блок за допомогою лебідок чи домкратів насувають на місце встановлення (рис. 3.16).

Для зменшення прогонних моментів і, як наслідок, висоти ферми і висоти будівлі використовують жорсткий зв’язок ферми з колоною, що сприяє передаванню частини згинального моменту на колону. При цьому потрібно збільшувати робочий переріз колони, в результаті чого вона стає решітчастою, як і ферма, тому несівна конструкція перетворюється на раму. За довжини прогону 10—12 м елементи рами виконують із суцільним поперечним перерізом зі збірного або монолітного бетону.

Монтаж готової рами одним або двома кранами (рис. 3.17, а) аналогіч­ний монтажу ферм, але для піднімання рами у вертикальне положення потрібні спеціальні захоплювачі або тимчасове її підсилення.

Рами можна монтувати частинами за допомогою тимчасових опор, на які спирають кінці частин для їх стикування (рис. 3.17, б). Після закріплення рами і виконання всіх стиків допоміжні опори прослаблю — ють незначним опусканням і переміщують уздовж прогону.

Рама як плоский елемент із досить великими розмірами до монтажу перебуває в горизонтальному положенні, тому монтаж — це переважно переведення її у вертикальне положення. Якщо її скласти так, щоб опорні кінці спиралися на фундаменти, то змонтувати раму можна ме-

Рис. 3.16. Монтаж блоків ферм насуванням: а — загальний вигляд; б — організація робіт зі складанням блоків унизу; в — організа­ція робіт зі складанням блоків вгорі; / — опорні конструкції покриття; 2 — блоки ферм на транспортних візках; 3 — ходові балки; 4 — площадка для складання блоків; 5 — монтажні крани для збирання блоків; 6 — тимчасові несівні конструкції площадки для складання

тодом повороту за допомогою лебідок і падаючих монтажник стріл (рис. 3.17, в).

Арки як несівні конструкції виконують із деревоклеєних елементів, монолітного чи збірного залізобетону, а також із металу з суцільним або решітчастим поперечним перерізом. Для їх поелементного монта­жу або виготовлення у моноліті застосовують суцільний настил за траєк­торією арки або використовують тимчасові опори чи інвентарні кру­жала.

Під час монтажу готових на весь прогон арок (рис. 3.18, а) їх слід прихвачувати вище від центра ваги криволінійного елемента.

Перспективним є метод монтажу арок зі штучним зниженням цент­ра ваги. Цей метод запропоновано для монтажу високих двошарнір-

них арок з особливо легких конструкцій (пластмасових, деревоклеє- них). Центр ваги таких арок розташований на висоті майже 2/3 за­гальної висоти арки, а тому для її піднімання потрібен досить високий кран. Якщо до нижніх кінців арки тимчасово прикріпити вантаж, то центр ваги може значно опуститися. Тоді для піднімання арки можна застосовувати невисокий кран (рис. 3.18, б). Наприклад, для підніман-

ня арки заввишки 40 м масою 5 т і центром ваги на висоті 27 м по­трібен кран з висотою підняття гака 35 м з урахуванням траверси. Цю операцію може виконати кран вантажопідйомністю 40 — 50 т зі стрілою завдовжки 42,5 м. Якщо до нижніх кінців арки прикріпити по 5 т додаткового вантажу, то центр ваги системи масою 15 т буде на висоті

9 м. Для піднімання системи «арка — вантаж» достатньо використати кран зі стрілою завдовжки 15 м і вантажопідйомністю 15 —20 т. Отже, економічні переваги методу очевидні.

Великопрогонні арки монтують частинами, для чого використовують тимчасові допоміжні опори (рис. 3.19, а). Робочі площадки тимчасо­вих опор оснащують домкратами, на які спираються кінці обох частин (рис. 3.19, б). Після встановлення частин за допомогою домкратів сумі­щу ють отвори монтажних стиків, забезпечують проектне положення осі арки і з’єднують частини болтами.

Тришарнірні легкі арки можна монтувати без крана — методом стя­гування нижніх (рис. 3.20, а) або верхніх кінців піварок (рис. 3.20, б). Для цього дві сусідні арки складають в один блок, установлюють зв’я­зувальні елементи, прогони (іноді ще й настили, утеплювач і покрівлю). У процесі стягування нижніх кінців піварок одну пару нижніх шарнірів спирають на майбутній фундамент, а самі блоки з піварок розкладають упоперек прогону. Другу пару нижніх шарнірів виставляють у лотоки — напрямні із швелерів так, щоб вони могли переміщуватися поперек прого­ну в напрямку до своїх фундаментів. У створі з розставленими блока­ми ставлять лебідку і заправляють трос, як показано на рис. 3.20, я, для стягування між собою нижніх опор. Для полегшення роботи в початко­вий момент стягування піварку підтягують за центральний шарнір угору автокраном. Після закріплення піднятого таким чином блока лебідку і напрямні переміщують до наступного блока, складеного поряд.

Рис. 3.20. Монтаж арок стягуванням опор: а — нижніх; б — верхніх; 1 — лебідка; 2 — трос; 3 — рухомий шарнір; 4 — проектне положення арки; 5 — положення піварки перед підніманням; 6 — нерухома опора; 7 — анкер; 8 — візок; 9 — тимчасова опора

Монтаж стягуванням верхніх кінців піварок виконують за допомо­гою лебідки, встановленої посередині прогону на тимчасовій опорі (рис. 3.20, б). Для зменшення зусиль під час стягування опорні шарні­ри розміщують на спеціальних візках, які пересуваються по рейках. Для підвищення стійкості площин арок монтаж проводять також бло­ками із двох арок.

Для того щоб не складати блоки щоразу на новому місці, можна використовувати метод насування готових блоків з місця їх складання і піднімання до проектної відмітки (рис. 3.21).

Перекриття великих прогонів просторовими конструкціями. Скле­піння та куполи як просторові конструкції для перекриття громад­ських споруд використовують здавна. До XIX ст. склепіння виконували з кам’яної кладки, для чого попередньо влаштовували суцільну дерев’яну опалубку. З виникненням бетону та залізобетону стінки склепіння ста­ють тоншими, а прогони подовжуються, але й нині для влаштування монолітного склепіння витрачають значні кошти на опалубку і на риш­тування, що її підтримують. Бетонування склепіння виконують симет­ричними смугами одночасно з двох боків — від опор до вершини скле­піння.

Досить вдало застосував армоцемент для зведення склепінь італій­ський інженер і архітектор П. Л. Нерві. Армоцемент виготовляють із дротяних плетених сіток і цементного розчину. Сітка, як правило, має розмір вічка 10 мм за діаметра дроту 0,5 — 1,5 мм, кількість сіток може

досягати 10— 12 у перерезі склепіння. Товщина армоцементних склепінь може змінюватися від 15 — 25 мм до 60—100 мм в опорній частині. Найчастіше покриття з армоцементу виконують у вигляді хвилястої плити з кроком хвилі 2,5 м заввишки 1,6 м.

Армоцементні склепіння перекривають прогони завдовжки 12 —75 м. Як правило, хвиляста плита має кривину поперек прогону. П. Л. Нерві розробив технологію виконання як монолітного, так і збірного покрит­тя, причому моноліт виготовлявся з використанням блока опалубки з армоцементу, який за допомогою підтримувальних інвентарних конст­рукцій, домкратів і лебідок переміщувався в просторі за кривою траєк­торією.

Для укладання цементного розчину застосовують цемент-гармати або торкретні установки. Бетонування виконують з однобічною опалубкою або без неї, оскільки розчин затримується в сітках. Збірні конструкції виготовляють як окремі хвилі (короби) на весь прогін або склада­ють короби на місці з окремих елементів-відрізків із замонолічуванням стиків. У короби кладуть суцільну несівну арматуру. Для складання короба з окремих елементів застосовують проміжні риштування і тим­часові опори.

Склепіння можна виготовляти також на землі в моноліті або склада­ти з окремих елементів, а потім піднімати їх на проектну позначку. Цей спосіб ефективніший за попередній, адже зникає потреба у виготов­ленні підтримувальних конструкцій і робочого настилу на висоті, а та­кож підвищується продуктивність праці робітників.

Рис. 3.22. Дерев’яні конструкції опалубки монолітного купола в Новосибірському театрі

З технологічного погляду, оболонки подвійної кривини і куполи ви­готовляють практично однаково; вони можуть бути як монолітними., так і збірними. Для виготовлення монолітної оболонки або купола ви­готовляють опалубку, яка спирається іноді на досить дорогу конструк­цію підтримувальних риштувань. Так, для опалубки і підтримувальних риштувань, застосовуваних під час будівництва театру в м. Новосибір­ську (діаметр купола 55,5 м, товщина 8 см), було використано кілька тисяч кубометрів деревини та пиломатеріалів (рис. 3.22).

Виготовлення монолітних куполів та оболонок — трудомісткий про­цес із використанням ручної праці. Нині для індустріалізації процесу застосовують збірні куполи та оболонки.

Елементи збірних куполів та оболонок (плоскі та криволінійні) об’єд­нують у кілька типів і виготовляють у заводських умовах. Складають куполи різними способами: за допомогою суцільної опалубки по дере­в’яних риштуваннях; підтримуванням опорних частин плит монтажни­ми столиками, встановленими на інвентарні металеві риштування; з використанням тимчасових центральних опор та опор вантажопідій-

Рис. 3.24. Монтаж купола за допомогою підтримувальних ферм, які обпираються на монтажний кран:

1 — інвентарні ферми; 2 — панелі збірно­го купола; 3 — елементи підсилення башти крана мальних кранів; за допомогою тимчасового інвентарного кондуктора; безкондукторним способом із використанням інвентарних розчалок або спеціальних плит (чи блоків), які монтують навісним способом.

Збірні елементи оболонок і куполів виставляють симетрично, почи­наючи від нижніх бортових елементів концентричними кільцями до вершини. Підтримувальні елементи монтажного оснащення знімають після досягнення бетоном заданої міцності. Застосування суцільної опалубки підвищує продуктивність праці монтажників, але, як зазнача­лося вище, цей спосіб потребує значної кількості деревини і витрат праці на її виготовлення. У разі застосування металевих типових риш­тувань, які з’єднуються на гвинтах чи хомутах, стояк виставляють у місці, де сходяться кути чотирьох панелей, а на його верхівку встанов­люють насадку з монтажним столиком (рис. 3.23). Цей спосіб монтажу дешевший, ніж попередній, але складніший.

Зменшення об’єму підтримувальних конструкцій можна досягти спо­собом, за яким плити купола спирають на тимчасово розкладені раді­альні ферми, що, в свою чергу, спираються на опорний контур і цент­ральну опору, якою може бути підсилена башта монтажного крана (рис. 3.24).

б Рис. 3.25. Монтаж купола за допомогою центральної опори: а — система розрізування купола; б — монтаж купола; / — тимча­сова опора з відтяжками; 2 — радіальні панелі; 3 — опорне кільце

Останнім часом збірні радіальні елементи виконують у вигляді плит подвійної кривини з геометрією меридіального перерізу купола, які монтують за допомогою центральної тимчасової опори (рис. 3.25).

Іноді оболонками подвійної кривини перекривають по колонах до­сить великі простори. При цьому монтажний інвентарний підтриму — вальний кондуктор можна використовувати кілька разів (рис. 3.26). Такий кондуктор має вигляд візка з чотирма телескопічними стояками, на які спираються дві ферми з перпендикулярними до них криволіній­ними прогонами. На прогонах з потрібним кроком розміщені монтажні столики для обпирання кутів плит оболонки. Після монтажу плит обо­лонки, замонолічення стиків та їх тужавлення кондуктор опускають униз і переміщують у наступне положення.

Найефективнішим методом монтажу куполів і оболонок є безкон — дукторний. Тимчасове закріплення ярусу плит виконують за допомо-

Рис. 3.26. Монтаж оболонок (куполів) за допомо­гою інвентарного кондуктора: а — схема монтажу; б — розріз по кондуктору; 1 — розрізування оболонки; 2 — монтажний кран; З — інвен­тарний кондуктор; 4 — кондуктор у транспортному по­ложенні; 5 — візок з телескопічними стояками

гою спеціального оснащення (рис. 3.27). Верхні й нижні торці плит мають спеціальні пази для їх обпирання під час монтажу на раніше змонтоване кільце або опорний контур.

Якщо виконати відповідне розрізування купола (рис. 3.28), а плити виготовити зі спеціальними пазами й опорними столиками, то монтаж купола можна проводити навісним способом, не застосовуючи спеціаль­ного оснащення. При цьому слід дотримуватися тільки певної послідов­ності укладання плит.

Безкондукторним методом монтують також сітчасті металеві купо­ли. Невеликі куполи монтують з окремих елементів, а великі — блока-

Рис. 3.27. Монтаж купола навісним мето­дом з підтримувальними розчалками:

1 — панелі збірного купола; 2 — інвентар­ний стояк; 3 — розчалки, які підтримують панелі; 4 — відтяжка

ми. Навісний монтаж двосітчастого металевого купола блоками з мем­бранним покриттям, які виготовляють у заводських умовах, показано на рис. 3.29.

Структурними покриттями перекривають прогони завдовжки 12 — 120 м. Якщо ці покриття невеликі, їх монтують кранами (рис. 3.30, а), заздалегідь склавши поряд або внизу, під місцем установлення. Прак­тикують також монтаж структур частинами (в межах вантажопідйом­ності крана).

Великопрогонні структури масою понад тисячу тонн складають з окремих елементів унизу, під місцем установлення, а потім піднімають

на проектну позначку за допомогою гідравлічних або гвинтових підйом­ників, установлених на тимчасових опорах (рис. 3.30, б). Кількість тимчасових опор залежить від міцності структури і вантажопідйом­ності підйомників.

Гідравлічний підйомник складається з двох або більше гідравлічних домкратів, установлених на верхній площадці тимчасової опори. Зверху на поршні домкратів покладено балку. В центрі площадки, між домкра­тами, пропущено в люк вертикальну тягу, яка має ряд отворів для того, щоб почергово за допомогою металевих шворнів кріпити її до балки, що лежить на домкратах, або до балки робочої площадки. До нижнього кінця тяги кріплять структурне покриття, а її верхній кінець прикріплю­ють до балки над домкратами. Така конструкція підйомника дає мож­ливість повторюваними циклами підняти перекриття на потрібну висо­ту (10 — 20 м).

Основою гвинтового підйомника є вертикальний потужний гвинт — тяга, який обертається навколо вертикальної осі за допомогою приводу,

встановленого на верхній площадці тимчасової опори. Гвинт прохо­дить крізь гайку, яка нерухомо закріплена на покритті. Під час обер­тання гвинта гайка, а разом із нею і структура, піднімаються вгору.

Якщо робочий настил розміщений на рівні нижньої поверхні струк­турного покриття, то його можна скласти з окремих елементів на про­ектній позначці. Проте цей спосіб пов’язаний зі значними витратами на виготовлення підтримувальних конструкцій і самого робочого настилу. Для їх зменшення робочий настил іноді виконують тільки під части­ною покриття, де складається блок структури, який потім насувають на все покриття, поступово нарощуючи його з настилу.

Улаштування висячих покриттів. Найкраще металеві конструкції працюють на розтяжні зусилля, а тому досить великі прогони часто перекривають висячими конструкціями, в яких ванти, мембрани і тенти сприймають розтягування. Для того щоб уникнути коливань висячих систем, у них крім несівних розтягнених елементів використовують ста — бі лізу вальні обтяжки або жорсткі просторові стрижневі конструкції.

Особливість улаштування вантового покриття полягає в тому, що спочатку зводять опори покриття, по яких проходить масивний опор­ний контур, що сприймає навантаження від вант. Ванти монтують окре­мими нитками або в складі тросових ферм. В останньому випадку для їх піднімання застосовують траверси, які забезпечують фермам потрібну геометрію. На рис. 3.31 зображено, як за допомогою траверси завдовж­ки 40 м з автоматичним розстропуванням монтують тросові півфер — ми висячого покриття. Ванти і троси натягують до досягнення проект­ної геометрії, а після цього влаштовують покриття з металу або залізо­бетону.

•(ww 2 юипаоїаає

woidhit иіисЬюсІаіі кнжок w ООЄ инжаої/аке Huodu) Huodu anandHadaii ютк ‘KinaXdiaHoa каолэшг aaairaiaw кнної эП — Kiiadaou iHHadpwapj

иПкіаХішана энь Щи кннэжклнкаке и олонаоп кігош іПноігоро a HHlnidi такой энлтропне кнннаХж^пнн олоанй^энон woaadn иина^ тлэонПш юнаэп коноїд клітин ккэщ аіогскіїнє іжкінкд ютило аютХнол -99 тнклэ ЛкоиэжМит Хкоякл д чмннэжнлннанн XwoaoHHXxadeod with -1НЭ1гаатаяэ ‘мэжкллтка кшаоэкькил, акмХжніннане иіиігп KHHKtfamieod xi олонаоп ккэщ (Z£’£ *9Hd) Haodi кн аллн^инэ иіиігп тнноі990єііrag

МЯЛ HHHdoUO — С, 1Я1МИ1Э МКННВЯХН01Э9 ТГэЛэн ИМН0ІГ090 КННЭЖН1НЯЯВН — р ІИМН0ІІ-090 Я1ИІШ — £ !ИХНЯЯ — I IdXlHOM иинЛоио — /

Іизжяхняя иияоэяниих є ихиіш кнняЛиіфо яігяхзїґ — д іЛїґкіглия олончігяляє хнэиляЛф — v

:яяноіго9о яьвэия яннохз90єіігя£ Z£’£ 3Hd

Рис. 3.33. Монтаж мембранного покриття з частин на проектній висоті: а — загальний вигляд; б — схема монтажу; 1 — рулон частини мембрани; 2 — трос; З — проектне положення мембрани; 4 — блок; 5 — лебідка; 6 — вал

Частини мембранного покриття виготовляють у заводських умовах і постачають на будівництво у рулонах завширшки 1 — 6 м та діаметром 2 — 4 м. На будівельному майданчику мембранне покриття зварюють частинами на проектній позначці або частини з’єднують на землі, а потім ціле покриття піднімають угору. Прикладом монтажу мембран­ного покриття на проектній позначці може слугувати будівництво ве­лотреку в Крилатському (Москва), де між опорним контуром на стінах і каркасними несівними арками над центром залу виконано дві висячі мембранні оболонки розміром 168×66 м (рис. 3.33). Для монтажу мембрани з окремих частин виготовили постіль із металевих стрічок- напрямних, підвішених до каркасних арок кроком 6,3 м і зв’язаних у перпендикулярному до них напрямку системою гнутих прогонів кро­ком 3 м. Усю систему попередньо натягували, щоб забезпечити її жорсткість. Частини мембрани завширшки 6 м і завдовжки 8,4 — 65 м виготовляли у заводських умовах із листів розміром 1,5 х 3 м завтовшки 4 мм і змотували у рулони.

Монтаж мембран вели від середини каркасних арок симетрично і по черзі для обох оболонок, щоб забезпечити рівномірність завантаження арок. Рулони розмотували за допомогою лебідок у середній частині будівлі, а потім по раніше змонтованій мембрані відтягували на проект-

Рис. 3.34. Піднімання мембранного покриття:

/ — опори покриття; 2 — опорний ста­левий контур; 3 — тимчасові опори- напрямні; 4 — підйомники; 5 — мем­брана; 6 — металеві пластинки для з’єднання мембрани з опорним конту­ром

не місце, зварювали між собою і крізь прорізані отвори діаметром 40 мм складену мембрану приварювали до прогонів по контуру отвору.

Прикладом складання мембрани на землі і піднімання її на проектну позначку є перекриття універсального спортивного залу в Ізмайлові (рис. 3.34). Мембрану завтовшки 2 мм розміром 66 х 60 м з діагональним і контурним потовщеннями складали на землі з полотнищ завширшки 5,9 м і завдовжки 66 м, які були виготовлені з рулонної сталі завширш­ки 1 м і згорнуті у рулон. У чотирьох кутах залу були поставлені тимчасові сталеві опори, по яких за допомогою гвинтових підйомників переміщувалося захоплювальне обладнання. Піднімання мембрани ви­конували у два етапи. Спочатку для створення поверхні на висоту 5,4 м підтягували мембрани до захоплювачів і розкривали спеціальні діагональні щілини, які після досягнення потрібної форми зварювали. Потім мембрану піднімали на висоту 26,5 м, де її контур металевими пластинами-накладками приварювали до опорного контуру.

Зведення тентових покриттів полягає в улаштуванні фундаменту, монтажі опорних стояків та розтягуванні тенту. Тент виготовляють у заводських умовах і доставляють на будівельний майданчик у згорну­тому вигляді, де його розгортають за допомогою лебідок, талів і кранів. Зазвичай, стояки, що підтримують тент, піднімають разом із тентом, але іноді тент підтягують на готові опори, для чого в ньому роблять отвори, які потім закривають допоміжними тентами.

Покриття із пневмоконструкцій. Пневмоконструкції застосовують для перекриття громадських місць на короткий час або для тимчасово­го накривання певної площі.

Зведення пневмоопорних споруд розпочинають з упорядкування площі, яку покривають бетоном чи асфальтом. По контуру споруди роблять фундаменти з анкерними і ущільнювальними пристроями. Будують вентиляційну систему або у випадку застосування готового агрегата роблять для нього майданчик з огорожею.

Доставлену згорнуту м’яку оболонку будівлі розвантажують у пев­ній точці плану залежно від майбутнього способу її розгортання. Роз­горнуту оболонку прикріплюють до підвалин і ущільнюють. Тимча­
сово закривають прорізи для дверей і воріт. Тканину вентиляційного каналу приєднують до вентилятора і починають нагнітати повітря. Під дією повітряного тиску тканина розправляється і набуває заданої форми.

Пневмокаркасні конструкції зводять аналогічно пневмоопорним з тією лише відмінністю, що повітря подають від компресора по гумових трубах крізь спеціальні вентилі у м’які замкнені камери так званого каркаса споруди. Завдяки великому тиску у камерах каркас займає проектне положення (здебільшого у вигляді арок) і піднімає за собою обмежувальну тканину.