Портал о строительстве и ремонтных работах

Реставрація полягає в укріпленні пам’ятки архітектури та її онов­ленні. Основними методами реставрації є консервація, фрагментарна та повна реставрація.

Основне завдання консервації — це збереження пам’ятки архітекту­ри такою, якою вона є нині. Консервація пам’ятки залишає непоруше — ною її оригінальність і дає змогу з часом провести потрібні рестав­раційні роботи. Існують пам’ятки архітектури, для яких консервація — не лише бажаний, а й єдиний метод реставрації (пам’ятки зі складною будівельною історією, пам’ятки давнини тощо).

Фрагментарна реставрація пам’ятки має на меті повніше ви­явлення прихованих особливостей її архітектури, конструкцій або буді­вельної історії.

Повна реставрація передбачає максимально повне, хоч і не зав­жди достовірне, розкриття старовинних особливостей споруди, вияв істот­них рис її як пам’ятки історії архітектури.

При цьому роботи мають найскладніший характер, оскільки водно­час з елементами консервації та фрагментарної реставрації здійснюєть­ся також відтворення втрачених з часом частин пам’ятки.

До початку реставрації мають бути проведені потрібні дослідження (історико-бібліографічні, архівні, натурні) та складений проект рестав­рації.

Під час реставрації будівель із дерева найважливішим є захист їх від подальшого руйнування під впливом біологічних чинників (грибків, комах), для чого дерев’яні конструкції насамперед слід захистити від зволоження, яке сприяє розвиткові біологічних руйнівників деревини. З цією метою вживають конструктивних заходів (улаштування або ремонт фундаменту, покрівлі, зовнішньої обшивки), а також оброблю­ють поверхні деревини хімічними засобами.

Способи оброблення поверхні можуть бути різними, найчастіше ви­користовують фарбування (щіткою або за допомогою пневмоустанов — ки) та просочування конструкцій із дерева. Технологія виконання робіт за першим методом така сама, як і малярних. Технологічно складнішим є другий метод — просочування. Він має такі різновиди: просочування рідиною під тиском, накладання антисептичних блоків, багаторазове (без просушування) нанесення антисептиків на дерев’яні поверхні, витри­мування у спеціальних ваннах (підставних або підвішених), панельне просочування.

Просочування рідиною під тиском використовують для локальної консервації місць деревини, які починають гнити. Просочувальну ріди­ну вливають або вприскують під незначним тиском через наконечник з балона або звичайною медичного грушею.

До засобів локального захисту конструкцій із деревини належить і метод накладання антисептичних блоків у вигляді пакетів, коробок, мішечків, виготовлених з картону, паперу, мішковини, які наповню­ють сухим водорозчинним захисним матеріалом. Накладають їх у міс­цях можливого зволоження конструкції атмосферними опадами з таким розрахунком, щоб захисний розчин потрапляв разом з водою в дере­вину.

Метод багаторазового нанесення антисептиків застосовують для за­хисту тих місць деревини, які потребують надійнішого захисту (глиб­шого просочення захисних рідин). У цьому разі розчин наносять на поверхню з такою швидкістю, щоб він встигав просочитися у конструк­цію без втрат на випаровування, інколи поверхню, яку захищають, під час нанесення розчину закривають поліетиленовою плівкою.

Витримування в підставленій (або підвішеній) ванні з просочуваль­ною рідиною використовують лише для захисту окремих конструкцій. Як ванну використовують поліетиленові чохли, в які наливають просо­чувальну рідину. Для того щоб під час просочування конструкцій у ванни не потрапляла вода, над ними слід улаштовувати тимчасові на­криття. Найчастіше цей спосіб використовують для захисту тих частин дерев’яних конструкцій, які розміщені у землі. На цю частину конст­рукції надівають поліетиленовий мішок, конструкцію разом із мішком закопують у землю і після цього у мішок заливають просочувальну рідину. Над мішком влаштовують куполоподібний клапан, який захи­щає його від потрапляння води.

Під час панельного просочування на дерев’яну конструкцію або на весь об’єкт накладають спеціальну просочувальну панель (або комп­лект панелей). Ця панель складається з непромокальної плівки, яку називають аерозахистом, і шару спеціального матеріалу (фільтруваль­ного паперу), який передає просочувальну рідину деревині.

Як аерозахист найчастіше використовують поліетиленову плівку. Над панеллю ставлять резервуар із просочувальною рідиною, з нього рідину подають до конструкції через спеціальний живильник, який складається з 1 — 10 шарів фільтрувального паперу, армованих бяззю. Кількість шарів паперу залежить від просочувальних властивостей деревини, ви­соти панелі та швидкості капілярного підняття розчину. Розміри пане­лей відповідають розмірам захисних конструкцій, але мають бути не більше ніж 3 м заввишки і 6 м завдовжки. Залежно від конструкції тривалість просочування рідини становить 15 — 30 діб.

У процесі реставрації кам’яних споруд найчастіше закріплюють ос­нови і фундаменти та укріплюють наземні конструкції. Як правило, пошкодження кам’яних споруд є результатом порушення їх статичної рівноваги. Нерівномірне осідання фундаментів спричинює виникнен­ня тріщин у стінах і склепіннях, перекоси отворів і руйнування пере­мичок над ними, нахили окремих стін або й усієї споруди в цілому. Для закріплення основи під фундаментами виконують цементацію, силі­катизацію ґрунту, використовують хімічні розчини та влаштовують палі.

З хімічних розчинів найчастіше застосовують силікат натрію, хлорид натрію, кремнефтористоводневу, фосфорну та сірчану кислоти, сульфат алюмінію, алюмінат натрію, карбамідні смоли та ін.

Під час реставрації для підсилення фундаментів використовують буро — ін’єкційні палі, або, як їх ще прийнято називати, «коренеподібні палі» — один із різновидів буронабивних паль. Назва «коренеподібні» пов’язана з формою фундаменту, який утворюється із пучка паль, що розходяться в ґрунті під різними кутами нахилу від наявного фундаменту і нагаду­ють корені дерев. Окремі палі мають діаметр 50 — 280 мм (частіше 127 —190 мм) і заглиблення понад 100 діаметрів (близько 20 м). Мате­ріал палі — це дрібнозернистий бетон, який подається ін’єктором у свердловину під тиском.

Підсилення основ і фундаментів буроін’єкційними палями має певні переваги порівняно з іншими методами. Виконання підсилення може не змінити зовнішнього вигляду та конструктивних особливостей пам’ят­ки. Роботи можуть бути виконані з підвальних приміщень. Палі мо­жуть пронизувати тіло наявного фундаменту під будь-яким кутом.

До влаштування коренеподібних паль здебільшого підсилюють кон­струкцію тіла фундаменту. Найчастіше старі фундаменти виготовлено із бутової кладки. їх підсилення полягає у розчищенні швів, заміні окремих каменів і заповненні швів цементним розчином.

Іноді тіло фундаменту закріплюють цементацією, для чого в ньому вибурюють ряд свердловин, крізь які в кладку нагнітають рідкий це­ментний розчин під тиском до 0,1 МПа.

Після укріплення тіла фундаменту через 2 — 3 дні цементують кон­такт фундаменту з ґрунтом. Свердловину доводять до рівня на 0,4 — 0,5 м нижче від підошви фундаменту.

Тиск нагнітання при цементації контакту «фундамент —ґрунт» ста­новить до 0,2 МПа. Якщо витрата цементаційного розчину становить 1 л/хв упродовж 10 хв за відповідного тиску нагнітання, то його припи­няють. Вид і склад цементаційних розчинів залежать від конструкції, матеріалу, стану фундаментів, інженерно-геологічних та гідрогеологічних умов майданчика і в кожному окремому випадку параметри розчинів потрібно підбирати в лабораторії.

Технологічний цикл установлення буроін’єкційних паль охоплює бу­ріння фундаментів і, у разі потреби, стін та інших конструктивних еле­ментів будівель та споруд, які підсилюються, встановлення труби кон­дуктора, буріння свердловини в ґрунті до проектної позначки, запов­нення свердловини тверднучим розчином, встановлення в неї арматурного каркаса, опресовування.

Буріння свердловини виконують верстатами колонкового буріння з промиванням свердловини водою. Під час проходження через нестійкі обводнені ґрунти буріння здійснюють із промиванням свердловин гли­нистим (бентонітовим) розчином або під захистом обсадних труб.

Заповнення свердловини цементним розчином до виливу його зі сверд­ловини проводять через робочий орган бурового верстата або через трубу-ін’єктор.

Безпосередньо після заповнення свердловини розчином у неї вставля­ють арматурний каркас. Його опускають у свердловину окремими секці­ями, довжина яких залежить від умов виготовлення буроін’єкційних паль. Стикують окремі секції зварюванням.

Після надання армокаркасу проектного положення та за відсутності витікання розчину зі свердловини (допускається зниження рівня розчину у свердловині не більше ніж на 0,5 м) здійснюють опресування палі. Для цього у верхній частині труби кондуктора встановлюють тампон (обтюратор) з манометром і через ін’єктор нагнітають розчин під тис­ком 0,2 —0,3 МПа впродовж 3 — 4 хв. Опресування може бути зупине­не, якщо витрати розчину за цей час не перевищують 200 л. За більших витрат розчину слід провести вистоювання паль упродовж доби, після чого опресування повторити. Вид та склад тверднучих розчинів, по­трібних для виготовлення буроін’єкційних паль, залежить від умов їх використання і в кожному окремому випадку параметри розчинів по­трібно підбирати в лабораторії.

Конструкції пам’яток історії та архітектури із цегляного мурування з часом руйнуються внаслідок впливу на них агресивних атмосферних чинників: замерзання, зволоження, абразивне вітряне навантаження. Відновлення первісного вигляду цегляних мурувань досягається рестав­рацією та консервацією. Технологія виконання цих робіт передбачає:

• заміну деструктивної та значно засоленої цегли;

• ін’єктування тріщин і пустот у зовнішньому муруванні;

• розчищення зовнішньої поверхні цегли від забруднення;

• шпаклювання каверн і заповнення швів мурування;

• тонування вставленої цегли;

• укріплення крихкої цегли;

• гідрофобізація поверхні мурування.

Доповнення в муруванні рекомендується виконувати цеглою, яка за своїми властивостями близька до реставрованої. Мурувальний розчин за складом має максимально наближатися до первісного.

Для очищення поверхні цегляного мурування застосовують як ме­ханічний, так і хімічний методи. Вибір методу залежить від ступеня збереженості цегли, наявності пофарбувань, виду забруднень. Очи­щення поверхні передбачає піскоструминне, пароводяне та хімічне очи­щення.

Піскоструминне очищення цегляних поверхонь можна застосовува­ти тільки у тому випадку, коли поверхня цегли і муру вальні шви не вивітрені, цегла і матеріал у швах міцні та щільні. Силу струменя піску визначають дослідним методом. Після піскоструминного очищення по­трібно захистити мурування від руйнувань укріплювальними та водо­відштовхувальними розчинами.

Пароводяне очищення поверхні слід виконувати в два етапи: пер­ший — очищення парою, другий — змивання забруднень гарячою во­дою. У разі сильного забруднення пароводоструминне оброблення слід поєднувати з механічним очищенням жорсткими щетинними щітками з коротким ворсом.

У випадку появи на очищеній поверхні висолів перед промиванням їх слід зчистити щетинними щітками, потім промити водою з висушу­ванням після кожного промивання до повного видалення солей.

Якщо висоли все-таки залишаються на поверхні, то слід змивати солі слабким 1 %-м розчином соляної кислоти, потім промити холодною водою з добавлянням 2 %-го розчину соди для створення нейтрального середовища на оброблюваній поверхні.

У разі загального забруднення поверхні рекомендується очищення парою за температури +100 °С з наступним промиванням гарячою (60 — 70) °С і холодною водою до чистої поверхні.

Останнім часом для боротьби з висолами використовують вакуум — секції.

За хімічних методів очищення для надто забруднених ділянок цегли рекомендується застосовувати змивку ФА (водний розчин фториду амо­нію) з додаванням синтетичних мийних засобів (СМ3).

Змивку готують так: 150 — 200 г фториду амонію кислого засипають у пластикову посудину, розчиняють у 1 л води (+35 ± 5) °С, фільтру­ють крізь два шари марлі. Перед застосуванням додають 5 — 10 г СМ3. Готовий розчин зберігають не більше доби.

Поверхню, яку очищують, попередньо змочують водою для зменшен­ня всмоктування змивки у поверхню. Наносять змивку вологою щіткою. Через 5 — 10 хв поверхню зачищають жорсткою капроновою щіткою, змочуючи водою. Залишки змивають великою кількістю води. Процес очищення прискорюють, застосовуючи механічні щітки, які обертаються. Для запобігання корозії металу не рекомендується застосовувати щітки з чорного металу. У випадку недостатнього очищення операцію повто­рюють. Витрати змивки становлять 500 г/м2.

Задовільних результатів з очищення поверхні від кіптяви та інших забруднень досягають застосуванням 5—10 %-го розчину соляної кис­лоти з наступним промиванням водою.

Висоли з поверхні видаляють щітками та скребками. Очищення ви­конують обережно, щоб не пошкодити поверхню основи. Щільний шар руйнують за допомогою 1—5 %-го водного розчину соляної кислоти з подальшим очищенням щітками і скребками. Очищену поверхню про­мивають великою кількістю води.

Виведення старих лакофарбових покриттів на поверхні здійснюють змивками, приготовленими на основі кислот, солей, лугів, органічних роз­чинників. Для видалення фарби ПХВ, ХВ, олійної, нітроемалей, ґрунто­вок, шпаклівок тощо використовують змивку СМВ-1. Очищують верти­кальні та горизонтальні поверхні згори вниз. Змивку рівномірно нано­сять валиком, щіткою або флейцом на поверхню, яку очищують. Через 10 — 20 хв за температури повітря +10 — 20 °С шар фарби розм’якшується та набухає. Він легко видаляється шпателем або ганчіркою. Витрати змивки СМВ-1-300 становлять 500 г/м2. Якщо поверхня недостатньо очищена, операцію повторюють. У разі потреби роблять компрес із ганчір­ки, змоченої у змивці, яку накривають поліетиленовою плівкою для запо­бігання висиханню. Залишки змивки видаляють ганчіркою, змоченою уайт-спіритом або іншими органічними розчинниками. Витрати розчин­ника становлять 0,2 кг/м2. Нині для зняття старих лакофарбових по­криттів усе частіше використовують спеціальні електронагрівні пристрої.

Шпаклюванню підлягає цегла, яка має тріщини завглибшки не більш як 2 — 3 см. За глибших тріщин цегла підлягає повній або частковій заміні.

Для шпаклювання каверн і вибоїн на цеглі рекомендується такий розчин (в об’ємних частинах): вапно-тісто — 1, цемент — 0,5, цемен­тівка — 3, пігмент (залізний сурик, червоний) — до потрібного ко­льору.

Розчин розбавляють водою з додаванням полівінілацетатної емульсії у співвідношенні 1 : 4 за об’ємом.

Перед шпаклюванням цеглу ретельно очищують від продуктів руйну­вання, цегляного дрібняка і пороху до «здорової» поверхні. Перед почат­ком робіт цеглу змочують водою. Шпаклювання виконують пошарово, кожний шар завтовшки не більше ніж 0,5 см. Наступний шар наклада­ють після тужавіння попереднього. У процесі робіт і після закінчення (упродовж двох діб) потрібно забезпечити періодичне змочування шпак­лювального шару для кращого тужавіння та запобігання усадці розчину.

Для заповнення швів слід вибирати розчини, які за складом близькі до первісних. Розчини можуть мати домішки цементівки, кам’яного дрібняка, цементу. Склад розчинів для заповнення швів (у об’ємних частинах): вапно-тісто — 1, портландцемент — 1, пісок — 0,3, цемен­тівка — 3.

У разі потреби у розчини додають лугостійкі пігменти. Для кращого зчеплення розчину з основою слід додавати до нього полівінілацетатну емульсію (5 % об’єму розчину).

Перед шпаклюванням слід ретельно очистити і помити стіни, вида­лити забруднення та продукти руйнування цегли і розчину. Зі швів треба видалити всі залишки деструктурованого розчину. Мурування змочується водою. Заповнення швів виконується шарами завтовшки не більш як 1 —2 см. Нанесений розчин ретельно ущільнюють. Наступний шар накладають після тужавіння попереднього. Кількість шарів зале­жить від глибини шва, який вивітрився. У процесі роботи і після її завершення, упродовж двох діб потрібно забезпечити періодичне змо­чування мурування для кращого тужавіння і запобігання усадці розчи­ну. Оброблення швів слід виконувати акуратно, не забруднюючи по­верхню поблизу них. Безпосередньо після заповнення шва цегляну по­верхню потрібно протерти вологою ганчіркою від залишків розчину. Наступного дня поверхню цегли слід очистити щіткою.

Тонування окремої цегли, яка відрізняється від загального тону стіни, слід виконувати розчинами, в’яжучими в яких є клеї, рідке калієве скло; наповнювачами — крейда, спеціальні цементи (глиноземистий, білий) і атмосферо — та лугостійкі пігменти. Тонування містить такі операції: видалення пилу; ґрунтування розрідженим фарбувальним розчином; фарбування (тонування). Основною вимогою при фарбуванні є отри­мання тонкого і, за можливості, рівномірного шару без напливів і заті­кань. Нанесений шар не повинен розпорошуватися та блищати. Для закріплення шару фарби на поверхні потрібно просочувати затоновані ділянки розчинами на основі силіційорганічних сполук.

Для укріплення поверхні цегли рекомендується застосовувати роз­чини на основі полімерних матеріалів, які мають відповідати таким вимогам: поліпшувати фізико-механічні властивості матеріалу; глибо —

ко проникати в матеріал; не змінювати колір і фактуру поверхні, яка укріплюється; полімеризуватися на повітрі. Цим вимогам відповідають силіційорганічні розчини на основі етилсилікатів і поліметилсилоксанів.

Дослідами доведено, що структурне зміцнення забезпечує клейова композиція на основі ціанакрилового клею — низьков’язкого мономе­ру, який твердне за дуже короткий час.

Для зміцнення застосовують клей «Циакрин СО-9Т» в органічному розчиннику (ацетон, розчинник № 646, метилметакрилат). Зміцнюваль­ний розчин рівномірно наносять щіткою 3 — 5 разів залежно від порис­тості та ступеня руйнування цегли. Розчин наносять до повного наси­чення, про що свідчить поява блиску від надлишку зміцнювального розчину на поверхні.

Для запобігання руйнуванню поверхні матеріалу водою його покри­вають плівкою з гідрофобних рідин ГКР-10, ГКР-11, ГКР-94. Така плів­ка не пропускає у матеріал воду, але пропускає повітря, створюючи тим самим найсприятливіші для матеріалу і конструкції умови експлуа­тації. Такі покриття бажано наносити на гладенькі поверхні. Перед їх нанесенням на пористі матеріали слід ліквідувати раковини, підмазав­ши окремі місця. У розчин для підмазування бажано додавати емуль­сію ПВА

[1] визначення будівельного потоку випливає, що він передбачає спеці­алізацію та масовість виробництва. Спеціалізація сприяє підвищенню кваліфікації виробника, що веде до підвищення якості продукції, а та­кож скорочує тривалість робіт завдяки автоматизму рухів робітника та відпрацюванню раціональних прийомів виконання технологічних опе­рацій. У систематично налагодженому потоковому виробництві про­дуктивність робіт зростає в середньому на ЗО %, а собівартість будів­ництва зменшується на 6—12 %.

Потоковість — це об’єктивна вимога, адже щодня робітник певної професії виходить на роботу, а завдання інженерно-технічних робіт­ників — організувати виробництво так, щоб робітник мав фронт робіт. Цьому сприяє також стабільність попиту на будівельну продукцію. Схеми та графіки ритмічних потоків показано на рис. 1.2, а, б, проте такі випадки (однаковість обсягів робіт і витрат праці на різних захват-

Комментарии закрыты.