Портал о строительстве и ремонтных работах

Архивы за 02.10.2015

Этот способ монтажа достаточно ясен из рис. 2.5. Он применяется при пролетах ферм более 60,0 м, когда высота фермы превышает 6,0 м. Для обеспечения поперечной устойчивости элемента в процессе монтажа viлиновку ведут укрупненными пространственными блоками из двух ферм, соединенных (и развязанных) связями.

Жесткие блоки, в которых две фермы соединены постоянными вертикальными и горизонтальными связями, достаточно устойчивы во время подъема и после установки в проектное положение.

Фермы, спаренные в монтажные блоки, захватывают не менее чем за четыре точки. Для их подъема используют стропы и траверсы, оборудованные захватами дистанционного управления. Для лучшего іиіспределения усилий при подъеме блока траверсы располагают перпендикулярно к верхним поясам ферм, что способствует передаче на их і пименты только вертикальных сил.

При всех описанных выше способах после сборки и пік грументальной выверки конструкции производят се •р. іскружаливание». Он включает снятие конструкции с временных опор и пне іепенное и контролируемое введение конструкции в работу. Эти операции весьма сложные и ответственные, поэтому выделяются в отельный процесс

Набивные сваи изготовляются непосредственно на строительной площадке без сотрясения грунта и в естественных условиях, что особенно важно при про­изводстве работ вблизи или внутри существующих зданий и сооружений. В грунте устраиваются скважины или подобные полости с последующим их заполнением бетонной смесью (с армированием или без него) или сыпучим грунтом (песком или песчано-гравийной смесью) — грунтовая (песчаная) свая. Диаметр набив­ных свай 0,4—2 м и длина до 50 м. Несущая способность достигает 600 т на одну сваю.

Широкое применение получили буронабивные сваи, сваи в пробитых скважи­нах и вытрамбованных котлованах (рис. 5.1).

При устройстве буронабивных свай бурение в водонасыщенных и неоднородных глинистых грунтах текучей консистенции с прослойками песка и супесей требу­ет крепления стенок скважин обсадными трубами. Российский инженер А. Э. Стра­ус в 1899 г. изобрел набивные бетонные сваи, изготовляемые в буровой скважине путем трамбования небольших порций бетонной смеси при одновременном подъеме обсадной трубы. Был найден эффективный для того периода способ из­готовления бетонных свай.

Проходка обводненных скважин в неустойчивых грунтах может выполняться и без обсадных труб под защитой глинистого бурового раствора без промывки. Глинистый раствор благодаря значительной плотности оказывает на стенки сква­жин гидростатическое давление, которое удерживает грунт от обрушения. Кро­ме того, циркулирующий раствор выносит на поверхность выбуренный грунт и охлаждает буровой рабочий орган. Бетонирование свай под глинистым раство­ром производят подводным способом.

Для увеличения несущей способности набивных свай их изготовляют с уши­ренным основанием. При неустойчивых грунтах его не делают. Существуют сле­дующие способы получения уширения: трамбование, разбуривание и камуфлет — ный взрыв. Размеры уширения определяют приближенно по объему втрамбо­ванного бетона.

Состав работ при устройстве буронабивных свай в плотных грунтах:

♦ установка буровой машины на ось скважины;

♦ бурение скважины до проектной отметки уширения с периодическим подъ­емом и очисткой бурового органа;

♦ замена бурового органа (шнека, ковша и др.) на расширитель скважины;

♦ бурение уширенной части скважины;

♦ зачистка и контроль качества скважины;

♦ погружение в готовую скважину арматурного каркаса;

♦ бетонирование скважины.

Технология изготовления свай в пробитых скважинах заключается в следующем. Сначала в грунт забивается обсадная труба, имеющая в верхней части специаль­ный оголовок, а в нижней части плоский башмак, который после погружения грубы оставляется в скважине. Контроль окончания погружения трубы, кроме прямого промера, осуществляется по отказу за один удар. При необходимости армирования сваи в полость трубы устанавливается пространственный арматур­ной каркас, который должен иметь не менее 6 продольных стержней. После заг — руженид бетонной смесыо труба постепенно извлекается. Уплотнение уложен­ной бетонной смеси производится путем вертикальных колебаний обсадной тру­бы с помощью вибратора, закрепленного в нижней ее части. Сваи в пробитых скважинах в результате уплотнения околосвайного грунта имеют большую несу­щую способность, чем сваи, изготовленные в пробуренных скважинах.

Забивные сваи можно формовать с использованием пневмопробойников, особенно в стесненных условиях строительства. В отличие от бурильных устано­вок для них не требуются свободные площади и подъездные пути. Пневмопро­бойником сначала пробивают вертикальную скважину. Затем его извлекают и заполняют скважину Полусухой бетонной смесью. При повторной проходке пнев­мопробойника смссьуплотняется и вдавливается в стенки скважины, обеспечи­вая сцепление с грунтом. При этом грунт уплотняется, что улучшает работу сваи. Операции повторяют до получения сваи нужного размера. Диаметр сваи может достигать 300 мм, глубина — 10 м.

Сваи в вытрамбованных котлованах (глубиной до 4,5 м) выполняются аналогич­но сваям в пробитых скважинах с помощью специального оборудования, в том числе штампонабивные фундаменты с микросваями. Такие фундаменты пред­ставляют собой монолитные конструкции, состоящие из заглубленных, выштам — пованных в грунте, ростверков и нескольких микросвай (2—6) в интенсивно уп­лотненном грунтовом ядре.

Выштамповка скважин осуществляется специальным составным лидером, который навешивается на копре для погружения свай, снабженном трубчатым дизель-молотом. Стенки выштампованных скважин имеют качественную повер­хность и достаточно высокую прочность для бетонирования фундаментов без устройства опалубки.

Для оцінки ефективності будівельних процесів використовують тех — ніко-економічні показники, які визначають ступінь ефективності буді­вельного процесу за кількістю витраченого часу, трудових, матеріаль­но-технічних і грошових ресурсів на одиницю кінцевої будівельної про­дукції.

Основні техніко-економічні показники ефективності будівель­них процесів і будівельно-монтажних робіт такі:

собівартість — це грошові витрати на виконання будівельного про­цесу або одиниці будівельної продукції; собівартість виконання буді­вельного процесу складається з прямих і накладних витрат. Прямі витрати включають заробітну плату робітників, заготівельно-складські витрати, вартість доставки на приоб’єктний склад і витрати на експлу­атацію машин, механізмів і устаткування. Накладні витрати охоплю­ють адміністративно-господарські витрати, витрати на утримання по­жежної і сторожової охорони, спрацювання інвентарю та інструментів, випробування матеріалів і конструкцій тощо;

трудомісткість — витрати праці на одиницю будівельної продукції (наприклад, на 1 м3 монолітного залізобетону) або на загальний обсяг виконаних робіт (наприклад, на екскавацію ґрунту під час влаштуван­ня котловану);

тривалість виконання процесу.

У разі потреби основні техніко-економічні показники можна допов­нити додатковими: виробітком одного робітника за годину (день чи рік); витратами часу на одиницю будівельної продукції; рівнем меха­нізації або автоматизації робочих трудових процесів; показниками ви­користання машин за часом чи основним технологічним параметром (вантажопідйомністю); виробітком машини за одиницю часу, вартістю машино-зміни тощо. [2]

Обґрунтування технологічних можливостей будівництва за прийня­тими архітектурно-конструктивними вирішеннями будівлі відобража­ють в окремому розділі робочого проекту — проекті організації будів­ництва.

Прийняті рішення погоджують з установами, які експлуатують під­земні і надземні мережі та комунікації, що розміщені в межах будівельно­го майданчика, та з установами — постачальниками ресурсів (електро­енергія, вода тощо), які використовуватимуться для будівельного ви­робництва.

Залежно від складності будівництва проект виконання робіт розроб­ляють на основний і підготовчий періоди будівництва, на окремі стадії та види робіт (наприклад, на зведення підземної частини будинку або на монолітні бетонні й залізобетонні роботи, на опоряджувальні або покрівельні роботи), а також окремо на роботи, які виконують в екстре­мальних умовах (взимку, в умовах підтоплення території тощо).

Приймаючи ті чи інші рішення при проектуванні будинків і споруд, архітектор повинен постійно звіряти їх із технологічними можливостя­ми будівельного виробництва, враховуючи при цьому адекватність техно­логічних рішень, наявність конструкцій та матеріалів у певному регіоні, а також засобів для механізованого виконання процесів. Особливу увагу слід приділяти технологічним рішенням щодо інтер’єру та екстер’єру, а також вибору конструктивно-технологічних рішень стосовно дахів та покрівель. Саме ці рішення зазвичай є визначальними в оцінці якості та архітектурного рівня будинку (споруди). Методику вибору опти­мальних конструктивно-технологічних рішень щодо опорядження фа­садів наведено на рис. 1.3.

Вибираючи варіант технологічного рішення стосовно інтер’єру, по­трібно враховувати:

1) функціональне призначення приміщення (умови експлуатації опо­ряджувальних покриттів);

2) орієнтацію приміщень відносно сторін світу (для південної сторо­ни пропонують холодні кольори, для північної — теплі);

3) вимоги санітарної гігієни до кожного з приміщень будинку та до об’єкта загалом;

4) відповідність вибраного методу вимогам сучасного рівня будів­ництва.

Під час розроблення опорядження екстер’єру слід враховувати всі чинники, які є визначальними для фасаду (див. рис. 1.3), зокрема кла­си та групи капітальності.

За сукупністю всіх вимог до благоустрою, довговічності і вогнестій­кості основних конструкцій житлові та громадські будинки поділяють на класи за капітальністю:

І — великі житлові та громадські будинки заввишки більш як дев’ять поверхів, з підвищеним благоустроєм, І ступенем довговічності та вогне­стійкості;

II — громадські будівлі масового будівництва і житлові будинки не вищі ніж дев’ять поверхів, із середнім благоустроєм, II ступенем довго­вічності та вогнестійкості;

III — громадські будівлі в сільській місцевості і житлові будинки не вищі ніж п’ять поверхів, зі зниженим благоустроєм, не нижчим за II ступенем довговічності і III ступенем вогнестійкості;

IV — тимчасові громадські будинки і малоповерхові житлові будин­ки з мінімальним благоустроєм.

Для житлових будинків встановлено шість груп капітальності (І — 150 років; II — 120; III — 100; IV — 50; V — ЗО; VI — 15 років).

Для будинків громадського призначення встановлено дев’ять груп капітальності (І — каркасні; II — особливої капітальності; III — з кам’яними стінами, залізобетонним перекриттям; IV —V — полегшена кладка, перекриття дерев’яні; VI —IX — дерев’яні та інші полегшені конструкції).

V процесі проектування та будівництва потрібно дотримуватись та­ких екологічних вимог:

— не проектувати будівлі на землях, придатних для сільсько-лісо- господарського використання;

— не створювати непроникних екранів нижче від рівня ґрунтових вод;

— максимально гармонізувати будівлі, які проектуються, з ландшаф­том;

— максимально використовувати безвідходні технології, альтерна­тивні джерела енергії;

— проектувати багатофункціональні покрівлі, влаштовувати на них зелені газони, квітники та інші зелені насадження або геліоустановки;

— уздовж стін будинків передбачати спеціальні конструкції з ґрунтом, в яких можна висаджувати виноградну лозу та інші виткі рослини;

— усі автошляхи, тротуари, доріжки конструювати водопроникними з проміжками для трави.