Портал о строительстве и ремонтных работах

Архивы за 25.10.2015

В этом решении из гибких элементов (вант) на сборочном стенде (на земле) собирается плоская конструкция из несущего и стабилизирующего каната, соединенного распорками. В таком виде конструкция устанавливается в проектное положение.

Концы канатов закрепляются на центральных нижнем и верхнем опорных кольцах. Другие концы канатов закрепляются на контурном опорном кольце. После натяжения канатов конструкция приобретает необходимую жесткость и работает как плоская ферма, что исключает вертикальные деформации «выхлопа».

Такое покрытие образующих в пространстве форму взаимно пересекающихся параболоидов вращения было применено для Дворца спорта «Юбилейный» в Санкт-Петербурге.

Несущий стальной канат диаметром 65 и стабилизирующий канат диаметром 42,5 мм соединены стойками и образуют неизменяемую систему в виде легких полуферм. Всего таких полуферм, расположенных радиально, 48 шт. Несущие провисающие канаты воспринимают основную болезную нагрузку, а стабилизирующие противостоят ветровому отсосу и дают возможность создать предварительное напряжение во всей системе (рис. 9.6).

Рис.9.6, Схема монтажа вантовых ферм: 1 — железобетонные сборные трибуны, 2 — железобетонное опорное кольцо; 3 — монтажным кран; 4 — траверса для подъема ферм, 5 — фонарная надстройка, 6 — растянутые кольца системы, 7 — установленная ферма; 8 — временная монтажная опора, 9 — монтируемая ферма

Суммарный распор от напряжения вантовых ферм и внешних нагрузок воспринимается наружным железобетонным кольцом, которое состоит из 48 сборных элементов, опирающихся на консоли стальных сердечников колонн. Каждая ферма имеет несущий (нижний) канат и напрягаемый стабилизирующий, соединенные между собой трубчатыми стойками, что дает возможность укрупнять вантовые фермы в кондукторе

Рис 9 7. Схема напряжения стабилизирующих канатов в радиальных фермах вантового покрытия

1 — домкратний узел; 2 — насосы и шланги, 3 — поддомкратная тележка, 4 узел крепления стабилизирующего каната; 5 — соединительная тяга, 6 — песочница,

7 — временная опора; I — ІУ — очередность натяжения канатов

и устанавливать целиком в проектное положение. Ограждающими конструкциями кровли служат стальные листы 15 типоразмеров трапециидального очертания. Их укладывают по верхнему поясу вантовых ферм на столики.

Покрытие монтируют по схеме, близкой к схеме монтажа арочных или купольных покрытий с жесткими элементами. В центре арены монтируют временную пространственную опору, на которой собирают центральный барабан: нижние и верхние кольца его опирают на 24 песочницы. После безвыверочной сборки 48 стальных сердечников колонн массой по 10 т на заранее выверенных стальных плитах со строганной поверхностью, сборки, сварки и замоноличивания стояков наружного кольца из сборных железобетонных элементов массой по 21 т башенным краном собирают 48 укрупненных вантовых ферм Кран оснащен пространственной траверсой, перемещающейся вне здания по кольцевому рельсовому пути; для обеспечения устойчивости колец центрального барабана в горизонтальной плоскости собирают четыре фермы по двум взаимно перпендикулярным диаметрам (оси — 25, 13-37), а все

последующие — подряд одну за другой. Анкеры концов вантовых поясов у йаружного опорного кольца крепят к узлам наверху колонн На центральном барабане нижний анкер несущего каната заводят с усилием 10 кН, анкер верхнего стабилизирующего каната, снабженного тягой с гайкой для регулирования длины при натяжении, заводят тяговым канатом и ручной лебедкой с динамометром на усилие 2 кН. Это состояние системы принято за условный нуль, после чего произведено натяжение всех тросов в 12 этапов.

Для обеспечения минимальных деформаций опорных колец процесс предварительного, напряжения системы разбивают на 12 захваток, в каждой из которых напрягают по четыре фермы, расположенные по биссектрисам углов напряженных ферм в двух взаимно перпендикулярных плоскостях.

Работы по напряжению ферм ведут на площадке верхнего кольца центрального барабана. Концы стабилизирующих канатов натягивают четырьмя домкратами, которые обслуживают попарно приводными насосами высокого давления. Полный процесс одноэтапного напряжения всей системы выполняется 12 передвижными устройствами каждой группы из 4 домкратов на тележках к узлам следующей захватки После полного натяжения вантовых ферм и геодезической их выверки фактические усилия контролируют диаметром накладного типа После монтажа кровельных стальных панелей, выполненного двумя башенными кранами с удлиненными стрелами, была проведена повторная проверка распределения усилий в поясах ферм от постоянной нагрузки.

Для раскружаливания вантовой системы опускают 24 песочных домкрата и освобождают центральную временную опору.

Преимущества метода:

• применение вантовых ферм. с пересекающимися тросами (несущим и стабилизирующим) уменьшает строительный объем здания,

• конструктивное решение позволяет выполнить большинство работ по сборке вантовых ферм на нулевых отметках, что значительно снижает трудоемкость работ;

• конструктивное решение фермы и траверсы позволяет упростит монтаж, закрепление тросов на опорах сводится к элементарным операциям.

Покрытие гаража шатрового типа. На рис. 9 8 показана схема монтажа висячего покрытии гаража шатрового типа диаметром около 102 м. Покрытие состоит из 106 радиальных вант диаметром 40 мм из арматурной стали и уложенных по вантам железобетонных ‘ плит трапецеидальной формы. Покрытие закреплено к наружному железобетонному и центральному стальному кольцу диаметром 9 м, опирающемуся на стальную колонну диаметром 1,5 м.

Рис 9 8 Схема монтажа висячего покрытия шатрового типа 1 — кран МСК-5-35; 2 — наружное кольцо; 3 — плита покрытия; 4 — центральная опоца. 5 — монтнцуемая ванта: 6 — тоавесса мл полъема вант

Монтаж сборных железобетонных элементов кольцевой этажерки и центральной опоры внутреннего кольца осуществляли с применением крана СКГ-40. Монтаж вант и железобетонных плит покрытия выполнен башенным краном МСК-5-35, перемещавшимся по кольцевым путям, и полноповоротным стреловым краном, установленным на центральной опоре.

Для изготовления и вытяжки вант был устроен стенд, по концам которого заложили якоря массой по 100 т Вытяжку вант осуществляли домкратами.

Качество бетонных работ в зимних условиях контролируют согласно общим требованиям, учитывая также трудности, которые создаются при отрицательной температуре наружного воздуха.

В процессе приготовления бетонной смеси проверяют не реже чем через каждые 2 ч следующее:

отсутствие льда, снега и смерзшихся комьев в неотогреваемых заполнителях, подаваемых в бетоносмеситель, при приготовлении бетонной смеси с противоморозными добавками;

температуру воды и заполнителей перед загрузкой в бетоно­смеситель;

концентрацию раствора солей;

температуру смеси на выходе из бетоносмесителя.

При транспортировании бетонной смеси один раз в смену про­веряют, как выполняются мероприятия по укрытию, утеплению и обогреву транспортной и приемной тары.

Во время предварительного электроразогрева смеси измеряют температуру смеси в каждой разогреваемой порции.

Перед бетонированием проверяют отсутствие снега и наледи на поверхности основания, стыкуемых элементов, арматуры и опалуб­ки, следят за соответствием теплоизоляции опалубки требованиям технологической карты, а при необходимости отогрева стыкуемых поверхностей и грунтового основания — за выполнением этих работ.

При бетонировании контролируют температуру смеси во время выгрузки из транспортных средств и температуру уложенной бе­тонной смеси. Проверяют соответствие гидроизоляции и теплоизо­ляции неопалубленных поверхностей требованиям технологичес­ких карт.

В процессе выдерживания бетона температуру измеряют в сле­дующие сроки:

при использовании способов термоса, предварительного элект­роразогрева бетонной смеси, парообогрева в тепляках — каждые 2 ч в первые сутки, не реже двух раз в смену в последующие трое суток и один раз в сутки в остальное время выдерживания;

в случае применения бетона с противоморозными добавками — три раза в сутки до приобретения им заданной прочности;

при электротермообработке бетона в период подъема темпера­туры со скоростью до 10 град/ч — через каждые 2 ч, в дальней­шем— не реже двух раз в смену.

По окончании выдерживания бетона и распалубливания конст­рукции замеряют температуру воздуха не реже одного раза в смену.

Температуру бетона измеряют дистанционными методами с ис­пользованием температурных скважин, термометров сопротивле­ния либо применяют технические термометры.

Температуру бетона контролируют на участках, подверженных наибольшему охлаждению (в углах, выступающих элементах) или нагреву (у электродов, на контактах с термоактивной опалубкой на глубине 5 см, а также в ядре массивных блоков гидротехни­ческих и других сооружений).

Количество точек, в которых проверяют температуру, указано в технологической карте. Результаты замеров записывают в ведо­мость контроля температур.

При электротермообработке бетона не реже двух раз в смену контролируют напряжение и силу тока на низовой стороне пи­тающего трансформатора и замеренные величины фиксируют в специальном журнале.

Прочность бетона контролируют в соответствии с требования­ми, изложенными в § 49, и путем испытания дополнительного количества образцов, изготовленных у места укладки бетонной смеси, в следующие сроки: при выдерживании по способу термоса и с предварительным электроразогревом бетонной смеси — три об­разца после снижения температуры бетона до расчетной конечной, а для бетона с противоморозными добавками — три образца после снижения температуры бетона до температуры, на которую рас­считано количество добавок, три образца после достижения бето­ном конструкций положительной температуры и 28-суточного вы­держивания образцов в нормальных условиях, три образца перед подачей на конструкции нормативной нагрузки. Образцы, храня­щиеся на морозе, перед испытанием выдерживают 2…4 ч для от­таивания при температуре 15…20°С.

□еконструкція будівель передбачає надання наявним будинкам і спо­рудам нових функціональних та естетичних якостей відповідно до зміни потреб суспільства. Прийняття рішення про реконструкцію будівлі визначається економічною доцільністю її здійснення та вимогами збе­реження архітектурних якостей забудівлі на основі врахування вели­чини зносу.

Тривалий термін існування будівель призводить до їх старіння: втрати будівлями та їхніми елементами початкових експлуатаційних якостей (міцності, стійкості тощо), що характеризується поняттям фізичного зносу будівель та їх конструкцій. Під час експлуатації будівель проведенням ремонтних робіт певною мірою запобігають збільшенню зносу конструк­цій і елементів будівлі, але процес зношення безперервний і настає мо­мент, коли витрати на ремонт стають недоцільними. Для забезпечення подальшої нормальної експлуатації будівлі потрібно виконати її ре­конструкцію із заміною чи підсиленням несівних конструкцій.

Крім фізичного визначають також поняття морального зносу будин­ку чи споруди.

Моральний знос будівлі характеризується втратами нею технологіч­них, санітарно-гігієнічних якостей відповідно до чинних будівельних норм і потреб суспільства.

Порівняно з новим будівництвом проведення реконструкції характе­ризується наявністю деяких специфічних чинників, що впливають на виконання будівельних робіт. Вони спричинюються:

• наявною територією майданчика реконструкції та її забудовою;

• об’ємно-планувальними рішеннями об’єкта реконструкції;

• новими видами реконструктивних робіт;

• специфічним навколишнім середовищем;

• вимогами норм експлуатації будівель, які реконструюють.

Будівельний майданчик реконструкції визначається обмеженими

умовами для складування конструкцій та розміщення будівельних ма­шин і механізмів; наявністю поблизу будинків і споруд доріг, проходів,
підземних та наземних інженерних мереж, які експлуатуються. Обме­жені умови складування матеріалів і розміщення машин ускладнюють постачання та застосування будівельних конструкцій і машин з великими габаритами.

Будинки, споруди, дороги, проходи й інженерні мережі, розміщені поряд із майданчиком реконструкції, потрібно позбавити від руйнівного та небезпечного впливу реконструктивних робіт, вживши заходи спеці­ального захисту чи застосувавши відповідні безпечні технології.

Об’ємно-планувальні параметри об’єкта і конструктивні рішення реконструкції значно обмежують можливість застосування певних техно­логічних методів та засобів їх механізації. Невеликі параметри робочих зон виконання реконструктивних робіт всередині приміщень, зокрема за висотою, необхідність проведення робіт на перекриттях зі зниженою несівною здатністю потребують застосування малогабаритної техніки і ручних машин.

Реконструкція будинків потребує виконання робіт, які зазвичай не застосовуються у новому будівництві: це роботи зі знесення та розбиран­ня будинків і конструкцій методами руйнування, зламу, різання, роботи з тимчасового або постійного підсилення конструкцій.

Реконструкція промислових підприємств здебільшого здійснюється в умовах специфічного навколишнього середовища, зумовленого їхнім технологічним процесом.

Підвищена температура повітря, його загазованість, запиленість, підви­щений рівень шуму основного виробництва значною мірою впливають на терміни виконання реконструкції та якість робіт, оскільки ці чинни­ки спричинюють підвищену втомлюваність будівельників і їх потребу в засобах індивідуального захисту, а іноді й неможливість застосуван­ня певних будівельних технологій.

Під час проведення реконструктивних робіт у будинках, що експлуату­ються, ставляться вимоги щодо забезпечення безпечної та комфортної експлуатації будинків і умов безперешкодного проведення в них основ­ного технологічного процесу. При цьому виконання будівельних робіт не повинно спричинювати підвищений рівень шуму, загазованості, запи­леності, вібрацій. Реконструкцію потрібно виконувати в максимально короткі терміни.

Специфічні чинники реконструкції обмежують застосування сучас­них технологій виконання будівельних робіт, знижують виробіток і підви­щують собівартість реконструкції. Значна кількість специфічних умов реконструкції визначає її відмінність від нового будівництва і потребу врахування їх при виборі конструктивних рішень реконструкції та тех­нологічних методів виконання робіт.

Підвищення ефективності реконструкції досягається узгодженням проектних рішень і технологічних методів виконання реконструктив­них робіт на стадії розроблення проекту, для чого створюють проектно — будівельні організації.

Технічне обстеження. Для визначення можливості реконструкції, приймання проектних рішень до початку проектування виконують тех­нічне обстеження будинку чи споруди. Звіт про технічне обстеження будівлі є обов’язковим документом, на основі якого розробляють проектну документацію.

Під час технічного обстеження будинку чи споруди визначають її конструктивну схему, розмірні параметри будинку і несівних конструк­цій, деформації та пошкодження і визначають чинники, що їх спричи­нили, міцність матеріалів несівних конструкцій, оцінюють їх фізичний знос і несівну здатність, можливості проведення реконструкції будинку чи споруди та підсилення конструкцій.

Технічне обстеження будівлі виконують візуальним та інструмен­тальним методами.

Візуально визначають конструктивну схему будинку, характер де­формацій та пошкоджень конструкцій.

Візуальним обстеженням із використанням найпростіших інструментів (висок, рівень, лінійка, молоток, бурав та ін.) визначають величину фізич­ного зносу елементів будинку. В окремих випадках допускається мож­ливість розкриття конструктивних елементів.

Оцінку фізичного зносу житлових будинків виконують за «Норма­тивними документами з питань обстежень, паспортизації, безпечної та надійної експлуатації виробничих будівель та споруд», затвердженими наказом Держбуду України, що є обов’язковими для всіх підприємств, організацій і установ, незалежно від форм власності та відомчого підпо­рядкування. Величина фізичного зносу на момент його оцінки характе­ризує ступінь погіршення технічних і пов’язаних з ними експлуатацій­них показників будинку чи споруди (конструкцій, технічних пристроїв) порівняно з первісними.

Величина фізичного зносу окремих конструкцій, частин будинків і споруд, технічного обладнання визначається за таблицями «Норматив­них документів» порівнянням наведених у них ознак фізичного зносу з виявленими під час обстеження.

Приблизну оцінку зносу елементів будинків і споруд наведено у табл. 15.

Величину фізичного зносу будинку чи споруди визначають за фор­мулою

<*>6 = ЇЯ ФеЖ/100,

і=/

де Ф6 — величина фізичного зносу будинку чи споруди, %; ФеІ — величина фізичного зносу окремої конструкції, технічного пристрою, %; Zj — питома частка елементів у відновній вартості будинку чи споруди, %; п — число окремих елементів у будівлі.

Питома частка елементів у відновній вартості будівлі приймається згідно з укрупненими показниками відновної вартості будинків різного призначення, а для елементів, що не мають затверджених показників, — за кошторисною вартістю.

Приклад визначення величини фізичного зносу будинку наведено у табл. 16.

Ефективна експлуатація будинку чи споруди здійснюється в межах фізичного зносу до 40 %, реконструкцію доцільно проводити за фізич­ному зносу будівлі до 60 %. У межах фізичного зносу 61—80 % буди­нок є аварійним, його реконструкція потребує значних витрат, що мо­жуть перевищувати витрати на нове аналогічне будівництво, тому в більшості випадків такі будівлі зносять. За фізичного зносу понад 80 % будівля є фактично зруйнованою.

Обміри. Точну форму, розміри, взаємне розміщення конструктив­них елементів і приміщень будинку чи споруди визначають обміром. Вимірюють і фіксують прямолінійні, косокутні та криволінійні кон­тури.

Під час обмірів виявляють відхилення стін і опор від вертикалі, розміри склепінчастих перекриттів у п’ятах і замках, товщину плоских перекриттів, розміри й будову сходів. Обміри виконують за допомогою рулеток, ультразвукових та лазерних приладів вимірювання. Для вста­новлення значень деформацій будівлі застосовують геодезичні прила­ди — теодоліти та нівеліри.

Обміри поділяють на схематичні, архітектурні й архітектурно-архео­логічні.

Таблицу 15. Приблизна шкала оцінки зносу елементів будівлі Фізич­ний знос, % Оцінка технічного стану Загальна характеристика технічного стану 0-20 Добрий Пошкоджень і деформацій немає, наявні окремі несправ­ності, що не впливають на експлуатацію елемента й усу­ваються під час ремонту 21-40 Задовільний Елементи будинку чи споруди в цілому придатні для експлуатації, але потребують ремонту, який найдоцільні­ше виконувати на цій стадії 41-60 Незадовільний Експлуатація елементів будинку чи споруди можлива лише за умови проведення їх ремонту 61-80 Аварійний Стан несівних конструктивних елементів аварійний. Обмежене виконання конструкціями будинку чи спору­ди своїх функцій можливе у разі проведення охоронних заходів або повної заміни цих елементів 81-100 Непридатний Елементи будинку чи споруди перебувають у зруйнова­ному стані. За 100 %-го зносу залишки елемента пов­ністю ліквідують

За відсутності початкових матеріалів схематичні обміри виконують окомірною зйомкою та зарисовками з уточненням їх кількома основни­ми вимірюваннями. Результати схематичних обмірів є основою для подальших вимірювань.

Архітектурні обміри найпоширеніші в практиці підготовки до про­ектування реконструкції будівель. За таких обмірів рядових будівель міської забудови всі прямі лінії та кути, які спостерігачу здаються пря­мими, приймають як прямі. Отвори однакових типів вимірюють вибір­ково; криві лінії фіксують у двох-трьох точках.

Архітектурно-археологічні обміри виконують здебільшого перед ре­ставрацією пам’ятників архітектури, якщо потрібно встановити абсо­лютно точні розміри елементів будинків та їх положення в просторі.

Обміри в сучасних міських умовах зазвичай виконують на основі інвентаризаційних креслень як уточнення і доповнення їх або за підго­товленими схемами.

Першою дією з обміру будинку чи споруди є його уважний зовнішній огляд з метою визначення зручного підходу для вимірювань усіх фа­садів. Потім установлюють місця і площини розрізів, місця відхилення від вертикалі та інші особливості об’єкта.

Таблиця 16. Результати обчислення величини фізичного зносу будівлі No пор. Елемент будинку Питома частка елемента /.-, % Фізичний знос Фе|-, % Феі/,/100 1 Фундамент 4 10 0,40 2 Стіни 20 13 2,60 3 Перегородки 7 15 1,05 4 Перекриття 11 10 1,10 5 Дах 5 36 1,90 6 Підлога 12 31 3,72 7 Сходи 4 15 0,60 8 Вікна і двері 12 25 3,00 9 Опорядження внутрішнє 8 ЗО 2,40 10 Інше 8 25 2,00 11 Санітарно-технічне обладнання, зокрема 6,7 — — центральне опалення 1,6 ЗО 0,48 водопровід 0,5 40 0,20 гаряче водопостачання 1,4 45 0,63 каналізація 3,2 32 1,02 ЗОЇ

Під час проведення обміру розміри визначають із точністю до цілих сантиметрів. Висоту фіксують також у сантиметрах, а позначки — в метрах з двома десятковими знаками.

Кожну лінію (наприклад, весь фасад або його окрему частину), що вимірюється, бажано вимірювати двічі й у двох напрямках: спочат­ку зліва направо, а потім справа наліво. Записи ведуть наростаючим підсумком. Фіксують усі отвори, виступи і заглиблення фасадної пло­щини. Особливо ретельно слід установлювати і фіксувати осі от­ворів.

Внутрішні обміри виконують у кожному окремому приміщенні і з особливою ретельністю фіксують осі отворів. Тільки за допомогою осей отворів можна сумістити зовнішні та внутрішні вимірювання, а голов­не — встановити місця і товщину внутрішніх стін і перегородок. У сходових клітках вимірюють і фіксують розміри між стінами, а також площадок.

Вертикальні обміри здійснюють для визначення висоти приміщень, простінків і товщини перекриттів. Розміри всередині приміщень вимірю­ють від підлоги до стелі та до низу і верху вікна.

У сходових клітках фіксують висоту країв поверхових площадок. За допомогою розмірів від рівня площадки одного поверху до рівня іншого визначають товщину перекриттів, вираховуючи з цього розміру висоту приміщення.

Якщо будинок чи споруду побудовано з цегли або однакових штучних каменів інших видів, бажано визначити середню висоту ряду кладки і протяжність каменя зі швом по горизонталі. Знаючи ці розміри і полічив­ши кількість рядів по висоті і каменів по довжині в окремих частинах будівлі, можна визначити розміри будівлі без безпосереднього вимірюван­ня його. Висоту одного ряду визначають вимірюванням у кількох місцях певної кількості рядів (понад 10) і обчисленням середньої величини ряду. Так само визначають і протяжність одного каменя зі швом.

Для фіксування й отримання точних зображень будинку та його ок­ремих частин і деталей застосовують різні фотографічні способи. Так, для зображення фасаду треба мати фотографії загального вигляду будівлі й характерних його деталей. Маючи їх, а також обмірні розміри основних горизонтальних і вертикальних ліній об’єкта, можна з достат­ньою точністю накреслити його фасади.

Фотографічні знімки бажано робити з можливо меншим перспектив­ним скороченням як по горизонталі, так і по вертикалі, фотографувати будівлю з підвищених точок, застосовувати телеоб’єктиви, які мають мен­ший кут поля зору, що за великих відстаней до об’єкта дає можливість отримати досить докладний знімок із малим перспективним спотворенням.

Точні результати за зображенням на основі фотографування можна отримати методами фотограмметрії, суть яких полягає в тому, що натурні знімки за допомогою комп’ютера і аналітичних розрахунків перетво­рюють на ортогональні проекції.

Щоб сумістити початковий знімок із прямокутною сіткою екрана, на знімку слід вибирати горизонтальні й вертикальні відрізки однакової довжини, які будуть основою для цієї операції.

Фотограмметрія є методом безконтактних технічних вимірювань. Зав­дяки можливості фіксувати велику кількість точок в один фізичний момент можна визначати також складні деформації, повторюючи знімки у часі.

Визначення міцності матеріалів виконують інструментами та при­ладами механічної дії й ультразвуковими.

Найпростіший, хоч і найменш точний інструмент цього виду — мо­лоток Фізделя. На ударному торці молотка впресовано кульку певного розміру. Ударом молотка «від ліктя», що приблизно зрівнює силу різ­них людей, на досліджуваній поверхні залишається слід — лунка. За величиною її діаметра за таблицею оцінюють міцність матеріалу.

Точнішим інструментом є молоток Кашкарова. У цьому разі силу удару кулькою по досліджуваному матеріалу визначають за розмі­ром сліду на спеціальному сталевому стрижні, розміщеному за куль­кою.

Найточнішими інструментами або приладами механічної дії є пру­жинні. Принцип дії цих приладів ґрунтується на врахуванні певної сили удару, що спричинений спуском зведеної пружини. Прилад цього типу має вигляд корпусу, в якому розміщено спіральну пружину, з’єднану зі стрижнем-ударником. Після спуску гачка пружина відпускається, і стрижень-ударник завдає удару.

За допомогою ультразвукових приладів визначають міцність бетон­них і кам’яних конструкцій, однаковість за щільністю, наявність ка­налів, пустот і прихованих дефектів у них. Принцип дії таких приладів ґрунтується на визначенні швидкості проходження ультразвукових ко­ливань, що генеруються приладом, через різні матеріали і різні ділянки конструкції.

Визначити розміщення металевої арматури в залізобетоні, її перети­ни і товщину захисного шару можна електромагнітними приладами. За їх допомогою вимірюють різницю частот при впливі на суцільний бе­тон або на місця знаходження арматури різних діаметрів.

Для визначення вигинів горизонтальних елементів будівель (балок, стель, перемичок) застосовують нівелір або прилади, дія яких ґрун­тується на зміні рівня рідини в трубці.

Для визначення вигинів і деформацій вертикальних поверхонь, їх форми і характеру відступів від вертикальності і площини застосову­ють нівелір з насадкою, що дає можливість вести візуалізацію, почина­ючи з 0,5 м.

Для спостереження за зміною тріщин або встановленням їх стабілі­зації, що відбулася в бетонних і кам’яних конструкціях, застосовують маяки. Маяк має вигляд смужки з гіпсу, скла або металу, що накриває обидва краї тріщини. Маяки з гіпсу і скла у разі продовження дефор­

мації, що спричинила появу тріщин, руйнуються; вимірюючи величини розходження половинок маяка, визначають характер зміни тріщини або її стабілізацію. Металевий маяк прикріплюють до одного краю тріщини, і він може пересуватися по другому її краю, на якому фіксу­ють первинне і подальші положення кінця маяка.

Основи будинків і споруд, що експлуатуються, обстежують інженер­но-геологічним дослідженням ґрунтів майданчика за допомогою сверд­ловин та обстеженням основ і підошви фундаменту методом відкриття шурфів.

У результаті аналізу візуальних та інструментальних обстежень, обмі­ру будівлі та її елементів, інженерно-геологічних досліджень визнача­ють загальний стан будівлі, виконують розрахунки несівної здатності найпроблемніших несівних конструкцій, визначають можливості про­ведення реконструкції, ставлять вимоги і надають рекомендації щодо потреби підсилення чи заміни несівних конструкцій.

Выполнение отделочных работ требует от исполнителей высокой про­изводственной культуры.

Легковоспламеняющиеся и взрывоопасные синтетические материалы следу­ет поставлять на строительные объекты в таре или упаковке с яркой предупреж­дающей надписью «Огнеопасно» или «Взрывоопасно» и разгружать в месте, со­гласованном с представителями службы техники безопасности (не ближе 50 м от источников огня). На территории строительной площадки воспламеняющиеся и горючие жидкости (мастику, растворители) можно хранить в объеме не более 500 л в отдельно стоящих несгораемых зданиях или землянках, находящихся на расстоянии не менее 16 м от других зданий. Внутри и снаружи помещений, где хранятся легковоспламеняющиеся материалы, должна быть сделана надпись «Огнеопасно» или «Взрывоопасно».

В местах, где работают с легковоспламеняющимися и взрывоопасными мате­риалами, а также в смежных помещениях нельзя курить и пользоваться электро­нагревательными приборами; на рабочих участках должны быть вывешены таб­лички с надписями «Не курить», «Огнеопасно» и «Взрывоопасно». Работы с та­кими материалами, как правило, следует производить в дневное время; при искусственном освещении помещений применять переносные электролампы с электропроводами в защитном резиновом шланге или же освещать помещение снаружи зданий спецпрожекторами.

Запас огнеопасных и взрывоопасных материалов на рабочем месте не должен превышать сменной потребности в них. Суммарная площадь элементов или кон­струкции, одновременно покрываемая такими материалами, не должна превы­шать 100 м2. Такие мастики или клей наносят на основание только пластмассо­вым, резиновым или деревянным шпателем, чтобы не образовывалась искра.

Для выполнения отделочных работ и операций следует применять электро — безопасные машины и оборудование, не производящие шум, вибрацию, выхлоп вредных газовых смесей.

Работы внутри помещений, начиная с высоты 1 м от перекрытия или от уров­ня земли, выполняют только с использованием прочно установленных инвен­тарных подмостей, имеющих ограждения.

Ширина настилов при штукатурных работах должна быть не менее 1,5 м, при окрашивании фасадов — 1 м.

Приставными лестницами можно пользоваться лишь при небольшой ок­рашиваемой площади и на высоте не более 5 м от рабочего настила или пола. Использовать подвесные лестницы запрещается.

Наружные работы по отделке фасадов следует выполнять с использованием инвентарных лесов, люлек или вышек. Лебедки для подъема люлек, устанавли­ваемые на земле, должны быть пригружены балластом, в 2 раза превышающим массу поднимаемого груза. Стальные канаты подбирают с 6-кратным запасом прочности, а люльки испытывают грузом, на 50% превышающим массу расчет­ного.

Необходимо следить затем, чтобы электрокраскопульты, шлифовальные ап­параты и самоподъемные леса, люльки и другие аппараты с электроприводами были оборудованы защитным заземлением.

Пневматические аппараты испытывают перед применением под давлением, в 1,5 раза превышающим рабочее. Манометры должны быть опломбированы.

В случаях, когда безопасность труда недостаточно обеспечена организа­ционными мероприятиями, следует использовать средства индивидуальной за­щиты. Наиболее широко распространенным средством индивидуальной защи­ты является специальная одежда и обувь.

Для предохранения от пыли, паров растворителей и аэрозолей следует поль­зоваться респираторами или малогабаритными противогазами, защитными очками с герметичной резиновой оправой, спецовками, полумасками с одно­слойными стеклами и т. д. Для защиты кожных покровов применяют профи­лактические мази и пасты, кремы, биологические и резиновые перчатки и т. д. Под резиновые перчатки необходимо надевать легкие перчатки из гигроскопи­ческого материала.

Лакокрасочные и другие материалы, содержащие токсичные вещества, мож­но использовать только в точном соответствии с требованиями инструкций по их применению.

Для защиты от шума при работе с механизированными инструментами (шли­фовальными машинками, краскопультами и др.) рекомендуются индивидуаль­ные заглушки разового пользования.

Для предохранения рук от локальной вибрации при работе с вызывающими ее механизмами необходимо надевать рукавицы с двойной (резиновой или вой­лочной) ладонной прокладкой.

Адгезионные составы (клеи, мастики) следует наносить кистями или шпате­лями с длинными ручками, исключающими возможность загрязнения кожи рук и лица, а также спецодежды работающих.

Синтетический клей и мастику запрещается снимать с кожи бензином, керо­сином, ацетоном и другими органическими растворителями. Загрязнения сле­дует удалять ветошью или бумажными салфетками. После этого кожные покро­вы промывают теплой водой с мылом, осушают и смазывают мазью.

Для предупреждения переутомления необходимы правильный режим труда и отдыха, выбор рациональной рабочей позы, чередование трудоемких и легких операций.

Вопросы для самопроверки

1. Как классифицируют штукатурки по качеству исполнения?

2. Как выполняют штукатурные работы?

3. Какой уход выполняют за штукатуркой?

4. Как организовывают труд на штукатурных работах?

5. Каковы особенности выполнения декоративной и специальной штукатурок?

6. Как выполняют облицовку поверхностей листовыми материалами?

7. Как выполняют облицовку поверхностей плитками?

8. Как выполняют облицовку поверхностей плитами из природных материалов?

9. Как выполняют стекольные работы?

10. Как выполняются малярные и обойные работы?

Тест

1. Слой штукатурки, предназначенный для сцепления с отделываемой поверхностью, называется:

а) грунтом;

б) накрывкой;

в) обрызгом;

г) наличником.

2. Слой штукатурки, служащий для выравнивания поверхности и получения требуе­мой толщины штукатурки, — это:

а) грунт;

б) накрывка;

в) обрызг;

г) наличник.

3. Слой штукатурки, предназначенный для образования гладкого и уплотненного от­делочного слоя толщиной не более 2 мм, — это:

а) грунт;

б) накрывка;

в) обрызг;

г) наличник.

4. Для прочного сцепления мокрой штукатурки с поверхностью кирпичных стен клад­ка должна быть выполнена:

а) под расшивку;

б) вподрезку;

в) на цементном растворе;

г) впустошовку.

5. Во избежание растрескивания и снижения прочности свежевыполненной штука­турки не допускается:

а) предохранение ее от ударов, сотрясений и намокания;

б) равномерная подача в оштукатуренные помещения нагретого наружного воздуха;

в) сильный нагрев (свыше 23 °С) и интенсивное сквозное проветривание помещения;

г) предохранение ее от замерзания.

6. Толщина слоя раствора под плитками должна быть:

а) 2-3 мм;

б) не более 5 мм и не менее 2 мм;

в) не более 15 мм и не менее 7 мм;

г) не более 30 мм и не менее 20 мм.

7. Толщина слоя мастики или клея под плитками должна быть:

а) не более 3 мм;

б) не менее 5 мм;

в) не более 15 мм и не менее 7 мм;

г) не более 30 мм и не менее 20 мм.

— 8. Для заделывания трещин и выравнивания поверхностей при выполнении маляр­

ных работ необходимы:

а) шпатлевки;

б) олифы;

в) пигменты;

г) замазки.

9. Наклеивание обоев внахлестку, чтобы шов не был заметен, начинают:

а) со стороны окон;

б) от плинтуса;

в) с середины стены;

г) от двери.

10. Пока наклеенные обои не высохнут, открывание окон и ускорение высыхания применением нагревательных приборов:

а) допускается;

б) допускается проветриванием не более 1 ч в сутки;

в) допускается при температуре не менее 30 °С;

г) не допускается.

Ключ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 в а б г в в а а а г

Керамические трубопроводы в основном служат целям водо­отведения и являются безнапорными, т. е. самотечными. Поэтому при прокладке таких труб особую важность приобретают требования укладки их точно по проектному уклону.

98

Перед укладкой доставленные на строительство керамические трубы подвергают приемке и проверке их качества. При этом следят, чтобы трубы имели круглую форму сечения (овальность ствола и раструба трубы не должна превышать установленных пределов). Они по всей длине должны быть прямолинейными, не иметь трещин и отколов. Торцовые плоскости труб должны быть перпендикулярными. Трубы, имеющие трудноустранимые дефекты, отбраковывают.

Укладка трубопровода. Монтаж керамических трубопроводов ведут как отдельными трубами, так и укрупненными звеньями (секциями) в две, три, пять труб при общей длине секции не более 8 м. Укладку трубопроводов производят снизу вверх по уклону, начиная от смотрового колодца раструбами против течения сточной жидкости (см. рис. 6.3).

Укладка трубопроводов отдельными трубами. Трубы укладывают на подготовленное и тщательно спланированное основание с соблюдением заданного уклона по ходовой визирке. Первую трубу укладывают на подушку (основание) смотрового колодца раструбом вверх, т. е. «под колодец». Закрепив надежно первую трубу, укладывают последующие, соединяя их с помощью раструбов. Правильность уклонов проверяют нивелиром, а прямолинейность оси в горизонтальной плоскости — шнуром. Лотки уложенных труб должны совпадать и не образовывать уступов. Опускаемую трубу заводят гладким концом в раструб уложенной трубы, оставляя зазор 5-6 мм для труб диаметром до 300 мм и 8-9 мм для труб большего диаметра. Стыковые соединения трубопроводов из керамических труб уплотняют пеньковой, смоляной или битумизированной прядью с последующим устройством замка из асфальтовой мастики, цементного раствора или асбестоцементной смеси. Прядь обвивают вокруг трубы не менее двух раз, а затем уплотняют конопаткой (без ударов молотком). Она при этом должна занимать 1/3-1/2 раструба, а остальную его часть заполняют мастикой. Доставленную на место работ мастику перед заливкой подогревают до температуры 160-170°С.

Укладка трубопроводов звеньями. Для ускорения процесса укладки труб в траншею и заделки их стыков производят их предварительную укрупнительную сборку в звенья (секции) по две, три и пять труб. Укладка звеньев из двух-трех труб диаметром до 250 мм может быть осуществлена вручную. При укладке звеньев труб больших диаметров применяют стреловые краны и специальные траверсы, которые обеспечивают горизонтальное положение звеньев при опускании.

Способы бетонирования конструкций, соприкасающихся с веч­номерзлыми грунтами, выбирают в соответствии с принципами ис­пользования вечномерзлых грунтов в качестве оснований зданий и сооружений.

При производстве бетонных работ в вечномерзлых грунтах учи­тывают мерзлотно-грунтовые условия, а также влияние на остыва­ние надземной части забетонированной конструкции жестких тем­пературно-ветровых условий зимнего периода. Эти требования не распространяются на конструкции, для которых предусматривает­ся оттаивание основания в период эксплуатации сооружений, а также при бетонировании на непросадочных скальных и сыпуче­мерзлых грунтах. Подготовленное под бетонирование и подлежа­щее сохранению мерзлое грунтовое основание защищают от от­таивания летом и промерзания зимой.

Температура бетонной смеси, укладываемой непосредственно на подлежащее сохранению мерзлое грунтовое основание, не дол­жна превышать +10°С. При укладке бетонной смеси с температу­рой выше 10°С при выдерживании по способу термоса или электро­прогрева устраивают термоизоляционную песчаную подушку, тол­щину которой определяют расчетным путем. В этом случае сна­чала укладывают нижний слой песка, имеющего положительную температуру, уплотняют его и промораживают. Затем укладыва­ют верхний слой песка или другого материала, гидроизоляцию и бетонную смесь.

Для ускорения твердения бетонной смеси, укладываемой врас — пор с вечномерзлым грунтом, применяют добавки — ускорители твердения и противоморозные добавки: ХК, ННХК, ХК+НН,

НКМ или НК4-М. Количество добавок должно не допускать раз­мораживания грунта. Допускается применение бетонов с повышен­ным содержанием противоморозных добавок, если исключается проникновение солей из бетона в вечномерзлый грунт. Это может быть достигнуто устройством плотной опалубки или гидроизо­ляции.

Количество добавок в армированных конструкциях не должно превышать 2% от массы цемента.

Если нужно получить проектную прочность бетона в 28-суточ — ном возрасте без применения добавок — ускорителей твердения, но с электротермообработкой, проектную марку бетона повышают с Ml50, М200, М300 соответственно до М250, М300, М450.

Если конструкции рассчитаны на передачу нагрузки на вечно­мерзлый грунт за счет смерзания бетона с грунтом, то примене­ние бетонов с повышенным содержанием противоморозных добавок не допускается. Применение паропрогрева при бетонировании в вечномерзлых грунтах также не допускается, чтобы исключить их размораживание.

Состав процесса:

I. Подготовительный этап

I. Подготовка несущих опор:

• Выверка проектных отметок.

• Разбивка мест устройства проходных каналов. В случае радиальных вант для точного определения расстояния между проходными каналами в ряде случаев делается предварительная разбивка на макете кольцевого очертания.

• Устройство (пробивка) проходных каналов

2. Подготовка оборудования и оснастки:

• Доставка и проверка средств подмащивания (леса, люльки, * подмости).

• Проверка домкратов и масляной станции и их установка на рабочее место.

• Специальные длинномерные траверсы, захваты. Динамометрическое оборудование

• Геодезические инструменты.

3. Установка центральной монтажной опоры при устройстве радиальных вант. Установка на нее центральных опорных колец — верхнего и нижнего.

4. Доставка и раскатка канатов на захватку. Проверка канатов на соответствие их проекту и отсутствие видимых дефектов.

II. Основой этап — устройство вантового покрытия

Состав и последовательность процессов и операций основного этапа «висит от конструктивного решения конкретной вантовой системы. Эти решения характеризуются способом стабилизации покрытия, то есть противодействием явлению «выхлопа» покрытия.

III. Этап устройства кровли

Устраивается водоизоляционный ковер из легкодеформируемых материалов битум, рубероид, рубемаст и т. п.

Устраивается система водоотведения водоприемные воронки и водосточные трубы внутреннего водостока.

9.1. Монтаж вантовой системы со стабилизацией массой покрытия

Вид покрытия принимается такой, чтобы его масса значительно превышала возможное усилие от ветрового воздействия «выхлопа» Для этого используются тяжелые железобетонные плиты массой 100…200 кг/м2 при толщине 6,0.. 8,0 см.

Основной этап Состав процесса:

1 Подъем краном с помощью специальной трубчатой траверсы длиной 40 м с возможностью автоматической расстроповки часі в ванта на проектную отметку (рис. 9.1 ,,Б).

2 Заведение конца ванта (каната) в проходной канал и закрепление каната анкером (рис. 9.1, Б). Сквозь опору конец каната протягивается рычажной лебедкой. Канат закрепляется к вытяжному горизонтального действия.

3 Аналогично поднимается и заводится в проходной канал второй конец каната и закрепляется анкером (рис. 9.1, В и рис 8.2).

4. Домкратом на канат дается натяжение 10… 15 % от расчетного (рис. 9.1, Г)

5. Монтируются все ванты с указанным натяжением (рис 9.1).

6. На установленные ванты краном монтируются несущие J железобетонные плиты покрытия (массой 100… 150 кг/м2), одновременно выполняющие функцию пригруза против? «выхлопа» (рис.9.1, Д); крепление плит выполняется на винтовыя стяжных хомутах (рис. 8.4).

7. Всем канатам последовательно дается рабочее натяжение (±10%),# При этом контролируются усилия в канате динамометром и его Г геометрия (форма провиса) с помощью нивелира и стандартный — грузов на подвесках проектной длины (рис. 9.1, Г).

8. Выполняется сварка закладных деталей плит.

9. Швы замоноличиваются бетоном.

10.Выполняется выдержка бетона швов в заданных условиях.

11 После набора бетоном швов 70% прочности покрытия предъявляется к сдаче.

устройства вантового покрытия с «пригрузом»: I — канат; 2 — барабан — опоры (стена, балка), 4 — монтажная лесенка, 5 — домкратная система ’ о — нивелир, 7 — контрольная подвеска; 8 — груз 0,5 кг

Используются поперечные канаты, имеющие крепление ниже закрепления рабочих канатов Поэтому при натяжении они тянут рабочие канаты вниз, препятствуя вертикальному перемещению покрытия вверх от явления «выхлопа» Эти канаты имеют меньший диаметр (10,0… 16,0 мм), чем рабочие канаты (20,0…60,0 мм) и называются стабилизирующими (рис. 9.2).

Рис 9.2 Стабилизация висячего покрытия с помощью вспомогательных канатов 1 — рабочие канаты, 2 — стабилизирующие канаты, 3 — анкеры

Основной этап Состав процесса:

1. Устанавливаются все рабочие канаты с выверкой и натяжением их на 30 % расчетного.

2. Устанавливаются все стабилизирующие канаты с выверкой и натяжением их на 30% расчетного.

3. Устраивается легкое покрытие: профнастил, легкобетонные плиты и т. п. массой 10…30 кг/м2.

4. Заделываются стыки и швы между плитами.

5. После набора материалом шва 70% прочности дается 100% натяг рабочих вант с контролем усилий и геометрии..

6. Проектное натяжение стабилизирующих канатов

7. Устройство проектного покрытия

В данном случае стабилизация вантового покрытия осуществляется железобетонной оболочкой отрицательной кривизны. Перемещению оболочки вверх от усилия «выхлопа» препятствует то, что она расперта между несущими опорами и в силу этого не может изменить свою геометрию, то есть перемещение оболочки вверх исключено.

Основной этап Состав процесса:

1. Монтируются все рабочие ванты. Закрепляются анкерами и соединяются с тяговыми домкратами (рис. 9.3, А.2).

2. К канатам крепятся вертикальные оттяжки проектной длины с талрепами (рис 9.3, А З).

3. В полу корпуса заделываются анкеры напротив оттяжек (рис. 9.3, Б).

4 Рабочим вантам системы дается натяжение 100% проектного, и концы канатов закрепляются анкерами (рис. 9.3, Б)

5. Оттяжки крепятся к анкерам, и с помощью их канаты оттягиваются талрепами вниз на заданную величину, обеспечивающую увеличение усилий в канате до 120… 130% проектного (рис. 9.3, В).

6. На канаты укладываются сборные железобетонные плиты (рис. 9.3, Б).

7. Выполняется сварка стыков плит.

8 Замоноличивается бетонной смесью швы между плитами.

9. Выполняется выдержка бетона швов до набора прочности 70% проектной

10. Выполняется раскружаливание вантовой системы путем отпускания оттяжек по заданному режиму в направлении от наружных опор к центру пролета. При этом покрытие поднимается в средней части на 50…80 мм (рис. 9.3, Г).

Получившаяся железобетонная оболочка отрицательной кривизны работает как сжатый диск, горизонтальные перемещения которого исключены опорами. В силу этого исключены вертикальные перемещения, так как невозможно изменение геометрии оболочки.

Рис.9.3. Этапы устройства вантовой оболочки отрицательной кривизны. 1 — проектная опора (стена, балка); 2 — рабочие ванты; 3 — оттяжка; 4 — талреп; 5 — анкер

9.4. Монтаж вантовых покрытий с радиальными вантами

Для зданий, круглых в плане, используется радиальная схема расположения вант. Это позволяет избежать их перекрещивание.

В этой конструкции вантовый несущий элемент перекрывает половину пролета. В центре покрытия расположено центральное опорное кольцо, где сходятся все натянутые канаты.

Для стабилизации рабочих канатов здесь в качестве несущих элементов применяются жесткие вантовые фермы, которые собираются в процессе монтажа вантовой системы на проектных отметках.

Состав процесса рассмотрим на характерном примере устройства вантового покрытия общественного здания.

Наружное опорное монолитное железобетонное кольцо вантового покрытия общественного здания диаметром 74 м (рис 9.5) опирается на 24 железобетонные колонны, защемленные в фундаменты. Покрытие образовано 36 радиальными двухпоясными вантовыми предварительно напряженными фермами со сжатыми трубчатыми стойками. Несущие (нижние) пояса ферм диаметром 51 мм и стабилизирующие диаметром 41 мм крепятся в центре к нижнему и верхнему кольцам центрального барабана и к наружному опорному кольцу таврового сечения.

Пояса ферм монтировали поэлементно, напряжение производили разными способами в такой последовательности.

1. На центральной временной опоре становили восемь домкратов — песочниц, и на них уложили монтажные опорные кольца (рис

9.5, А). На него установили восемь домкратов-песочниц, на которых собрали нижнее опорное кольцо радиальной вантовой системы. На это кольцо установили восемь гидравлических домкратов, на которых собрали верхнее рабочее кольцо радиальной вантовой системы.

2. Навесили 72 несущих нижних и 72 стабилизирующих пояса ферм. Анкеры канатов залили сплавом, а при навеске пропустили сквозь закладные детали в наружном кольце, передавая усилия на опорные шайбы (рис. 9.5, А).

3. Шпальные клетки под нижним кольцом разобрали и опустили кольцо песочницами (рис. 9.4), одновременно раздвигая гидравлическими домкратами (рис. 9.5, Б).

4. После этого между кольцами установили и закрепили постоянные вертикальные стойки из труб и убрали домкраты. За счет усилия по раздвижке колец в канатах создано частичное натяжение вантовой системы (в пределах Р=0,8 НрасЧ) (рис. 9.5, В).

Рис.9.4. Домкрат-песочница:

1 — корпус (труба диаметром 150-300 мм), 2 — шток, 3 — опорная часть; 4 — течка;
5 — кран закрыт, 6 — кран открыт, 7 — монтажная опора; 8 — сухой песок

5. Установили в проектное положение 504 вертикальные трубчатые стойки-распорки, оборудованные по концам шарнирными салазками (по 12 стоек на 36 фермах). В канатах создали напряжение, равное расчетному с отклонениями в пределах 5% (рис. 9.5, В).

6. Отрегулировали усилия в канатах домкратными узлами, установленными по внешней стороне Т-образного наружного кольца, рабочие находились в люльке, передвигаемой по кольцу

7. Закрепили диагональные вертикальные связи между стойками смежных ферм. Домкратный узел для натяжения одной ванты (рис. 9.7) состоит из двух траверс — станционной и подвижной. Полный комплект домкратного устройства вместе с домкратами и тягами переносят с одного узла на другой краном и крепят болтами к закладным деталям в опорном кольце. Синхронная работа домкратов обеспечивается тем, что питание подается гибкими шлангами от одного насоса.

8. Уложили стальной настил покрытия, теплоизоляционные плиты и гидроизоляционный ковер.

9. Выполнено раскружаливание вантовой системы путем контролируемого опускания в заданном режиме нижнего опорного кольца на домкратах-песочницах (рис. 9.4).

Недостаток метода монтажа покрытия — поэлементная сборка отдельных поясов вантовых ферм и крайне трудоемкая работа по установке вертикальных стоек в проектное положение.

Рис.9.5. Этапы устройства радиальных вантовых ферм: 1 — верхнее рабочее кольцо; 2 — нижнее рабочее кольцо; 3 — монтажная балка, 4 — монтажная опора; 5 — домкратная система; 6 — «песочницы»; 7 — верхний рабочий канат; В — нижний рабочий канат; 9 — распорки фермы; 10 — стойки опорного кольца; 11 — центральная монтажная опора (башня)

Жизненный цикл — это период времени, включающий в себя разработку концепции создания или развития воспроизводящих систем, поселений, органи­зации территорий, целевых комплексных программ. Концептуальная фаза в со­временном управлении проектами является наиболее значимой, т. к. в ней фор­мируется функция целеполагания и разрабатываются стратегические направле­ния, обеспечивающие достижение принятых и обоснованных целей проекта. Концептуальная фаза предопределяет условие соответствия проекта инвести­ционному климату в месте его реализации, что в свою очередь влияет на объем и структуру инвестиции, сроки и качество капитального строительства.

В рамках жизненного цикла проекта осуществляется процесс формирова­ния и использования инвестиционных ресурсов, это охватывает определенный период, который принято называть инвестиционным циклом.

Инвестиционный цикл — совокупность взаимосвязанных этапов, образу­ющих процесс оборота капитальных вложений. Инвестиционный цикл охваты­вает три фазы:

— прединвестиционную (предварительные исследования до окон­чательного принятия инвестиционного решения);

— инвестиционную (проектирование, договор, подряд, строительство);

— производственную (фаза хозяйственной деятельности предприятия).

В течение прединвестиционной (первой) фазы изучаются возможности будущего проекта и принимается предварительное решение об инвестициях, а заказчик (фирма-инвестор или организатор проекта) выбирает управляющего проектом. Варианты проекта изучаются либо заказчиком, либо специализиро­ванными консультационными фирмами. Они выполняют первоначальные оцен­ки издержек, а также анализ вариантов инвестиционных решений [1].

Инвестиционная (вторая) фаза включает:

— отбор проектной фирмы или фирмы, управляющей строительством;

— подготовку проектной документации;

— получение от правительственных учреждений разрешения на строитель­ство;

— подготовку детализированных расчетов стоимости;

— подготовку предварительных планов для проектных работ;

— выбор подрядчика и строительного управляющего.

Ведется строительство, объект сдается в эксплуатацию, персонал обуча­ется. Заканчивается инвестиционная фаза полной подготовкой к хозяйственной деятельности объекта.

Производственная (третья) фаза включает хозяйственную деятельность предприятия.

На всех фазах требуется управление инвестиционным проектом, т. е. обеспечение целостного подхода, координации и взаимодействия между заказ­чиками, проектировщиками и строителями. В современном строительстве по­явилась функция заказчика-застройщика, которая в процессе эволюционирова­ния реализуется как инжиниринговая деятельность.

Из опыта управления проектами уровень затрат на проектирование со­ставляет 5-10% стоимости объекта, но влияние его на конечные результаты может быть весьма существенным и даже решающим. До принятия проектных решений «уровень влияния» проектирования на конечные результаты оценива­ется как стопроцентный, а после их принятия, перед разработкой предвари-

122

тельного проекта «уровень влияния» снижается до 75%, по окончании проекти­рования это влияние практически исчерпывается.

На протяжении следующего этапа инвестиционной фазы — процесса стро­ительства, реализуется 90-95% всех затрат на проект.

Прединвестиционная фаза закладывает основы для последующих фаз ин­вестиционного цикла. Поэтому в ней качество и надежность проекта важнее, чем временной фактор, тогда как в фазе инвестирования временной фактор ста­новится важнейшим для удержания проекта в рамках прогнозов, сделанных на стадии технико-экономического обоснования (ТЭО).

При совместном применении вибродомола цемента и СаС12 в жестких смесях с малыми В/Ц в суточном возрасте при воздушном твердении может быть получена прочность бетона порядка 200 кг/ісм2, а при расходе цемента не меньше 500 кг/м3 может быть получена прочность бетона и до 300 кг/см2. Это позволяет не прибегать к тепловой обработке изделий. Однако такие прочности возможны лишь при температуре твердения 20—25°. Поэтому в целях ускорения твердения бетона, а также повышения производи­тельности заводов и полигонов изделия приходится изготовлять с тепловой обработкой.

Последняя обычно производится пропариванием при атмосфер­ном давлении, электропрогревом и теплым воздухом. Наиболее совершенным способом ускорения твердения бетона является авто­клавная обработка изделий паром с давлением в 8—16 ати. Однако пока отсутствие достаточного количества автоклавов не позволяет широко применять автоклавную обработку изделий. і

Будівельні роботи, пов’язані з упорядкуванням території, здійсню­ють відповідно до проекту виконання робіт, спеціально розробленим і погодженим за часом з проектом зведення будівлі чи інженерної спо­руди. Залежно від особливостей району забудови роботи з упорядкуван­ня можна виконувати протягом усього періоду будівництва, але завжди вони є завершальними.

До робіт, пов’язаних з упорядкуванням території, належать форму­вання мікрорельєфу майданчиків, створення платформ-терас та інших видів штучного рельєфу; озеленення території; влаштування покриття пішохідних і транспортних доріг, ігрових, спортивних і господарських майданчиків, зон відпочинку; будівництво різних споруд, а також ма­лих архітектурних форм.

Роботи з формування мікрорельєфу і створення платформ-терас най­частіше суміщають за часом і в просторі з комплексом земляних робіт, пов’язаних із вертикальним плануванням майданчика, влаштуванням земляного полотна доріг, зведенням підземної частини будівлі.

Формування мікрорельєфу охоплює: винесення в натуру проектного рішення; різання та переміщення ґрунту; вивезення надлишку або підве­зення недостатнього для насипу ґрунту, пошарове ущільнення його; зведення кам’яних або бетонних підпірних стінок; улаштування дре­нажних ям і дренувальних відсипок за підпірними стінками; засипання ґрунтом пазух за підтримними стінками з трамбуванням; формування відкосів ландшафту.

Ці роботи виконують загальнобудівельні або спеціалізовані на ланд­шафтному будівництві та озелененні території організації.

Під час винесення в натуру проектного рішення характерні точки пла­ну та їх вертикальне положення закріплюють на місцевості дерев’яними кілками, металевими інвентарними геодезичними знаками або тимчасови­ми геодезичними знаками, закладеними нижче від поверхні землі на рівні майбутньої проектної поверхні. Застосування тимчасових геодезичних знаків складніше, проте вони не заважають роботі землерийної техніки.

Різання та переміщення ґрунту з пошаровим ущільненням насипу виконують методами і засобами, розглянутими в п. 2.2.

Надлишковий ґрунт вивозять за межі будівельного майданчика. Якщо ґрунту не вистачає, його підвозять (найкраще того самого виду, що й на цьому майданчику) і пошарово ущільнюють за вологості, близької до оптимальної. Для збільшення вологості ґрунту його поливають водою в кар’єрі, а для зменшення — розсипають тонким шаром на об’єкті й ущільнюють після підсушування. Поливання водою ґрунту на місці ущільнення (навіть піщаного) не допускається, оскільки це створює перешкоди для досягнення високої щільності його.

Кам’яні та бетонні підпірні стінки зводять після виконання основ­них земляних робіт, щоб не створювати перешкод роботі землерийної техніки.

В окремих місцях ландшафту влаштовують дренажні ями, що погли­нають надлишкові дощові води. Викопаний ґрунт розплановують на місці або вивозять, а ями засипають піском і щебенем. Для цього вико­ристовують самоскиди, навантажувачі та автокрани з баддями.

Засипання пазух за підпірними стінками виконують після набиран­ня міцності матеріалом стінки. Попередньо за стінкою насипають дре — нувальні матеріали, якщо це передбачено проектом. Поверх дренажу вкладають пошарово з трамбуванням ґрунт. Залежно від об’ємів пазух цю роботу виконують механізовано або вручну.

1 Великі відкоси ландшафту формують під час планування майдан­чика бульдозерами або екскаваторами-планувальниками, невеликі —

} вручну.

j У зв’язку зі збільшенням щільності міської забудови і значною кон — I центрацією населення виник метод поярусного формування території, і прилеглої до будинків. Часто прилеглу територію забудовують підзем — ‘ ними спорудами, в яких розміщують автомобільні стоянки, приміщення і соціально-побутового призначення та ін. На дах цих споруд, які MG­S’- жуть бути врівень із прилеглою територією, влаштовують спортивні майданчики або господарські площадки.

На територіях з різко пересічним рельєфом утворюють платформи — тераси. У підплатформовому просторі розміщують криті ігрові май — * данчики, озеленені подвір’я і приміщення, що не потребують істотного освітлення. У таких умовах часто зводять терасні житлові будівлі, дахи яких використовують під зелені майданчики перед ярусом, розміщеним вище. На платформах-терасах і дахах будівель із залізобетонних збірних або монолітних ребристих плит, які укладають за допомогою монтаж­них кранів з виконанням відповідних гідроізоляційних робіт, насипа­ють достатній шар родючої землі для газонів та чагарників і розміщу­ють місткіть для кореневої системи невеликих дерев.

Роботи, пов’язані зі зведенням платформ-терас, включають в органі­заційно-технологічну модель зведення головної будівлі (циклограму або календарний графік) і виконують у послідовності, визначеній проек­том виконання робіт.

У житловому середовищі, переважно на майданчиках відпочинку або дитячих майданчиках, улаштовують ставки, джерела, водяні партери. Водні гладі поєднують із фонтанами (водограями) й різноманітни­ми дитячими ігровими елементами (гірками, каналами для човників, каскадами, переходами). Площі навколо водних споруд засипають гравієм, вкривають плитами (плитками) або засівають травою. Дно й укоси водоймищ виконують із монолітного бетону та залізобетону або зі збірних елементів з подальшим замонолічуванням стиків і відпо­відною гідроізоляцією зовнішньої поверхні. Внутрішні поверхні обли­цьовують різними вологостійкими декоративними плитками, брекчією, мозаїкою. Для запобігання порушенню конструкцій і опоряджувально­го шару у випадку промерзання глинистих ґрунтів під дно басейнів укладають дренувальний шар із гравію, щебеню або шлаку, передбача­ючи відведення води у дренажну систему або мережу зливової каналі­зації.

Будівництво водних споруд здійснюють, як правило, спеціалізовані організації.

Після закінчення земляних і будівельних робіт з використанням важ­кої будівельної техніки виконують роботи, пов’язані з прокладанням мереж дворового освітлення, поливу, зливної каналізації та бетону­ють або підсипають щебенем основи пішохідних доріжок.

Інженерні мережі благоустрою закладають на глибину не менше ніж 0,7 м відповідно до чинних нормативів. Так, електричні проводи про­кладають у захисних вінілових або металевих трубах, а місця з’єднан­ня проводів паяють і герметизують. Кінці електропроводів заводять до місця установлення світильників і формують на них фундамент під ліхтарі. В місцях установлення прожекторів для підсвічування зеле­них насаджень чи будинків улаштовують дренажні ями, на які врівень із майбутнім газоном пізніше установлюють герметичні світильники.

Останнім часом все частіше використовують автоматичний полив дерев і газонів. Для цього, в разі відсутності природного, створюють штучне невелике (потрібний розмір розраховують) водоймище для прогріван­ня води зі скважини перед поливом. Споруджують приямок для водя­ного насоса з електроприводом, у альтанці або іншому місці монтують щит управління поливом із мікропроцесором і сенсорними датчиками. Пластикові труби поливу склеюють у магістралі та відводи до форсу­нок і прокладають у траншеях на глибині 0,3 —0,4 м. Поряд із трубами для води прокладають електричні кабелі під напругою 12 В для управ­ління форсунками.

Перед засипанням траншей над електричними кабелями проклада­ють ряд цегли для ізоляції та захисту від пошкоджень.

Зливову каналізацію влаштовують із пластикових труб діаметром 100 мм і більше. Монтаж розпочинають від місця скидання води і з заданим ухилом рухаються до місць збору води. В місцях збору монту­ють приймальні пластикові збірні колодязі. Колодязі накривають пла — стиковими або чавунними решітками. Використовують для прийому води також лотоки, накриті декоративними решітками. Із лотоків зав­довжки 0,5— 1,0 м формують збоку вздовж або впоперек доріжки де­коративні фризи, які не дають можливості утворюватися калюжам на доріжках, терасах і площадках. Лотоки укладають вручну на бетонну основу водночас із брукуванням доріжок.

Бетонування основ доріжок здійснюють відповідно до проекту. Ро­боти виконують як вручну, так і з використанням засобів малої механі­зації. Цей процес охоплює: розбивні роботи; планування та трамбуван­ня ґрунту; влаштування опалубки, армування, укладання бетонної суміші; розрізання доріжок температурно-деформаційними швами.

Розбивання доріжок виконують геодезист із двома робітниками. Де­рев’яними кілками закріплюють на місцевості характерні точки і на них наносять вертикальну позначку верха підготовки.

Планування основи доріжок супроводжується зрізанням і підсипан­ням ґрунту по довжині і ширині траси доріжок. Підсипаний ґрунт обо­в’язково трамбують, часто з додаванням щебеню.

Бокову опалубку-бортоснастку виставляють верхньою кромкою під задану позначку з обох боків доріжки, для чого вздовж опалубки заби­вають ряд дерев’яних кілочків і до них цвяхами прибивають дошку — бортоснастку. Товщина бетонування задається проектом, зазвичай вона

становить 8 —10 см. У просторі між двома рядами опалубки монтують арматуру у вигляді сітки з чарункою не більшою ніж 250 х 250 мм. Діаметр арматури і розмір чарунки зазначають у проекті. Сітки в’яжуть на місці, що дає змогу економити матеріал, або вкладають з напуском готові, заводського виробництва, що зменшує витрати праці на об’єкті, їх кладуть на підкладки для створення захисного шару. Як правило, сітка має розміщуватися у товщі бетону.

Пластичну бетонну суміш укладають в опалубку і стягують рейкою вздовж бортів опалубки. Через один-два дні опалубку знімають і борти плити підсипають ґрунтом із трамбуванням. Розрізання бетонної осно­ви доріжки температурно-деформаційними швами краще виконувати під час брукування чи облицювання доріжки, що забезпечує суміщення швів в основі й облицюванні.

Укладання покриття доріг, доріжок, майданчиків відпочинку тощо виконують після того, як важка будівельна техніка (бульдозери, автомо­білі, автокрани та ін.) завершила роботу і залишила об’єкт, а тому, залежно від обсягів робіт, формування родючого шару для газону та посадки великих дерев може передувати цим роботам. Покриття вико­нують із асфальту, бетону, цементного розчину, пісковикових і граніт­них плит довільної форми, пиляних кам’яних плит, цементних, бетон­них і керамічних плиток, гранітної шашки, цементно-піщаних фігурних елементів вимощування (ФЕМ) різної форми і кольору тощо.

Покриття із асфальту, бетону та цементного розчину укладають на бетонну підготовку аналогічно влаштуванню підготовки із таких самих матеріалів.

Кам’яні плити пиляні та довільної форми укладають на бетонну осно­ву через шар жорсткої цементно-піщаної суміші (гарцовки) завтовшки 3 — 5 см. Шар гарцовки викладають на площі 0,3 —0,5 м2, припудрю­ють її цементом (у випадку використання мармуру — білим цементом), збризкують водою і укладають зверху плиту. Плиту осаджують на по­трібну позначку легким постукуванням по ній гумовою кувалдою або дерев’яною трамбівкою масою 12— 18 кг. Вертикальні шви (якщо вони передбачені проектом) розчищають, а камінь чистять зволоженою ган­чіркою або промивають водою з використанням жорсткої щітки (особ­ливо у випадку ніздрюватого каменю). Потім знову викладають гар- цовку і т. д. За потреби кам’яні плити підрізають на верстатах з алмаз­ними кругами з поливанням місця різання водою або ручним різальним інструментом насухо. Плити довільної форми підколюють молотками і зубилами для кращого прилягання.

Покриття зі штучних плиток залежно від їх розміру за товщини понад 25 мм укладають за наведеною вище технологією, за товщини менш ніж 25 мм, а також керамічну, за технологією, аналогічною насти­ланню підлог.

Плитки кріплять до основи за допомогою цементно-піщаних роз­чинів (стара технологія) або з використанням сучасних високоякісних матеріалів заводського виготовлення (ґрунтовок, сухих сумішей для приготування клею, затирок для заповнення швів тощо). Сучасна тех­нологія облицювання доріжок, терас та іншого може бути така: очи­щення поверхні основи, сушіння поверхні основи, ґрунтування основи, технологічна перерва 3 год, розмічання плиткою основи, приготування клею, укладання маякових плиток, укладання плитки.

Сучасна технологія потребує ідеально рівної та ретельно підготовле­ної основи. Якщо основа нерівна або має сліди руйнування, її треба від­ремонтувати також за сучасною технологією. Для облицювання доріжок використовують морозостійку кераміку, клеї та супутні матеріали.

Клей наносять на площу в такій кількості, щоб його можна було використати до початку висихання. Нанесений клей прочісують зубчас­тим шпателем, розміри зубців якого залежать від виду зворотного боку плитки, виду основи та розмірів плитки. У разі облицювання поверхонь на відкритому повітрі клей наносять не лише на поверхню основи, а й додатково на зворотний бік плитки, щоб не допустити створення під плиткою порожнин. Осаджування плитки на проектний рівень дося­гається сильним натисканням на плитку і ударами по ній молотком із гумовою насадкою.

Температурні коливання спричинюють температурне видовження або усадку поверхні з плиток, тому через кожні 4,5 м для плиток світлого і через кожні 2 м для плиток темного кольору слід влаштовувати ком­пенсаційні шви. Ці шви до повного завершення робіт заклеюють само — клейною стрічкою, щоб вони не засмічувалися.

Після закінчення укладання плитки залишки клею знімають, а шви прочищають дерев’яними клинцями. Після твердіння клею шви запов­нюють спеціальною шовною масою, втираючи її за допомогою гумового натирача в діагональному напрямку відносно швів. Компенсаційні темпе­ратурні шви заповнюють будівельним силіконовим герметиком і загла­джують пластмасовою паличкою, змоченою у мильній воді. Герметик висихає приблизно за 6 —8 діб.

Гранітну шашку розміром 5 х 5; 7 х 7; 10×10 см і ФЕМ укладають по бетонній основі через шар жорсткої цементно-піщаної суміші (гарцов — ки) завтовшки до 6 см. Гарцовку наносять на основу в полі досяжності витягнутої руки бруківника під шнури, які вказують проектний рівень бруківки, не досягаючи шнура на розмір, менший від висоти шашки (ФЕМа) на 2 —3 см. Гарцовку трамбують рейками або ручними трам­бівками, потім кельмою викопують маленьку лунку, в неї вставляють шашку чи ФЕМ і забивають її до проектного рівня гумовим молотком або киянкою.

Вимощування виконують згідно з проектом рядами, сіткою, радіаль­ними секторами з підбором кольору елементів вимощування.

Шви між шашкою засипають кам’яним дрібняком, а між ФЕМами їх можна заливати рідкими шовними масами на основі цементно-полі­мерних сумішей.

Майже всі наведені види брукування можуть мати систему елект­ричного антикригового підігрівання та електричні ліхтарі освітлення, вмонтовані врівень з бруківкою. У такому випадку під час бетонуван­ня основи доріжки потрібно прокласти електричні мережі (із трьох проводів) з обов’язковим заземленням і за потреби влаштувати ніші та отвори в бетонних основах для ліхтарів та їх дренажів. Перед облицю­ванням доріжок і терас, в яких передбачено антикригове підігрівання, слід змонтувати нагрівальний провід і датчики опадів та температури. Електричні проводи з’єднують тільки паянням або зварюванням. Місця з’єднання ізолюють за допомогою герметичних гільз, заповнених гер­метиком.

Озеленення міських територій відіграє важливу роль у санітарно — гігієнічному забезпеченні, збереженні ґрунтів від водної та вітрової ерозій, захисті території від*шуму, вітру, снігових заносів та викидів промисло­вої зони.

Обсяги робіт, пов’язаних з озелененням, установлюють згідно з чин­ними нормами на проектування. Існують три різновиди озеленення: об’ємне (дерева і чагарники), партерне (газони і квітники), прямовисне (плющі та ліани). Рослини для висаджування добирають з урахуван­ням специфічних особливостей середовища (кліматичних, гідрогеологіч­них, наявності виробничих викидів тощо).

Об’ємне озеленення здійснюють рядковим і кущовим висаджуванням дерев і чагарників. У випадку рядкового висаджування інтервали між стовбурами становлять 4 —6 м залежно від породи дерев. Допустима відстань від об’ємних насаджень до будівель і споруд регламентована СНиП ІІІ-10-75 «Благоустройство территорий».

Партерне озеленення є найпоширенішим і найефективнішим видом зеленого будівництва. Газони і квітники прийнятні за будь-яких умов і слугують чудовим декоративним фоном.

Прямовисне озеленення застосовують як декоративний прийом на фасадах, для чого стіни іноді оснащують легким зовнішнім каркасом, або як тіньовий екран альтанок і пергол.

Озеленення територій здійснюють незалежно від пори року, крім літнього періоду, особливо в умовах жаркого клімату.

Для висаджування дерев використовують ямобури, екскаватори (зво­ротні лопати) і самохідні крани, а для висаджування чагарників — різні розпушувачі або траншеєкопачі, для газонів — плужні розпушувачі. Рослинний шар ґрунту перемішують і розрівнюють бульдозерами, грей­дерами, скреперами, а також вручну, що дає якісніший результат. Для верхнього шару газону ґрунт готують на спеціальних полігонах, змішу­ючи різні види і фракції ґрунтів залежно від кліматичних умов та умов майбутньої експлуатації газону.

При озелененні часто використовують прийом дернування. Вироще­ний у питомнику газон розрізають на смуги, прямокутники, квадрати, підрізають горизонтально на 12 — 17 см нижче від поверхні землі і

згортають у рулони або вкладають окремі дернини в ящики для пере­везення на місце озеленення. Дернини щільно вкладають на основу із того самого ґрунту, ущільнюють зверху й поливають водою. Якщо дер­нові покриття настилають на схилах, їх прибивають до ґрунту дерев’я­ними шпильками.

До малих архітектурних форм належать такі елементи благоустрою: огорожі, кіоски, світильники, квітники, вази, урни, лави; на виробничих підприємствах — це ще й елементи візуальної інформації. їх виго­товляють у заводських умовах, установлюють як на раніше споруджені фундаменти, так і безпосередньо на покриття майданчика.

Контроль якості робіт, пов’язаних з благоустроєм території, полягає у систематичному спостереженні й перевірці відповідності робіт, що виконуються, проектній документації та СНиП ІІІ-10-75 «Благоустрой­ство территорий».

Особливо відповідальними для будівельників є роботи із встановлення обладнання і благоустрою ігрових, спортивних і дитячих майданчиків. Обладнання для лазіння слід виготовляти з міцних матеріалів із гла­денькими поверхнями, їхні опори (стояки) потрібно встановлювати на міцні фундаменти, заглиблені у ґрунт.

До рухомих ігрових засобів (гойдалок, обертових барабанів) став­ляться такі самі вимоги і, крім того, обов’язковим є чітке дотримання відстаней між ними та рівнем майданчика.

Устаткування для творчих ігор (човни, ракети, літаки, автомобілі, іноді списані транспортні засоби) слід закріплювати жорсткими в’язями або заглиблювати у бетонний фундамент. Гірки для катання, містки і пе­реходи над басейнами повинні мати міцні огорожі з гладенькими по­ручнями.

Для озеленення, особливо дитячих майданчиків, не дозволяється виса­джувати чагарники з отруйними плодами. Чагарники з шипами (шипши­на, паркові троянди, глід) не повинні безпосередньо межувати з май­данчиками; їх висаджують як другий ряд живої огорожі. Поблизу ди­тячих майданчиків не повинно бути фруктових дерев, щоб виключити ймовірність шлункових захворювань від споживання недостиглих або брудних плодів.

Під час виконання будівельно-монтажних, спеціальних і опоряджу­вальних робіт, улаштування об’єктів благоустрою слід користуватися СНиП ІИ-4-80 «Техника безопасности в строительстве».

У період будівництва, особливо в процесі здавання житлових буді­вель в експлуатацію, не дозволяється залишати спортивні снаряди, рухоме ігрове обладнання, устаткування для творчих ігор та деякі елементи господарських майданчиків тимчасово закріпленими у проектному по­ложенні. Фундаменти слід влаштовувати із анкерними випусками з тим, щоб під час установлення елементів майданчиків залишилося тільки закріпити їх зварюванням або заклепками (використовувати різьбові з’єднання не дозволяється).