Портал о строительстве и ремонтных работах

Архивы за Октябрь 2015

Функциональная комфортность — это удобство пребывания людей и их деятельности в искусственной среде, созданной градостроителями. В этой среде возникают пространственные связи, которые изучают в двух аспектах: антро­пометрии и психологии поведения человека в пространстве (проксематики).

Пользуясь антропометрическими характеристиками, получают первичные среднестатистические данные о размерах человеческого тела в различных позах и движениях. Размеры элементов пространства, называемые вторичными ан­тропометрическими данными, назначают, исходя из первичных.

Пространство психологически оценивается человеком с точки зрения расстояний и ориентации. Например, небольшие размеры площадки для игр вызывают ощущение тесноты. Аналогичные эмоции может вызвать сосед на парковой скамейке, до его прихода занимаемой одиноким посетителем. Харак­терно, что такие ощущения приводят к стрессам и желанию нарушить правила общественного порядка.

Оптимизировать искусственную среду обитания психологически можно, если придать ей свойства, содействующие социальному взаимодействию, и для этого создать желаемую модель поведения людей. Необходимо определить па­раметры этой среды, оценив функциональные процессы, протекающие на жи­лой территории, и наметив сценарий жизнедеятельности человека, семьи или группы жителей. Разработка такого сценария позволяет выявить «узловые мо­менты», или «точки перехода», от одной функции пространства к другой, опре­делить психологическое состояние субъекта, его эмоции, ориентацию, ощуще­ния, способность переключения с одного вида времяпрепровождения на дру­гой. Важно установить разумную меру информационной нагруженности среды, опираться на результаты исследований специалистов по эргономике.

Говоря о сценарии, нельзя обойти вниманием еще один аспект функцио­нальной комфортности. В результате имущественного расслоения общества возникает проблема психологической совместимости жителей разного до­статка. Выбирая вариант реконструкции в каждом отдельном случае, следует оценить возможность их совместного проживания. Решить, допустимо ли раз­мещать квартиры для обеспеченных граждан и муниципальное жилье в одном доме, общей жилой группе и квартале. Не вызовет ли такое расслоение чувства дискомфорта.

Разработанному сценарию поведения людей подчиняют архитектурно­планировочную структуру придомовой территории. Устанавливают предпо­чтительное для жителей размещение элементов благоустройства и учреждений социально-бытового обслуживания.

Элементы среды приспосабливают к потребностям жителей. Пешеходные пути прокладывают по кратчайшим расстояниям. Магазины и другие учрежде­ния обслуживания, включая детские сады и школы, приближают к жилой за­стройке. Этим сокращают пути передвижения, что важно для детей, престаре­лых и лиц с ограниченными функциями передвижения. Для последней катего­рии жителей устраивают специальные дорожки, приспособленные к движению инвалидных колясок.

На пересеченной местности избегают устройства лестниц. Уклоны панду­сов и пешеходных трасс принимают в рамках нормативных допусков. Учиты­вают количество полос движения, назначая их ширину.

Проезды и проходы с жестким покрытием трассируют с учетом удобства их механической уборки. Ширину трасс, радиусы поворотов и разворотных

площадок согласовывают с параметрами уборочных машин. Ликвидируют

95

мертвые зоны, недоступные для механической очистки. Этим создают предпо­сылку качественного санитарного содержания территории.

Эстетическое восприятие застройки сейчас отождествляют со зритель­ным комфортом. Видимая среда городов отличается от природной и, как прави­ло, находится в противоречии с законами зрительного восприятия. Такая среда вызвала появление специальной отрасли экологических наук — видеоэкологию.

Человечество 90% срока становления провело в естественной среде и в процессе эволюции привыкло к ней. Однако за последние четверть тысячелетия положение жителей городов коренным образом изменилось. Урбанизация при­вела к формированию искусственной среды, кардинально отличной от есте­ственной.

На зрительные ощущения отрицательно сказывается отсутствие на межмагистральных территориях дворов и двориков. Современная планировка жилых групп не создает иллюзию замкнутости, так необходимую человеку для того, чтобы чувствовать себя в безопасности. Большие пространства не способ­ствуют социальным контактам между людьми.

Самым экономичным средством формирования комфортной визуальной среды является колоритное разнообразие фасадов. Их окраска в разные, но гар­монично сочетающиеся цвета может обогатить застройку, насытить ее зритель­ными акцентами, исключить так называемый цветовой голод.

Зеленые насаждения существенно влияют на визуальные характеристики городской среды. Иногда достаточно озеленить несколько квадратных метров двора, чтобы создать условия, близкие к естественным.

Популярно и вертикальное озеленение. Вьющийся по стенам дикий вино­град или плющ может обогатить невыразительный фасад здания. С помощью такого озеленения можно значительно сократить агрессивное поле влияния безликого строения.

Структура внешних связей входит в современное понятие комфортно­сти жилья. Сейчас уже нельзя оценивать пространство микрорайона в отрыве от остальной территории города. Происходит расширение термина «жилье», включение в него городских пространств. Это связано с расширением запросов населения и потребностью в общении как альтернативе замкнутой жизни се­мьи. В настоящее время наблюдается тенденция укрепления социальных общ­ностей не только по месту жительства, но и в более широком диапазоне.

Рост подвижности — важный фактор, способствующий расширению по­требностей горожан. Их удовлетворение связывают с транспортной доступно-

96

стью не только рабочих мест, но и объектов культуры, обслуживания и отдыха, которая даже в крупных городах не должна превышать 1 ч.

В проблему увеличения подвижности населения входят не только транс­портная доступность, но и пешеходная (к остановкам общественного транспор­та, удобство подходов к ним). Это должно учитываться в планировке жилых территорий. И другая смежная проблема — устройство гаражей и стоянок у жи­лья. С ростом численности индивидуального транспорта эта проблема требует кардинального решения, иначе степень функциональной комфортности терри­тории будет падать с каждым годом.

Инженерное жизнеобеспечение считают важнейшим фактором ком­фортности жилья. Жилая застройка теперь немыслима без санитарно­технических систем, электроснабжения, установок слабых токов и лифтового хозяйства.

Санитарно-технические системы — это холодное и горячее водоснабже­ние, отопление и газоснабжение, вентиляция и установки кондиционирования воздуха, водоотведение и мусороудаление. К системам слабых токов относят радиотрансляционные, телефонные и телевизионные, включая антенны спутни­ковой связи.

Как и все современные технологии системы жизнеобеспечения совершен­ствуются и очень часто приобретают новое качество. Так, с техническим про­грессом телефонная сеть берет на себя все новые функции. Уже теперь в нее можно включить развитую информационную инфраструктуру — Интернет, объе­диняющий персональные компьютеры потребителя с международным источни­ком сведений практически в любой отрасли человеческих знаний, что повыша­ет степень комфортности жизни.

Технически развиваются и другие инженерные системы, например мусо­ропереработки. В мировой практике существуют установки для водо — и пнев­мотранспортировки в пределах квартала, централизованной сортировки и бри­кетирования твердых отходов и мусора. Можно предположить, что через 5-10 лет в домах исчезнут мусорокамеры, а на прилегающих участках — площадки для мусоросборников.

Во всем мире активно решается проблема энергосбережения. Санитарно­технические системы устанавливают с учетом врезки в них счетчиков расходов ресурсов, что не было предусмотрено ранее и сильно усложнило это мероприя­тие сейчас. Применяют более экономичные отопительные приборы. Водорас­ходную арматуру меняют на краны и смесители нового поколения.

97

Качественно меняется подход к выработке и транспортировке теплоносите­лей, поскольку в трубопроводах теряется значительная доля тепла. Проходят ис­пытание временем более экономичные автономные системы получения тепла — надкрышные котельные, гелио-, гидро — и ветроустановки.

§ 51. Особенности бетонирования
при отрицательной температуре

В процессе производства бетонных и железобетонных работ в зимних условиях при ожидаемой среднесуточной температуре на­ружного воздуха ниже 5°С и минимальной суточной температуре ниже 0°С, а также при бетонировании конструкций, расположен­ных в вечномерзлых грунтах, применяют специальные способы бетонирования, позволяющие получать бетон необходимого ка­чества.

В противном случае при замерзании бетона содержащаяся в нем свободная вода обращается в лед и твердение бетона прекра­щается. Если до замерзания твердение не началось, то не начнет­ся и после него, если же началось, то практически приостанавли­вается до тех пор, пока свободная вода в бетоне будет находиться в замерзшем состоянии. Замерзшая в бетоне вода увеличивается в объеме приблизительно на 9%. Возникающее внутреннее давле­ние льда разрывает слабые связи в незатвердевшем или недоста­точно прочном бетоне.

Вода, скапливающаяся на поверхности зерен крупного запол­нителя, при замерзании образует тонкую ледяную пленку, нару­шающую сцепление между заполнителем и раствором и снижаю­щую прочность бетона. На арматуре также образуется пленка льда, нарушающая сцепление арматуры с бетоном.

При оттаивании бетона находящийся в нем лед тает и тверде­ние бетона возобновляется, но конечная прочность бетона, его плотность и спепление с арматурой снижаются. Эти потери тем больше, чем в более раннем возрасте замерз бетон.

Наиболее опасно замерзание бетона в период схватывания це­мента. Также вредно и многократное замораживание и оттаивание бетона в начале твердения, что бывает, когда оттепели сменяются заморозками. Прочность бетона к моменту замерзания или ох­лаждения ниже расчетных температур, так называемую критиче­скую прочность, при которой конечная прочность не снижается или снижается незначительно, следует указывать в проекте про­изводства работ или в технологической карте.

Для бетона без противоморозных добавок монолитных конст­рукций и монолитной части сборно-монолитных конструкций проч­ность к моменту замораживания должна составлять не менее 50% проектной при марке бетона М150, 40%—для бетонов ма­рок М200…М300, 30%—для бетонов марок М400…М500, 70% — независимо от марки бетона для конструкций, подвергающихся по окончании выдерживания замораживанию и оттаиванию, 80%—для бетона в предварительно напряженных конструкциях, 100%—для бетона конструкций, подвергающихся сразу после окончания выдерживания действию расчетного давления воды, и конструкций, к которым предъявляют специальные требования по морозостойкости и водонепроницаемости.

Для бетона с противоморозными добавками прочность к мо­менту его охлаждения до температуры, на которую рассчитано количество добавок, должна быть не менее 30% проектной при марке до М200, 25% — для бетона марки М300 и 20%—для бе­тона марки М400.

Условия и срок, к которому допускается замерзание бетона блоков массивных гидротехнических сооружений, указаны в про­екте.

Бетон, уложенный в массивные конструкции зимой, наиболее часто выдерживают способом термоса, основанным на использо­вании утепленной опалубки, тепла подогретых составляющих бетонной смеси и тепла, выделяемого при схватывании и твер­дении цемента. Хорошо укрытый бетон остывает настолько мед­ленно, что к моменту замерзания успевает набрать критическую прочность.

Часто при бетонировании фундаментов, расположенных в от­дельных котлованах, способ термоса сочетают с использованием теплоотдачи талого грунта. В этом случае котлованы хорошо утепляют сверху, благодаря чему в них устанавливается неболь­шая положительная температура.

Бетон в тонких конструкциях остывает быстро, поэтому их приходится обогревать электрическим током, паром или теплым воздухом. Иногда в целях экономии электроэнергии сочетают спо­соб термоса с обогревом.

Легкие бетоны на пористых заполнителях в зимних условиях выдерживают по способу термоса с предварительным электрора­зогревом бетонной смеси.

Кроме изложенных способов зимнего бетонирования, основан­ных на твердении бетона при положительной температуре, существует способ твердения бетона при отрицательной темпера­туре. При этом бетонную смесь приготовляют с введением проти- воморозных добавок. Противоморозные добавки настолько по­нижают температуру замерзания воды, что обеспечивают твер­дение бетона при отрицательных температурах до —25°С. При выборе способа выдерживания бетона в первую очередь рассмат­ривают возможность применения способа термоса и способа тер­моса с добавками — ускорителями твердения.

Если, применяя этот способ, невозможно получить требуемую прочность бетона в заданные сроки, то последовательно рассмат­ривают возможность применения бетона с противоморозными добавками, способов электротермообработки, обогрева паром, теплым воздухом. Если невозможно выдерживать бетон в конст­рукциях с помощью указанных мероприятий, бетонные работы выполняют с применением тепляков.

Тот или иной способ производства бетонных и железобетон­ных работ в зимних условиях принимают на основе сравнитель­ных технико-экономических расчетов.

§ 34. ОРГАНИЗАЦИЯ ПРОИЗВОДСТВА

На полигонах готовят около 20% всего объема сборных бетон­ных и железобетонных изделий, а примерно 80% производят на за­водах железобетонных изделий, которые, как правило, рассчитаны на долголетнюю эксплуатацию и круглогодично выпускают серий­ную продукцию нескольких типоразмеров. Полигоны чаще всего бывают сезонного типа и имеют сравнительно небольшую мощ­ность. Преимущество полигонов состоит в том, что их можно воз­водить в короткие сроки при сравнительно небольших затратах. На полигоне целесообразно изготовлять: крупноразмерные и тяже­лые элементы, выполнение которых на заводе затруднительно; кон­струкции с большим числом типоразмеров отдельных элементов; несерийные мелкие элементы, изготовление которых на заводах требует переналадки оборудования, что повышает затраты и стои­мость продукции. Иногда при отсутствии в районе строительства завода железобетонных изделий на полигоне изготовляют мелкие серийные элементы.

Изготовление железобетонных изделий на полигонах организу­ют двумя основными технологическими способами: стендовым и

поточно-агрегатным.

Стендовый способ (рис. 84, а) характерен тем, что изделие в процессе производства (от начала его формования до момента рас — палубливания) остается неподвижным, а оборудование (напри­мер, бетоноукладчик, вибратор) передвигается от одного изготов­ляемого изделия к другому. Изделия формуют на открытой бетон­ной площадке-стенде или непосредственно в пропарочных напольных или ямных камерах. Уплотняют бетонную смесь при стендовом способе глубинными или поверхностными вибраторами.

Стендовый способ позволяет изготовлять крупногабаритные конструкции и быстро организовывать производство железобетон­ных изделий. Однако он требует больших производственных пло­щадей при малой механизации процессов производства, что приво­дит к большим затратам труда.

Поточно-агрегатный способ (рис. 84, б), применяемый на круп­ных полигонах, характерен тем, что изделия в процессе изготов­ления перемещаются одно за другим через ряд постов, оборудован­ных различными агрегатами или устройствами. Длительность пре­
бывания изделий на отдельных постах различная: от нескольких минут при вибрировании изделий на виброплощадке до несколь­ких часов в пропарочной камере.

На первом посту 2 устанавливают форму, смазывают се, затем укладывают арматуру и закладные части. На втором 3 форму за­полняют бетонной смесью, уп­лотняют ее и заглаживают по­верхность изделия. На треть­ем 4 производят тепловлаж­ностную обработку изделий или выдерживают их на от­крытых площадках без обогре­ва, на четвертом 5 распалубли — вают и осматривают изделия.

Если изделие изготовляют с немедленным распалубливани- ем, то четвертый пост не ну­жен. От одного поста к друго­му изделие перемещают пере­движными кранами или на те­лежке.

Полигоны для изготовле­ния сборных бетонных и желе­зобетонных изделий по своему назначению и оборудованию делятся на комплексные, при- заводские и припостроечные.

Комплексные поли­гоны имеют бетоносмеситель­ную установку, арматурную и слесарно-механическую ма­стерские, мастерскую для из­готовления и ремонта форм, технологическую линию фор­мования изделий и склад го­товых иделий.

При заводские и при­построечные полигоны состоят из технологической ли­нии формования изделий

(стендов, кранов, оборудования для укладки бетонной смеси), склада готовых изделий и необходимых коммуникаций. Полигоны могут быть открытыми или комбинированными. На комбинирован­ных полигонах приготовляют бетонную смесь и формуют изделия в закрытом помещении, а тепловую обработку выполняют на откры­той площадке.

Призаводские полигоны входят в состав завода железобетон­ных изделий и используются для изготовления небольшого числа типоразмеров изделий. Благодаря им увеличивается производи­
тельность завода. Как правило, приза — водской полигон снабжается бетонной смесью от бетоносмесительной установ­ки завода.

Припостроечные полигоны работают главным образом по стендовой схеме и предназначаются в большинстве случаев для изготовления крупноразмерных из­делий. Их строят вблизи возводимых со­оружений и оборудуют самоходными кра­нами для выполнения погрузочно-разгру­зочных операций.

Такие полигоны обычно снабжаются бетонной смесью с центрального бетон­ного завода строительства. Доставляют ее автобетоновозами. Арматуру постав­ляют с арматурного завода или из ма­стерских строительства. •

Залежно від конструктивних та об’ємо-п лану вальних рішень техно­логія спорудження промислових будинків має свої особливості. З цьо­го погляду розрізняють зведення одноповерхових будинків особливо легкого, легкого, середнього та важкого типів і багатоповерхових бу­динків.

Одноповерхові будинки особливо легкого типу споруджують зав­довжки 10—12 м і заввишки 5 — 7 м. Такі будинки складають із зазда­легідь виготовлених заводських конструкцій. Металеві конструкції особливо легких будинків виробляють із гнутих сталевих профілів та особливо легких металів. Балки мають раціональну геометрію, ферми виготовляють із гнутих тонкостінних профілів і металевих прутків. Покриття монтують із металевого профнастилу, утеплюють жорсткими мінераловатними плитами та покривають рулонною покрівлею. У стіно­вих панелях між двома алюмінієвими листами прокладають пінополі­уретан. Між собою і з колонами стінові панелі з’єднують болтами.

Такі будинки монтують легкими кранами, переважно автомобільни­ми, роздільним, комплексним чи комбінованим методом за надзвичайно короткі строки. Невелика маса конструкцій дає змогу використовувати найпростіші стропи і захоплювачі. Застосовують здебільшого болтові з’єднання, що зменшує витрати праці під час монтажу.

Одноповерхові промислові будинки легкого типу мають прогони до 18 м; їх зводять з конструкцій із металу і збірного залізобетону

f

масою до 10 т і оснащують мостовими кранами вантажопідйомністю до 5 т.

Одноповерхові промислові будинки середнього типу з прогонами до ЗО м і заввишки до 18 м, які мають крани вантажопідйомністю до 50 т, споруджують з металевих і залізобетонних конструкцій масою до 30 т. Такі будівлі належать до однорідних об’єктів; їх зводять по­слідовними етапами: спорудження підземних конструкцій, монтаж на­земних конструкцій, влаштування покрівлі, опоряджувальні роботи і монтаж устаткування.

Будинки в плані поділяють на кілька дільниць для можливого сумі­щення робочих будівельних процесів і організації будівельного потоку. Дільниці визначають залежно від майбутньої технології виробництва, кількості прогонів і технологічних блоків. Дільниці можуть розміщу­ватися в прогонах уздовж будинку, впоперек або формуватися з типо­вих секцій.

Із будівельних робіт найтрудомісткішими є спорудження фундаментів і монтаж основних конструкцій наземної частини.

Фундаменти об’ємом до 5 м3 здебільшого виконують збірними, а об’ємом понад 5 —8 — монолітними. Котловани для влаштування фунда­ментів риють найчастіше у вигляді траншей. Фундаменти монтують з попередньою розкладкою. Монтажний кран переміщується вздовж про­гону з краю траншеї.

Наземні конструкції монтують здебільшого роздільним методом з розвитком монтажу вздовж або впоперек будинку. За роздільного ме­тоду монтажу конструкції певного типу монтують окремим потоком. Потоки можуть бути такими: перший — монтаж колон, другий — підкра­нових балок, третій — ферм і плит покриття, четвертий — стінових панелей. Для виконання робіт спеціалізованими потоками ланки робіт­ників працюють з оптимально підібраним монтажним краном і викори­стовують спеціальне монтажне оснащення, зокрема транспортні маши­ни. Як правило, монтаж конструкцій проводять без проміжного їх роз­вантаження, а з транспорту, який під’їжджає до монтажного крана з того боку, з якого конструкції ще не змонтовані.

Залежно від розмірів та маси конструкцій використовують різно­манітні схеми руху монтажних кранів (рис. 3.10). Слід зазначити, що ефективніше використовувати кран з великою вантажопідйомністю, що прискорює монтажний процес, оскільки з однієї стоянки крана монту­ють більше конструкцій, але в цьому разі збільшується вартість екс­плуатації крана. Легкий кран під’їжджає на кожну наступну стоянку для монтажу чергової конструкції, що ускладнює процес, проте витрати на його експлуатацію будуть мінімальними.

Під час монтажу колон і фундаментів рух крана посередині прогону вважається раціональним у прогонах до 12 м (рис. 3.10, я); у прогонах 18, 24 або ЗО м кран рухається вздовж країв (рис. 3.10, в). Під час монтажу покриття, коли ферми монтують з кроком 6 м, кран рухається

Рис. 3.10. Схеми руху монтажних кранів:

а, б — посередині прогону відповідно під час монтажу колон (фундаментів) та покриття; в — вздовж країв прогону; г — впоперек прогону; цифрами позначено послідовність установлення конструкцій посередині вздовж прогону (рис. 3.10, б). Якщо ферми розміщують з кроком 12 м, то для монтажу покриття застосовують схеми, за якими кран рухається впоперек прогону (рис. 3.10, г).

Спорудження промислових будинків машинобудівної та металургій­ної промисловості з прогонами близько ЗО м здійснюють, як правило, із застосуванням металевих ферм. Ферми великих прогонів зазвичай над­ходять на будівельний майданчик у розібраному вигляді, де їх склада­ють і укрупнюють на спеціально організованих стендах.

Ефективним є конвеєрний метод монтажу покриттів одноповерхо­вих промислових будинків, який полягає в тому, що на будівельному майданчику обладнують конвеєрну лінію для складання монтажних блоків з кількох (найчастіше з двох) ферм з улаштуванням покриття та покрівлі, інженерним обладнанням і повним їх опорядженням (див. рис. 3.11). Готові блоки масою 50 — 200 т переміщують до місця вста­новлення за допомогою крана великої вантажопідйомності або з вико­ристанням спеціального устаткування. Для цього часто використову­ють мостові крани, які потім обслуговують основне виробництво.

Конвеєрна лінія — це рейкова колія, якою візки періодично (один раз на чотири години) пересуваються вздовж оснащених робочих місць (до 16), де монтують ферми і покриття, влаштовують утеплювач, вико­нують покрівельні, малярні, електротехнічні та інші роботи.

Застосування конвеєрної лінії має великі переваги перед поелемент — ним монтажем. Крім підвищення продуктивності монтажних робіт цей

Рис. 3.11. Схема організації конвеєрного мон­тажу:

/ — прогони будинку; 2 — конвеєрна лінія для скла­дання блоків покриття; 3 — баштовий кран; 4 — напрямок переміщення монтажного блока; 5 — мосто­вий кондуктор-установннк; 6 — установлені блоки спосіб організації виробництва розширює фронт робіт для суміжників завдяки тому, що значну частку основних монтажних ро­біт винесено за межі будівлі, а це дає мож­ливість значно скоротити тривалість будів­ництва. Конвеєрний метод монтажу може бути ефективним для площі покриття бу­динку понад 50 тис. м2 і в разі достатньо­го матеріально-технічного забезпечення на конвеєрній лінії (у три зміни працюють близько 60 бригад і 14 —18 кранів, тому простої лінії завдають значних збитків).

Одноповерхові промислові будин­ки важкого типу мають висоту 18 —65 м та прогони 24 —48 м з мостовими кранами вантажопідйомністю до 220 т. Такими будівлями є цехи машинобудів­них підприємств, металургійних та гірничо-збагачувальних комбінатів, теплових і атомних електростанцій. Ці об’єкти дуже неоднорідні за своїм конструктивним та архітектурно-планувальним виконанням. Маса окремих конструкцій може досягати понад 100 т, а їхній сумарний об’єм перевищувати 10 тис. м3.

Для монтажу конструкцій і механізації монолітних робіт використову­ють баштові та самохідні крани вантажопідйомністю 50 і 75 т. Монтажні роботи виконують переважно комплексним методом, тобто з однієї сто­янки монтують усі конструкції в радіусі дії крана. Технологічне облад­нання, як правило, монтують одночасно з будівельними конструкціями.

Найбільш трудомісткі роботи в цих будинках — це спорудження фундаментів під технологічне обладнання та земляні роботи, які викону­ють і до спорудження основних конструкцій будинку, і після монтажу каркаса.

Будівельно-монтажні роботи виконують за технологічними вузлами, які охоплюють групи основного і допоміжного технологічного обладнан­ня та безпосередньо пов’язані з ним будівельні конструкції. При цьому вузол вибирають так, щоб можна було випробувати і відрегулювати технологічне обладнання. Межі технологічних вузлів можуть не збіга­тися з типовим поділом об’єму будинку.

Для механізації будівельно-монтажних робіт у будинках важкого типу застосовують одночасно кілька монтажних кранів, місця встановлен-
ня яких вибирають з ураху­ванням архітектурно-плану­вального рішення будівлі, вибраних технологічних вуз­лів і вимог техніки безпеки. Для цього виокремлють зони, в яких можуть безперешкод­но працювати крани, а також розробляють запобіжні захо­ди з техніки безпеки. Досить часто виникає потреба у під­нятті конструкції та елемен­тів обладнання за допомогою двох чи більше кранів. Цю відповідальну і небезпечну роботу можна виконувати тільки у чіткій відповідності з проектом виконання робіт

та за обов’язкової присутності досвідченого керівника (інженера).

Теплові та атомні станції споруджують потоковим методом або розді­ляють їх будівництво на черги, які встановлюють відповідно до технологіч­них вузлів (вузол — це об’єм, в якому може незалежно працювати турбо­агрегат). На будівництві ТЕЦ і АЕС використовують баштові крани вантажопідйомністю до 75 т (рис. 3.12), а також самохідні та козлові крани. Будівельні конструкції та обладнання подають під кран залізнич­ним транспортом або автомобільними трайлерами. Високі колони монту­ють частинами в кілька ярусів з виконанням монолітних стиків на висо­ті понад ЗО м. Для стійкості колони розкріплюють уздовж ряду постій­ними розпірками та балками, а впоперек ряду — тимчасовими розчалками.

На атомних станціях більшість конструкцій виконують монолітними; вони надійніше захищають від радіоактивного випромінювання. Ма­шинний зал турбоагрегата практично не відрізняється від аналогічного залу теплової станції (одноповерхової промислової споруди). Реактор — не відділення — це багатоповерхова монолітна будівля, яку накрива­ють попередньо напруженим залізобетонним куполом. Конструкцію ку­пола монтують на землі, після чого піднімають двома кранами на місце. Монолітні конструкції виконують як у переставній опалубці, так і в незнімній із залізобетонних панелей.

Багатоповерхові збірні будинки споруджують заввишки 3 — 12 по­верхів, завширшки 12 — 42 м, завдовжки 100 — 300 м з масою залізобе­тонних і металевих конструкцій не більше ніж 8 — 10 т (найчастіше 5 — 6 т). Будівлю формують з уніфікованих типових секцій, відділених одна від одної температурними швами.

Як і одноповерхові, багатоповерхові будинки зводять у кілька етапів: спорудження підземних конструкцій, зведення наземних конструкцій,

Залежно від розмірів для спорудження багатоповерхових будин­ків застосовують баштові чи самохідні крани, які можуть бути розмі­щені з одного боку будинку, з двох боків або встановлені посередині (рис. 3.13).

У плані будинки поділяють на зони дії кранів, а зони, в свою чер­гу, — на дільниці для можливого суміщення робіт.

Організація робіт з установленням крана з одного боку будинку принципово не відрізняється від прийнятої для житлового будинку. Роботи на дільниці виконують горизонтальними ярусами.

Безпечна сумісна робота двох кранів, установлених з протилежних боків, досягається однаковістю обсягів робіт на діагональних дільни­цях 1, 3 і 2, 4 (рис. 3.13). Крани працюють зліва направо з відставан­ням, яке виключає їх зіткнення. Після закінчення роботи на дільницях / і 3 перший кран продовжує роботу вздовж будівлі на дільниці 2, а другий повертається до лівого торця будівлі і розпочинає роботу зліва направо на дільниці 4 (рис. 3.13).

Якщо кран установлено посередині, то будівлю монтують вертикаль­ними уступами. Тоді дільницю / буде змонтовано значно раніше і, поки монтується дільниця 2, на дільниці / виконують опоряджувальні, мон­тажні та пусконалагоджувальні роботи.

У всіх схемах організації монтажу послідовність установлення кон­струкцій має бути такою, щоб забезпечувати стійкість будівлі, виконан­ня вимог техніки безпеки і найекономічніший монтаж. Особливу увагу
слід приділяти своєчасному (першочерговому) монтажу діафрагм жорст­кості та зв’язувальних панелей.

Стіни багатоповерхових промислових будівель, як правило, самонесівні або спираються на каркас. Зведення їх виконують з деяким відставан­ням від монтажу каркаса або одночасно з ним. Опоряджувальні робо­ти проводять після покрівельних водночас із монтажем і налагоджен­ням устаткування. Важке та громіздке устаткування монтують разом з будівельними конструкціями.

Кровли из волнистых асбестоцементных листов получили широкое распро­странение, особенно при устройстве покрытий малоэтажных жилых домов, об­щественных зданий, различных построек в сельской местности. Для устройства таких кровель применяют волнистые листы обыкновенного, средневолнистого,

усиленного и унифицированного профилей. Кровли из волнистых асбестоцемен­тных листов обыкновенного профиля устраивают по деревянной обрешетке в жилых, гражданских и сельскохозяйственных зданиях, а из листов среднего, вы­сокого и унифицированного профилей — по железобетонным, стальным и дере­вянным прогонам в зданиях любого назначения. Ко всем видам листов волнис­того профиля выпускаются фасонные детали: коньковые, угловые, переходные и лотковые.

Уклоны кровель из асбестоцементных волнистых листов должны быть не ме­нее 10%, при этом при уклоне кровли до 20% должна быть предусмотрена герме­тизация стыков между волнистыми листами.

Основанием под кровли из волнистых листов является обрешетка из деревян­ных брусков сечением не менее 50×50 мм, уложенных по стропилам или прого­нам, с расчетом, что§ы каждый элемент основания (доска, древесно-стружеч­ный или фанерный лист, верхняя плита панели) опирался не менее чем на три опоры. Шагбрусков обрешетки в чердачных кровлях для листов длиной 1 750 мм должен быть не более 750 мм. Стыки обрешетки располагают вразбежку только по оси стропильных ног или прогонов. В местах покрытия карнизных свесов, разжелобков и ендов основания из обрезных нестроганых досок толщиной — не менее 30 мм должны быть сплошными.

На крышу листы подают в контейнерах-поддонах легкими кранами, а их мон­таж производят с инвентарных подмостей. Волнистые листы усиленного про­филя можно монтировать кранами с помощью стропа с жесткими захватами.

Волнистые листы следует укладывать рядами по предварительной разметке от карниза к коньку. Направление укладки листов в ряду должно быть против направления господствующих ветров. Первый ряд (карнизный) кладут по туго натянутому шнуру-причалке, чтобы обеспечить прямолинейность свеса кровли.

Для волнистых асбестоцементных листов величина нахлестки поперек ската должна быть не менее чем на одну волну. Продольная нахлестка (вдоль ската) должна быть не менее 150 и не более 300 мм.

Асбестоцементные листы волнистые обыкновенного "профиля и средне­волнистые укладывают на основание со смещением на одну волну по отношению к листам предыдущего ряда или без смещения с расположением всех рядов по длине ската в одну линию. Листы усиленного и унифицированного профилей укладывают по отношению к листам предыдущего ряда без смещения, с обрез­кой углов (рис. 12.1). В местах стыка четырех листов обрезку углов двух средних листов производят с зазором между стыкуемыми углами листов обыкновенного профиля 3-4 мм и листов среднего, высокого и унифицированного профилей — 8—10 мм.

Каждый волнистый асбестоцементный лист крепится к обрешетке тремя ши­ферными гвоздями длиной 100 мм с антикоррозионной шляпкой или шурупа­ми. Головки гвоздей при применении цветных листов должны быть окрашен­ными под цвет кровли. Под головки гвоздей подкладывают уплотнительные шай-

1

Рис. 12.1. Устройство кровли из волнистых асбестоцементных листов: а — покрытие ската листами обыкновенного профиля: 1 — карнизный брусок; 2 — обрешеточный брусок; 3 — карниз­ный лист; 4 — рядовой лист; 5 — стропильная нога; 6 — фронтонный лист; 7—угловой лист; 8— гвоздь; 9 — резиновая шайба; б — покрытие со смещением листов; в — покрытие с обрезкой углов; г — крепления асбестоцементных волнистых ли­стов к швеллерному, уголковому и деревянному прогонам: 1 — прогон; 2 — крепежный элемент типа «крюк»; 3 — шайба

бы из резины или других плотных упругих материалов. Гвозди должны прохо­дить через верхние части волн шифера, иначе через отверстия будет проникать вода. Чтобы листы не портились и не трескались, отверстия под гвозди необхо­димо сверлить дрелью, предварительно смочив место сверления водой. Для обес­печения подвижности кровли при температурных деформациях отверстия для крепежных деталей должны быть на 2—3 мм больше диаметра креплений.

Листы усиленного и унифицированного профилей крепятся к железобетон­ным и металлическим прогонам специальными крепежными элементами типа «крюк» (см. рис. 12.1).

Разжелобки и ендовы покрывают лотковыми деталями, укладывая их снизу вверх с нахлесткой 150 мм. При организованном стоке воды карнизные свесы покрывают оцинкованной сталью. Детали примыканий к вертикальным повер­хностям закрывают металлическими фартуками или асбестоцементными угол­ками, которые крепят к прогонам.

Загальні відомості. До житлових належать будівлі, в яких постійно чи тимчасово мешкають люди. Це житлові будинки, готелі, пансіонати, гуртожитки. Вони можуть бути одно — та багатоповерховими. Умовно їх поділяють на підземну та наземну частини.

Підземну частину зводять зі стрічкових чи ростверкових фундаментів по звичайній основі або палях, стін із залізобетонних блоків, елементів сходово-ліфтової клітки та плит перекриття. Наземну частину — із дрібноелементних матеріалів (цегли, керамічних каменів, дрібних блоків), великих блоків (підвіконних, простінкових, перемичних і кутових для зовнішніх стін, а також вертикальних і горизонтальних блоків для внутрішніх стін) та панелей для зовнішніх стін розміром на одну або дві кімнати (двомодульні панелі), а для внутрішніх стін — на одну кімнату.

У житлових будинках перекриття влаштовують із залізобетонних багатопустотних плит або шатрових панелей розміром на кімнату.

Зведення підземної частини житлових будинків. Монтаж фунда­ментних блоків і блоків стін підвалу починають відразу після закін­чення земляних робіт у котловані.

Дно котловану певним чином готують до монтажу. Так, у разі піща­ної основи поверхню лише ретельно вирівнюють, у випадку глинис­тої — у котловані під блоки-подушки роблять заглиблення на 10 см нижче від проектної позначки дна котловану, а перед монтажем блоків підсипають у них пісок до проектної позначки, переносять проектні осі на натуру (рис. 3.5), для чого навколо котловану встановлюють ого­рожі на відстані близько 1 м від верхньої кромки котловану.

Між протилежними огорожами натягують і закріплюють над котло­ваном дротяні осі. На перетині цих осей спускають висок і за його положенням фіксують осі на дні котловану. Від цих осей відмірюють відстань до зовнішньої грані фундаментної стрічки, де забивають два металеві штирі так, щоб натягнутий між ними шнур-причалка опинився на 2 — 3 мм за межами фундаментної стрічки.

Рис. 3.5. Монтаж фундаментів: а — стаканного типу; б — фундаментних подушок; в — стінових блоків

Монтаж починають із встановлення маякових кутових і проміжних блоків-подушок на відстані до 20 м один від одного. Блок, поданий краном, опускають на підготовлену поверхню, орієнтуючи його за шну — ром-причалкою.

Горизонтальність встановлення та проектну позначку верху маяко­вих блоків-подушок контролюють нівеліром, а рядових — за шнуром — причалкою та правилом.

Взаємно перпендикулярні осі для маякових блоків перевіряють за допомогою теодоліту, а для рядових — за шнуром-причалкою та мон­тажним зазором між ними.

Поверхню під стінові блоки ретельно вирівнюють. Перед їх монта­жем на фундаментах позначають основні та міжсекційні осі.

Монтаж починають із встановлення маякових блоків у кутах та міс­цях перетину стін. Рядові блоки встановлюють на розчині за при­чалкою. Позначку верху останнього ряду блоків перевіряють нівелі­ром. Після усунення недоліків фундаменти згідно з приймально-зда­вальним актом здають під зведення чи монтаж наступних конструк­цій.

Зведення цегляних будинків. Сучасні цегляні будинки поєднують у собі монолітні (зведені з окремих цеглин стіни та перегородки) та збірні залізобетонні деталі сходів, перекриттів, перемичок і т. д.

Тому комплексний процес зведення цегляних будинків поділяється на процеси зведення вертикальних конструкцій із цегли та на монтаж­ний процес збірних деталей.

Цегляні будинки можуть складатися в плані з однієї, двох та більше секцій.

За захватку під час зведення цегляних будинків приймають одну секцію в межах поверху.

Залежно від кількості захваток у ПВР розробляють технологію зве­дення такого будинку.

Будинки із цегли зводять переважно з поздовжніми несівними зовніш­німи та внутрішніми стінами.

Поперечні стіни в таких будинках улаштовують тільки у сходових клітках, де мають проходити димові та вентиляційні канали, а також у проміжках між ними для надання більшої стійкості поздовжнім стінам і будинку в цілому.

Процес зведення будинку, який складається з однієї захватки, можна організувати так.

Якщо кілька таких будинків розміщено неподалік один від од­ного, то муляри, виконавши, наприклад, кладку ярусу, переходять на кладку другого будинку. На першому в цей час установлюють чи пе — реустановлюють риштування і заготовлюють матеріали. В наступну зміну муляри повертаються на перший будинок, а на другому вико­нують роботи з установлення риштувань і заготовлення матеріалів і т. д.

Можна також організувати роботу інакше. В першу зміну виконують роботи із заготовлення матеріалів, установлення риштувань, геодезичні роботи. В другу і третю — зводять цегляні стіни і перегородки.

Якщо будинок складається з двох захваток, то роботу можна органі­зувати так: на першій захватці виконують кладку, на другій — заготов­лення матеріалів та інші роботи, в наступну зміну — навпаки.

Якщо будинок складається з трьох захваток, то на першій захватці виконують кладку, на другій — заготовлення матеріалів, установку риш­тувань, на третій — монтаж збірних конструкцій.

Цегляні будинки зводять спеціалізованими або комплексними бри­гадами.

Спеціалізовані бригади виконують тільки кладку (муляри) або тільки монтаж (монтажники), переходячи із захватки на захватку.

Комплексні бригади, які складаються з мулярів-монтажників, пере­ходять на суміжну захватку тільки після виконання кладки та монта­жу збірних конструкцій.

Зведення будинків із великих блоків. Зведення будинку починається з розмічування осей на поверхні фундаментів. Допоміжні осі будинку

виносять на відстань близько 1 м від зовнішньої площини стін і за­кріплюють їх паралельно осям зовнішніх стін штирями, які забивають У Грунт.

До початку монтажу наземної частини будинок ділять на захватки відповідно до технологічних рекомендацій, розроблених у ПВР.

Монтаж починають у межах захватки з установлення маякових блоків у кутах захватки і в місцях перетину зовнішніх та внутрішніх стін на відстані 12 — 20 м один від одного (рис. 3.6).

Після цього між маяковими блоками натягують шнур-причалку, за яким монтують проміжні блоки у такій послідовності: спочатку вста­новлюють усі простінкові блоки, потім підвіконні і завершують ук­ладанням перемичних блоків. Монтаж внутрішніх стін починають зі зведення сходових кліток. У процесі монтажу глухих ділянок стін блоки встановлюють послідовно — від одного маякового блока до ін­шого.

Сходові клітки, санітарно-технічні кабіни, балкони монтують пара­лельно зі стінами. Усі блоки зовнішніх і внутрішніх стін зв’язують між собою металевими накладками на рівні перекриттів.

Завершують монтаж укладанням плит перекриття послідовно від сходової клітки в обидва боки.

Зведення великопанельних будинків. Існує багато типових про­ектів житлових будинків з різноманітними за розмірами квартирами, зручним плануванням, поліпшеним опорядженням, з удосконаленою теплоізоляцією, звукоізоляцією, обладнанням. У будинках з великими прогонами для зовнішніх стін застосовують поверхове розрізування (однорядне) з одним або двома віконними прорізами.

Потокове будівництво такого типу будинків спрощується за умов організації домобудівних комбінатів (ДБК).

У домобудівному комбінаті в безперервний технологічний процес об’єднано виготовлення конструкцій, транспортування, монтажу й усіх наступних робіт, що значно ефективніше, ніж робота загальнобудівель — ними підрозділами.

Зведення великопанельних будинків рекомендується виконувати потоково-швидкісними методами. Для цього будинок у плані поділя­ють на захватки. За захватку приймають одну або дві секції в межах поверху. Такий поділ дає можливість поєднати на різних захватках монтаж конструкцій із санітарно-технічними, електромонтажними, сто­лярними, опоряджувальними роботами. Поєднання цих робіт можливе тільки за таких умов:

1) початок і завершення всіх робіт на захватці мають точно збігати­ся з терміном, установленим графіками, узгодженими з усіма виконав­цями;

2) межі захваток визначають так, щоб монтажні роботи на кожній із них можна було виконувати за ціле та однакове число змін.

Під час монтажних робіт особливу увагу слід звертати на послідов­ність і точність установлення збірних елементів. Послідовність уста­новлення збірних елементів визначають з урахуванням конструк­тивних особливостей будинку, вона має забезпечувати стійкість змон­тованої частини, безпечні умови роботи монтажників та інших робіт­ників.

Установлення панелей бажано вести в напрямку на кран, оскільки у такому разі поліпшується видимість і зникає потреба переносити кон­струкції через раніше змонтовані. Категорично забороняється встанов­лювати панелі між раніше змонтованими, дозволяється тільки пристав­ляти їх.

Точність монтажу є одним із найважливіших показників якості та надійності.

Залежно від принципу складання, монтажних пристосувань, осна­щення та конструктивних рішень місць з’єднання панелей стін розріз­няють такі основні методи монтажу стінових панелей і будинків:

а) вільний монтаж з використанням підкосів та встановлювальних рисок на перекриттях;

б) фіксований, або обмежено-вільний, монтаж з використанням гру­пового монтажного оснащення;

в) просторова самофіксація, або замковий монтаж, за допомогою плас­тин з вирізами та кулачків у місцях з’єднання сусідніх стінових па­нелей.

Найпоширенішим є вільний монтаж через простоту виконання. Про­те він не завжди забезпечує дотримання технічного розташування елементів будинку в процесі виконання робіт. Ускладнюється за­безпечення співвісності під час наведення та встановлення конструк­цій.

Для суміщення осей користуються кутниками та розміткою осей окре­мо на кожному поверсі. За цього методу стінові панелі тимчасово за­кріплюють за допомогою інвентарних підкосів (рис. 3.7, а —в).

Фіксований (обмежено-вільний) монтаж виконують із застосуван­ням групового монтажного оснащення, яке сприяє точнішому встанов-

г

д

Рис. 3.7. Схеми тимчасового та замкового закріплення стін: а — підкосами зі струбцинами; б — підкосами без струбцин; в — укороченими підкоса­ми; г, д — замкове з’єднання для самофіксації стінових панелей відповідно по бокових гранях та по вертикалі; / — стінова панель; 2 — струбцина; З — підкіс; 4 — стяжна муфта; 5 — нижній гак підкосу; 6 — монтажна петля на панелі перекриття; 7 — монтаж­на петля; 8 — захоплювач-голівка; 9 — універсальний захоплювач; 10 — замок; 11 — лунка; 12 — штировий фіксатор

ленню панелей, підвищує темп монтажу порівняно з вільним монтажем, а також забезпечує жорсткість конструкцій.

Комплекти застосовуваних пристосувань виконують водночас орієн­тувальні, обмежувальні та утримувальні функції як щодо окремого еле­мента, так і кількох елементів на захватці чи поверсі.

Варіантом обмежено-вільного монтажу може бути встановлення де­талі на фіксатори, за допомогою яких визначають проектне положення низу панелі (рис. 3.7, д).

Вивіряння верху панелі та тимчасове закріплення здійснюється так само, як і під час вільного монтажу.

Замковий монтаж, або метод просторової самофіксації, дає мож­ливість пришвидшити процес монтажу, відмовитись від застосування спеціальних монтажних пристосувань, виключити електрозварюваль­
ні роботи і т. д. Чергову панель з’єднують з попередньою за допо­могою спеціального замкового пристрою, зображеного на рис. 3.7, г.

Технологія зведення великопанельних будинків нині повністю себе вичерпала. Значні витрати часу на монтажні процеси, низька якість поверхонь панелей, велика кількість процесів та операцій, виконува­них на будівельному майданчику, перевитрати матеріалів, відсутність можливості підвищувати рівень механізації зумовили розроблення нових технологій, зокрема технології зведення будинків із об’ємних блоків.

Зведення будинків із об’ємних блоків. Застосування цієї тех­нології дало можливість значно пришвидшити зведення будинків зав­дяки скороченню кількості підйомів та монтажних вузлів. Крім того, за цією технологією значну кількість опоряджувальних операцій та опе­рацій, пов’язаних з інженерним обладнанням, можна виконувати в заводських умовах, що майже вдвічі підвищує рівень механізації. Рівень заводської готовності можна довести до 75 — 80 %.

За архітектурними рішеннями блокові будинки монтують за такими конструктивними схемами блоків: на ширину будинку, на кімнату, на квартиру (рис. 3.8, а).

За способом виготовлення об’ємні блоки мають умовні назви: «ков­пак» — п’ятистінний блок зі збірною панеллю підлоги, «стакан» — зі збірною панеллю стелі; «лежачий стакан» — з приставною зовнішньою панеллю (рис. 3.8, б).

Монтаж об’ємних блоків здійснюють з транспортних засобів.

Особливості монтажу блоків визначають такими чинниками: вели­кою масою блока, відносно великими лінійними розмірами блока по­рівняно з його висотою.

До початку монтажу наносять розлічувальні осі, розмічають місця установлення блоків. На першому поверсі блоки встановлюють від се­редини до країв. Точність установки блоків контролюють за допомо­гою теодоліта, а на інших поверхах — у рівень з блоками, встановлени­ми раніше. Схему монтажу об’ємних блоків наведено на рис. 3.8, в. Для монтажу блоків використовують стрілові, самохідні, баштові або козлові крани (рис. 3.9, а). Запровадження безкранового методу мон­тажу, за якого використовують різноманітні домкратні пристрої, дає значну перевагу перед традиційними крановими способами (рис. 3.9, б). На підготовленому майданчику встановлюють несівні, заздалегідь на­пружені, залізобетонні колони, які оснащено спеціальними крокуючими фрикційними домкратами. Монтаж починають з того, що у створ прогону будинку вставляють покрівельну панель, під яку підводять спеціальні візки. За допомогою цих візків панель доставляють у зону піднімання, де її підвішують на чотирьох домкратах. Переміщуючи домкрати по колонах, піднімають панель до проектної позначки. Змонтовані у такий спосіб панелі створюють жорстку діафрагму, яка забезпечує жорсткість системи у цілому.

Після цього у тій самій послідовності монтують об’ємні блоки — по одній або кількох сходових вертикальних захватках. Після закріплен­ня чергового блока домкрати опускають униз, де їх готують до наступ­ного піднімання.

Цей спосіб дає можливість автоматизувати весь монтажний процес. Застосування такого методу дає змогу змонтувати п’ятиповерховий будинок за чотири —шість змін, трудомісткість монтажу будинків з об’єм­них блоків порівняно з великопанельними скорочується у три-чотири рази, а сумарні витрати на виготовлення і монтаж — у півтора раза. Загальна тривалість зведення об’ємноблокових будинків удвічі-утричі менша, ніж великопанельних.

Рис. 3.9. Схеми монтажу блоків за допомогою різних пристроїв: а — козловими кранами; б — домкратами фрикційного зчеплення; 1 — блок, підготов­лений до розвантаження; 2 — колона; 3 — панель покрівлі; 4 — блок, що подається на візку в монтажну зону; 5 — блок, що піднімається; 6 — крокуючий домкрат; 7 — само­хідна вишка

Зведення висотних будинків. У сучасному міському будівництві все більше зводять будинків із підвищеною кількістю поверхів. Прак­тика будівництва показала доцільність забудови великих міст будин­ками підвищеної поверховості.

Вирішальними чинниками у плануванні зведення висотних будин­ків крім містобудівних вимог є такі: економне використання землі (що нині особливо актуально), коли кожний квадратний метр суворо контролюється відповідним управлінням міськради, зручність концент­рації приміщень, зменшення довжини зовнішніх інженерних мереж; зручне розміщення адміністративних і торгових центрів, навчальних закладів і т. д. Одним з основних завдань зведення висотних будинків є забезпечення точності монтажу основних конструктивних елементів каркасів.

Висотні будинки здебільшого будують з обмеженими в плані розмі­рами. Будівництво будь-якого висотного будинку має здійснюватись обов’язково за вказівками ПВР. Відхилення від цих вимог може при­звести не тільки до появи браку чи небажаних наслідків монтажу, а й до аварій.

У процесі монтажу конструкцій каркаса поєднують такі роботи: уста­новлення конструкцій, їх вивірення, зварювання стикових з’єднань, анти­корозійний захист, оброблення швів і стиків. Ці процеси, хоч вони тех­нологічно й організаційно взаємопов’язані, часто виконують двома суміж­ними потоками: одним здійснюють установлення елементів каркаса, зварювання і антикорозійний захист, другим — замонолічування мон­тажних стиків, швів перекриттів, бетонування монолітних ділянок кар­каса слідом за першим потоком.

Ведучим процесом є встановлення (монтаж) конструкцій. Усі інші, суміжні, процеси потрібно виконувати в ритмі робіт, визначеному для ведучого процесу.

Залежно від послідовності виконання окремих робіт висотні будин­ки зводять роздільним, комплексним або комбінованим методами.

За роздільного методу всі етапи робіт здійснюють послідовно: спо­чатку бетонують ядро жорсткості, монтують на всю висоту каркас, стінові панелі, потім проводять покрівельні, спеціальні й опоряджувальні ро­боти.

Комплексний метод полягає у дотриманні принципу суміщеного виконання на різних рівнях усього комплексу монтажних, спеціальних, опоряджувальних робіт.

За цього методу окремі етапи можуть виконуватися роздільно, інші — суміщено: бетонування ядра жорсткості до проміжної позначки; мон­таж конструкцій каркаса, стінових панелей, опоряджувальні роботи, завер­шення робіт з бетонування ствола жорсткості; завершення монтажу конструкцій каркаса і суміщуваних етапів робіт.

На вибір того чи іншого методу зведення будинку впливають: розмір і конфігурація його в плані, експлуатаційні параметри, розміщення мон­тажних кранів, умови безпечності і можливості суміщення робіт, три­валість зведення будинку, вартість робіт.

Для будівництва використовують пересувні, приставні та само­підіймальні баштові крани. Організація всіх процесів зведення висот­них будівель здійснюється за умови потокового рівноритмічного їх виконання з урахуванням конструктивних і технологічних взаємозв’язків робіт.

Зведення будинків із монолітного залізобетону. Сучасне будівельне виробництво неможливе без застосування монолітних бе­тонних і залізобетонних конструкцій. Розробляючи технології зведення будівель різного призначення (зокрема, житлових будинків) архітекто­ри, конструктори, технологи все частіше віддають перевагу застосуван­ню монолітних конструкцій перед збірними.

Монолітний бетон і залізобетон, як правило, економічніші за збірний. Застосування бетонів на легких заповнювачах (шлак, туф, керамзит, вермикуліт та ін.) дає змогу істотно знизити масу будинків, поліпшити експлуатаційні, теплотехнічні, звукоізоляційні та інші характеристики.

Усі бетонні й залізобетонні роботи складаються з комплексу техно­логічно пов’язаних між собою процесів, які охоплюють улаштування та розбирання опалубки, заготівлю та встановлення арматури, приготуван­ня, транспортування, укладання та ущільнення бетонних сумішей. Вибір опалубки здійснюється з урахуванням застосовуваної технології й органі­зації опалубних, арматурних і бетонних робіт. Вибір залежить також від типу конструкцій та будинків, їх розмірів конфігурації. У бетонних і залізобетонних роботах широко застосовується потоковий метод, який передбачає поділ усього фронту робіт, які мають бути виконані, на ок­ремі ділянки і захватки. Кількість захваток має дорівнювати кількості виконуваних процесів та операцій.

Строки робіт, організація процесів, комплектування бригад, порядок виконання процесів і операцій — все це регламентується проектом вико­нання робіт (ПВР).

Укладання бетонної суміші та догляд за бетоном у процесі його твер­діння виконують спеціалізовані ланки чи бригади. Усім ланкам брига­ди бетонників надається підготовлений фронт робіт не менш як на добу, а в разі зведення конструкцій, в яких не допускаються перерви в роботі, — на весь період бетонування цих конструкцій. Потрібний фронт робіт призначають з урахуванням продуктивності застосовуваних ма­шин і механізмів з подавання бетонної суміші в конструкцію. Роботу спеціалізованих ланок бетонників організують, як правило, в дві зміни, а у випадку подавання бетонної суміші бетононасосами та бетонуван­ня конструкцій, в яких не дозволяються перерви у роботі, — у три зміни за змінним графіком. Якщо одночасно з бетонуванням викону­ються й інші (суміжні) роботи, то в цьому випадку організують комп­лексні бригади.

Комплексну бригаду ділять на спеціалізовані ланки (ланка теслярів, ланка арматурників, ланка бетонників).

Сварочные машины устанавливают в цехе на пол (но не на землю). Так как все типы машин имеют водяное охлаждение, к месту их установки необходимо подвести воду и предусмотреть отвод отработанной воды.

В летнее время допускается установка машин под навесом, а в зимний период машины устанавливают в отапливаемом поме­щении, которое должно иметь хорошую вентиляцию.

На рис. 108 показано рабочее место при контактной сварке стыков.

Выпрямленные стержни подвозят по узкоколейному пути 1 на удлиненной вагонетке (рис. 108) и складывают на козелки 3, примыкающие к роликовым столам 4, расположенным на одной линии с осью приводных наждачных точил 10. Рабочие, работающие у наждачных точил, берут с козелков по одному стер­жню и, подавая их вдоль роликовых столов к точилам, произво­дят зачистку торцов и концов на длину 10—15 см. Затем стержни с зачищенными концами передвигают на козелки, установленные между роликовыми столами. Звено, работающее у точил, состоит из двух арматурщиков 4 и 3-го разряда.

Применение роликовых столов вместо деревянных верстаков со сплошным настилом в несколько раз уменьшает усилие, необ­ходимое для продвижения стержня, так как трение скольжения заменяется трением качения по вращающемуся ролику.

Рабочие, обслуживающие сварщика, берут с козелков обра­ботанные на точилах стержни, передвигают их на роликовые сто­лы 7, установленные на одной оси и высоте с центром зажимов сварочного аппарата 5, и, двигая стержни по роликам, подают их зачищенными концами к сварочному аппарату.

Сварщик закрепляет в зажимах сварочного аппарата концы свариваемых стержней, выпуская их из зажимов на необходи­мую величину (см. табл. 21), и производит сварку.

Сваренные прутья скатываются на ступенчатую подставку 8, откуда их берут для дальнейшей обработки.

Подставка 8 для сваренных стержней должна иметь сплош­ной настил, чтобы неокрепший стык не прогнулся под действием собственного веса стержня.

/г»

а — общий вид; б — план; / — узкоколейный путь для подвозки прутьев; 2 — привезенные стержни арматуры с незачшцепными концами; 3 — ин­вентарные козелки для складывания прутьев; 4 — роликовые столы для подачи арматуры к наждачным кругам; 5 — стыковой электросварочный аппарат; 6 — стержни с зачищенными концами; 7 — роликовые столы для подачи арматуры к сварочному аппарату; 8 — ступенчатая подставка для остывания сваренных прутьв; 9 — сваренные стержни на подставке; 10 — наждачные круги (точила) для зачистки концов

Цикл сварки одного стыка состоит из следующих операций :

а) установки концов свариваемых стержней в зажимах сты­ковой машины;

б) сварки, т. е. разогрева, оплавления и сжатия;

в) раскрытия зажимов;

г) снятия и передвижки сваренных стержней на стеллажи или вдоль поточной линии к рабочему месту следующей операции.

На стыковых контактных сварочных машинах работает зве­но из двух человек: электросварщик обслуживает машину и про­изводит сварку; арматурщик 3-го разряда (совместно со свар­щиком) устанавливает и зажимает стержни, вынимает сварен­ные стержни и откладывает их в сторону, на стеллаж.

Будка, в которой установлен сварочный аппарат, по своей кон­струкции должна позволять свободно подавать сваренные стерж­ни на подставку. Как видно из рис. 108, это достигается устрой­ством верхней части будки вместе с кровлей в виде консоли.

На рис. 110 показана организация рабочего места для сварки стыков по методу арматурщика Ломакина, с установкой третье­го точила для зачистки второго конца стержня. Это дает воз­можность удобно, без повертывания, производить последова­тельное соединение нескольких стержней. Порядок работы до­статочно ясно виден из рисунка.

Подготовку машины к работе сварщик должен выполнять в следующем порядке:

а) проверить соответствие контактных губок диаметру сва­риваемых стержней; при необходимости сменить губки. Сменять следует также сильно деформировавшиеся и загрязненные губки;

б) проверить прочность закрепления губок и отсутствие их смещения при зажимании стержней;

в) отрегулировать взаимное положение губок таким образом, чтобы при сварке совпадали оси арматурных стержней;

г) отрегулировать движение осадочного устройства и прове­рить зажимное усилие;

д) проверить наличие смазки в необходимых местах;

е) отрегулировать положение и проверить ’работ}’ автомати­ческого выключателя тока;

ж) установить нужную степень регулирования сварочного трансформатора;

з) проверить исправность системы водяного охлаждения ма­шины.

В процессе подготовки машины рекомендуется произвести од­ну или несколько пробных сварок с испытанием качества проб­ных стыков путем загиба в холодном состоянии.

Предварительная очистка торцев свариваемых стержней нужна при сварке методом сопротивления. При сварке методом оплавления необходимо очищать торцы только от загрязнений, мешающих образованию искры, например от маркировочной ок­раски. Кроме специального приводного станка и наждачных то-

чил, о которых упоминалось выше, очистка может также произ­водиться вращающимися механическими щетками или струей песка.

При поточной организации работ в арматурном цехе сварку стыков целесообразно объединять в одной поточной линии с — рез-

Рис. ПО. Стыковая сварка по метолу арматурщика Ломакина:

а — организация рабочего места: 1 — сварочная машина; 2 — наждачные круги для

зачислен концов стержней; 3 — козелки; 4 — роликовые столы; 5 — подставка для сва­ренных стержней; б — последовательность сварки; / — прутья уложены на козелки; левый конец одного из прутьев обтачивается на третьем точиле; 2 — первые прутья с обеих сторон сварочной будки зачищаются с концов па точилах; 3 — прутья после зачи­стки передвинуты на второй ряд козелков; следующий прут зачищается с левого конца; 4 — прутья передвинуты на роликовые столы для сварки; у следующих двух прутьев зачищаются концы; 5 — сваренные прутья продвигаются по роликовым сголам для резки или транспортирования к етапу для гнутья; очередном прут зачищается с левого конца кой, а иногда также и с гнутьем стержней. Дуговая сварка про­изводится электросварщиками 5-го разряда.

Основным рабочим инструментом сварщика при дуговой сварке является электрододержатель (рис. 111), необходимый

для закрепления электрода при сварке и подвода к нему тока. Электрододержатель должен быть легким и удобным, чтобы по возможности меньше утомлять сварщика. Для этого вес его

Рис. 111. Типы электрододержателей: а — пружинный с плоскими губками; б — с защитным экра­ном (при большой силе тока); в — пружинный с плоскими губками и с приваренной к одной из губок планкой, огра­ничивающей длину огарка

должен колебаться в пределах от 400 до 700 г, а расстояние от места зажима электрода до начала рукоятки должно быть рав­но 150 мм. Рукоятка делается из дерева или других материалов, плохо проводящих тепло и не проводящих электрический ток, например из пластмассы. Электрододержатели при токе силой более 300 а снабжаются защитным экраном.

Захваты делают из медных сплавов и стали. Электрод дол­жен прочно держаться пэи любом наклоне электрододержателя.

При уходе за бетоном и исправлении его дефектов организа­ция рабочих мест должна обеспечивать такую же безопасность, как во время выполнения основных работ.

Рабочие места, расположенные над землей или на перекры­тиях на расстоянии 1 м и выше, должны быть ограждены.

Перила должны выдерживать массу 70 кг.

При невозможности или нецелесообразности устройства ограж­дений рабочие должны быть обеспечены предохранительными поя­сами, а места закрепления карабина предохранительного пояса должны быть заранее указаны мастером или производителем ра­бот и ярко окрашены.

При использовании растворонасосов для заделки раствором отверстий в бетоне, для нагнетания раствора за обделку туннелей и цементации бетона соблюдают следующие правила техники без­опасности.

Трубопроводы для транспортирования раствора под давлени­ем должны подвергаться после монтажа, установки и в последую­щем не реже чем через каждые три месяца гидравлическому ис­пытанию давлением, превышающим рабочее в 1,5 раза.

Ежедневно перед началом смены надлежит осматривать ма­нометр на растворонасосе и заменять его в случае неисправно­сти.

Удалять пробки, образовавшиеся в растворонасосе, трубопро­водах и шлангах, можно только после снятия давления в системе.

Перед продувкой растворопроводов сжатым воздухом рабо­чие, не занятые непосредственно этой работой, должны быть удалены из рабочей зоны на расстояние не менее 10 м. Переги­бать шланги, по которым транспортируется раствор, нельзя.

Не следует ремонтировать растворонасосы и растворопроводы, находящиеся под давлением, а также затягивать их сальники и фланцевые соединения.

Гибкие растворопроводы (шланги) необходимо соединять со штуцерами растворонасосов с помощью хомутов на болтах. За­прещается применять для этой цели проволоку.

При работе с электро — и пневмоинструментами правила тех­ники безопасности во время исправления дефектов бетона такие же, как и при укладке бетонной смеси.

нженерними спорудами є опори лінії електропередачі (ЛЕП), ра­діощогли, телевізійні та радіорелейні башти, димарі, вентиляційні труби, водонапірні башти, резервуари, зернові елеватори, транспорт­ні пересічення на різних рівнях, підпірні стіни, підземні переходи тощо.

Найпоширенішими є споруди, які мають значну висоту порівняно з невеликими розмірами у плані. Такі споруди можуть бути розміщені як поодинці, інколи на значній відстані одна від одної, так і групами. Найчастіше їх виконують з металу, рідше зі збірних залізобетонних конструкцій. Враховуючи те, що в більшості цих конструкцій центр ваги розміщений порівняно низько, найпоширенішим є встановлення у проектне положення заздалегідь повністю складених на землі конст­рукцій. Монтаж цих споруд доручають тільки монтажникам високої кваліфікації, добре обізнаним з технологічними особливостями зведен­ня їх, оскільки монтувати конструкції можна різними методами. На вибір методу впливають як функціональне призначення і конструк­тивні рішення споруди, так і умови будівництва.

Монтаж легких опор ліній електропередачі можна викону­вати як монтаж колон за допомогою самохідних кранів. Опори, які мають великі висоту та масу, монтують у проектному положенні мето­дом нарощування окремих частин.

Щогли монтують методами нарощування або піднімання заздалегідь складеної конструкції поворотом.

Метод нарощування полягає у встановленні перших двох-трьох секцій за допомогою самохідного крана. Після закріплення їх розчал — ками подальший монтаж ведуть за допомогою самопідіймального кра­на, який спирається на раніше змонтовані конструкції (рис. 3.1, а). Методом нарощування монтують щогли заввишки 80 м. Щогли зав­вишки 40 — 50 м піднімають повністю складеними та оснащеними на землі.

310,00 б

Рис. 3.1. Монтаж інженерних споруд:

а — щогли самопідіймальним краном; б — щогли поворотом за допомогою падаючої стріли; в — монтаж транспортних пересічень тунельного типу; І — схема монтажу; II — V — послідовні етапи роботи крана; / — тимчасові розчалки; 2 — постійні розчалки; З — монтажний кран; 4, 10 — якорі для закріплення вант; 5 —щогла; 6 —тяги; 7 — ванти; 8 — падаюча щогла; 9 — тяговий поліспаст; 11 — трактор

За умови достатньої міцності щогли її встановлюють методом по­вороту із застосуванням падаючої монтажної стріли (рис. 3.1, б). Під час підготовки до монтажу на центральному фундаменті вста­новлюють тимчасову опору із шарніром повороту, на яку спирають­ся п’яти щогли і монтажної стріли. На щоглі встановлюють дві пі­діймальні тяги, поліспаст і постійні відтяжки. Монтажну стрілу підніма­ють самохідним краном, потім за допомогою двох тракторів вибирають підіймальний поліспаст відразу за обидва кінці. Після встановлен­ня щогли у вертикальне положення її закріплюють постійними відтяж­ками.

Підпірні стінки влаштовують уздовж річок під час будівництва набережних, швидкісних магістралей, у випадках забудови на стрім­ких схилах місцевості; їх можна зводити зі збірних залізобетонних елементів монолітними і комбінованими. Комбіновані підпірні стінки, які споруджують уздовж річок, влаштовують на пальових фунда­ментах.

Для уникнення вимивання ґрунту з-під основи фундаменту підпірної стінки водою, із залізобетонних шпунтин перерізом 15 х 50 см і зав­довжки 5 м влаштовують шпунтовий ряд, за яким відсипають гальку з
фракцією зерен 15 — 40 мм. Над палями обладнують монолітний залі­зобетонний ростверк.

Підпірні стінки зводять потоковим методом. Спочатку копрами за­глиблюють шпунт і палі, потім ланки монтажників установлюють опа­лубку, монтують арматуру та укладають бетонну суміш. Після того як бетон набере достатньої міцності, монтують стінові блоки.

Улаштування транспортних пересічень тунельного ти­пу в різних рівнях починають із забивання шпунту з металу чи з ін­шого матеріалу по обидва боки майбутнього тунелю. Потім між шпун­товими стінками вибирають ґрунт. Після розроблення ґрунту та пла­нування основи під фундаменти починають монтаж найбільш трудо­місткої ділянки — закритої частини тунелю — і ведуть його знизу вгору. Оскільки вздовж осі Б (рис. 3.1, в) розміщені найважчі елемен­ти (фундаменти та ригелі), монтажний кран вибирають відповідно до них.

У глибинній частині тунелю починають монтаж підпірної стінки вздовж осі А. Спочатку монтують маякові фундаментні блоки, а потім — усі інші. Після монтажу фундаментів уздовж цієї осі монтують підпірну стінку.

Після цього переходять на вісь В для виконання тих самих робіт, що й по осі А. Водночас уздовж осі А замонолічують стики і бетонують монолітні пояси Пх. В останню чергу монтаж виконують уздовж осі Б, а уздовж осі В в цей час замонолічують стики і бетонують монолітні пояси Я|. Такий технологічний порядок забезпечує безперебійну роботу крана, який, завершивши роботи на осі Б, переходить до монтажу балок перекриття в прогоні між осями А — Б, а потім — між осями Б —В.

Після монтажу закритої частини тунелю та пандусів укладають розпірні балки і влаштовують монолітні залізобетонні пояси Я1? Я2, Я3. Завершують монтаж засипанням баластного ґрунту та його ущіль­ненням.

Підземні частини промислових будинків, склади, гаражі, насосні, бойлерні, метрополітен та інші інженерні підземні споруди можна бу­дувати з поверхні землі, використовуючи одну із технологій: у відкри­тому котловані аналогічно наземним будівлям; опускним способом; способом «стіна в грунті».

Відкритим способом будують підземні споруди з попереднім копан­ням котловану з поверхні землі. Споруди неглибокого закладання мож­на зводити без кріплення стінок котловану. Це звільнює його простір від розпорок, кріплень тощо, проте потребує застосування вантажо­підйомних кранів із дещо більшим вильотом стріли. У глибоких котло­ванах відкоси будують настільки великими, що вартість земляних ро­біт значно впливатиме на вартість споруди. Іноді навколишня забудо­ва унеможливлює виконання котловану з відкосами, і якщо такий кот­лован все-таки буде виконано, то виліт стріли вантажопідіймального крана через велику ширину котлована буде надто великим.

Рис. 3.2. Схема будівництва підземної спо­руди відкритим методом: а — копання котловану; б — план кріплення котловану; в — будівництво внутрішньої ча­стини споруди; / — металеві двотаврові палі; 2 — дерев’яна забірка; 3 — обв’язувальна бал­ка; 4 — розпірка; 5 — землерийна техніка; 6 — фундаментна плита споруди; 7 — кон­струкції підземної споруди

Отже, підземні споруди глибокого закладання раціонально будувати відкритим способом — копанням кот­лованів з кріпленням стінок. Воно може бути шпунтовим, анкерним, роз­пірним, з використанням ґрунтових анкерів.

Розглянемо послідовність вико­нання основних робіт на будівництві підземної споруди у котловані з роз­пірними стінками (рис. 3.2). По зов­нішньому контуру котловану в ґрунт заглиблюють (за потреби — з вико­ристанням лідерного буріння) мета­леві двотаврові палі достатнього по­перечного перерізу. Ґрунт усередині контуру із паль починають вибира­ти, а голови паль з внутрішнього боку обв’язують нерозрізною балкою. По­ки котлован неглибокий, його дно слугує робочим майданчиком для монтажу розпірних балок. їх монту­ють з упором в обв’язувальну балку.

Таке розміщення (рис. 3.2, б) балок створює достатньо вільного простору в центрі котловану, що сприяє вер­тикальному транспортуванню матеріалів, конструкцій і будівельних машин з поверхні на дно котловану. З відкопуванням котловану його вертикальні стінки кріплять за допомогою дощатої горизонтальної збірки між металевими палями.

У викопаному котловані улаштовують водовідлив ґрунтових вод і виготовляють конструкції підземної споруди: фундаменти, стіни, коло­ни, балки, перекриття. Після набирання міцності зовнішніми стінами споруди і влаштування гідроізоляції пазухи між спорудою і кріплен­ням стінок котловану засипають з ущільненням, знімають розпірки, об-

Рис. 3.4. Будівництво підземної споруди методом «стіна в ґрунті»: а — улаштування «стіни в ґрунті»; б — виймання ґрунту під захистом «стіни в ґрунті»; в — будівництво внутрішньої частини споруди; / — «стіна в ґрунті»; 2 — трубчасті роздільники стіни на захватки; 3 — широкозахоплювальний грейфер; 4 — глинистий прохідницький розчин; 5 — бетонування стіни бетонолитною трубою; 6 — трубопро­води; 7 — глинисте господарство; 8 — напрямок робіт; 9 — землерийна техніка; 10 — видалення ґрунту; 11 — дно — фундамент споруди; 12 — внутрішні конструкції спо­руди

(0,4—1,2 м) траншеї без механічного кріплення, а під захистом про­хідницького глинистого розчину густиною 1,05—1,15 г/см3. Вико­пані траншеї бетонують підводним способом і створюють зовнішні стіни підземної споруди без викопування внутрішнього об’єму.

Копання траншей супроводжується роботою глинистого господар­ства, в якому готують глинистий розчин, забезпечують його циркуляцію, очищення від вимитого розчином із траншеї бурового шламу, а також технологічні властивості розчину.

Копання траншей і бетонування стіни виконують потоково, відразу після готовності траншеї, для чого по всій довжині її поділяють на захватки завдовжки 4 —6 м.

Бетонують стіну литою бетонною сумішшю за допомогою бетонолит — них труб або бетононасосом і напірним бетоноводом.

Після того як конструкції зовнішніх стін («стін у ґрунті») наберуть достатньої міцності, ґрунт із вигородженого ними простору вибирають, улаштовують дно (фундамент) і зводять внутрішні конструктивні еле­менти (колони, стіни, перекриття тощо).

Таким способом можна будувати споруди завглибшки 20 — 40 м.

Монтаж ведут укрупненными блоками 24×24, 30×30, 36×36 м Сборка и установка в проектное положение не имеют принципиальных отличий от технологии сборки и установки блоков «Кисловодск», однако сами схемы монтажа имеют некоторые особенности, обусловленные своеобразием опирання блоков «МАрхИ» на несущие конструкции.

Эти блоки, в отличие от блоков «Кисловодск», имеют несколько вариантов опирання на колонны; опирание на четыре, шесть, восемь и более колонн, расположенных по контуру блока или внутри блока (рис. 7.1, к). Возможно также опирание блока на несущие стены, пилястры, обвязочные балки и т. п.

Монтаж ведется двумя стреловыми кранами ДЭК-50 или СКГ-63. При небольшом количестве монтируемых блоков используются монтажные мачты или шевры.

При больших размерах конструкции эффективна сборка в проектном положении на передвижных монтажных опорах с помощью автокрана.

Монтаж вертикальным подъемом. Применяется при монтаже покрытий зрелищных зданий, спортивных сооружений, ангаров, железнодорожных и аэровокзалов и т. п. Пролеты таких структурных покрытий составляют 60-100 м и более.

Сборка конструкций проводится после установки всех несущих колонн. Сборочные стенды расположены на земле, у места установки конструкции. После сборки решетчатая конструкция или полностью обустроенный блок покрытия (кровля, инженерные коммуникации и т. п ) поднимается на проектную отметку системой монтажных мачт (рис. 7.16) или системой ленточных фермоподъемников. Масса блоков весьма значительна. Так, при возведении ангара в аэропорту Окене в Варшаве она составила 900 т, в лондонском аэропорту Хитроу смонтирована структура массой 2700 т. При возведении ангара в Цюрихе была поднята структура размером 90×130 м общей массой 5300 т

Рис. 7 16 Конструкция покрытия ангара после окончания подъема

Монтаж надвижкой. Структурное покрытие концертного зала в г. Сочи имеет шестигранное очертание в плане пролетом 84 м и площадью 5670 м2. Выполнено из алюминиевых труб диаметром 90-120 мм.

Сборка покрытия выполнялась из пространственных пирамид (тетраэдров) (рис. 7.3, 7.17) заводского изготовления и из плоских треугольных элементов на болтах. Сам процесс сборки конструкции

проходил на проектной отметке (но не в проектном месте) на монтажной эстакаде. Собираемая панель пристыковывалась к ранее собранной части конструкции. Затем с помощью лебедок по направляющим катальным ходам конструкция циклично перемещалась на ширину панели. Циклы сборки и перемещения чередовались до полной сборки и надвижки всей конструкции покрытия в проектное положение. Затем конструкция опиралась на опоры и выполнялось ее рабочее закрепление.

Монтаж на проектных отметках. При больших объемах монтажных работ, при значительной длине здания, при пролетах более 36,0 м, при нескольких пролетах одинаковой длины для повышения темпа монтажа используют передвижные подмости (кондуктор), который перемещают вдоль пролета по катальным ходам с помощью лебедок (рис. 7.17).

На каждой стоянке кондуктора собираются 2-4 панели структуры с приданием строительного подъема каждой панели.

Сборка начинается с угловой ячейки, добавляя последующие ячейки в один ряд в направлении увеличения строительного подъема Направление монтажа каждого ряда ячеек принято слева направо и в процессе сборки не меняется. Это позволяет компенсировать неточности размеров опорного контура здания по длине.

После сборки этого блока его раскружаливают, и кондуктор перемещают на следующую стоянку.

После сборки следующего блока кондуктор перемещают на следующую стоянку, а два предыдущих блока, получивших проектный прогиб после раскружаливания, соединяют между собой.

При сборке последующих рядов ячеек по ширине захватки но требуется дополнительной подгонки и выверки, так как первый ряд ячеек является своеобразным шаблоном (пространственным ориентиром).

Монтаж криволинейных структурных конструкций Купольные покрытия со структурами собирают на опорном кольце на стенде на уровне земли и поднимают на проектную отметку (на стены или рбвязочную балку) методом вертикального подъема Для этого используют монтажные мачты (2…8 шт.) или фермоподъемники.

Таким же способом возведят структурные оболочки. Однако здесь при небольших размерах оболочки 18×18, 24×24 м возможен монтаж двумя мобильными кранами.

Монтаж структурных сводов ведут, как правило, методом перекатывания отдельных блоков вдоль пролета при помощи передвижной монтажной башни (высокий установщик на рельсовом или колесном ходу) или при помощи низкого установщика на мостовом кране (рис. 7.11,7.12).

Здесь необходимо отметить одну технологическую особенность: на сборку монтажного блока структурной конструкции бригада затрачивает 1…3 рабочие смены, то есть 8…72 часа. И это при правильной организации труда и четкой поставке ресурсов. На установку блока в проектное положение один или два крана затрачивают 1 …2 рабочих часа. Остальное время монтажного цикла (10…70 часов) указанная техника простаивает. Учитывая, что на этих процессах задействованы тяжелые краны СКГ-40. ДЭК-50, СКГ-63, СКГ-100, стоимость машиносмены которых весьма высока, имеют место значительные непроизводительные затраты (на оплату простоя крана).

К металлическим висячим покрытиям относят конструкции с гибкими и жесткими несущими нитями, по которым укладывают ограждающие кровельные конструкции из профилированного стального пастила или из сборных железобетонных элементов, а также гонколистовые мембраны, выполняющие несущие и ограждающие функции.

Висячие покрытия оказываются наиболее экономичными по сравнению с другими конструкциями в тех случаях, когда требуется перекрывать средние и большие пролеты без внутренних опор Уже существует висячее покрытие пролетом до 130 м. На основе дальнейшего развития конструктивных форм покрытий пролеты могут быть еще больше.

Возможны комбинированные системы висячих покрытий — тонколистовые мембраны, подкрепленные системой гибких (вантовых) или жестких нитей в виде балок, прогонов, ферм или стальных полос. Достоинствами мембранных покрытий являются их высокая

технологичность изготовления и монтажа (как правило, мембрану укрупняют на заводе в крупноразмерные полотнища шириной 9. 12 м, их сворачивают в компактные рулоны для транспортировки на стройплощадку, а при устройстве покрытия раскатывают рулоны), а также характер работы в покрытии — на двухосное растяжение, что позволяет перекрывать 200-метровые пролеты стальной мембраной толщиной всего 2 мм.

Несущие гибкие и жесткие нити (гибкой нитью принято называть элемент покрытия с малой жесткостью на изгиб, в котором расчетные напряжения от изгиба не превышают 5% напряжений от растяжения) характеризуются простотой изготовления, возможностью снижения металлоемкости за счет применения материалов с высокими прочностными свойствами, а также монтажа укрупненными элементами. Висячие растянутые элементы обычно закрепляют за жесткие опорные конструкции, которые могут быть в виде замкнутого контура (кольца овала, прямоугольника), опирающегося на наклонные арки или рамы, удерживающие покрытие

8.1. Виды покрытий. Назначение

Покрытие образуется системой натянутых через пролет здания нитей (вант). Ванты могут быть как гибкими (тросы, цепи), так и жесткими (например, в виде перевернутых арок (рис. 8,1, к, л)). По вантам устанавливается покрытие сборных железобетонных плит (с последующей наклейкой мягкой кровли) или из листов профнастила.

Вантовые покрытия можно применять для покрытий зданий практически любого очертания в плане. Геометрические формы покрытия могут быть самыми различными, в зависимости от принятого типа вантовой системы и от очертания опорного контура Обычная форма вантового покрытия с гибкими тросами — вогнутая, провисающая; выпуклая форма может быть создана лишь при применении тросовых ферм с жесткими распорками либо систем перекрестных тросов. При некоторых конструктивных формах вантовые системы существенно отличаются от обычных железобетонных или легкобетонных покрытий характером своей статической работы: конструкция работает как висячая оболочка.

Основным недостатком вантовых покрытий является так называемое явление «выхлопа», при котором ветровой аэродинамический отсос воздуха с поверхности покрытия создает вертикальную составляющую, в ряде случаев превышающую массу покрытия и приводящую к его деформации.

Для исключения этого явления и связанных с ним деформаций используются различные технологии стабилизации покрытия: пригруз, вантовая сетка (рис. 8.1, д, е), вантовые фермы (рис. 8.1, ж, з, и), висячие оболочки отрицательной кривизны.

Это требует дополнительных ресурсов, что несколько снижает эффективность вантовых покрытий.

Вантовые покрытия могут различаться по конструкции заполнения покрытия (легкие или тяжелые покрытия) и по геометрической форме поверхности (цилиндр, конус, эллипсоид, гиперболический параболоид, складки и т. п ). В качестве определяющих признаков конструктивных различных форм приняты кривизна поверхности покрытия и тип тросовой системы.

В качестве вант используются стальные высокопрочные канаты диаметром 12,0..60,0 мм при диаметре отдельных проволок 04,.. .0,6 мм. На объект ванты поставляются на специальных барабанах проектной длины или в виде целого каната, при этом проектные ванты «нарезаются» на месте по фактическим замерам.

В зависимости от принятой системы стабилизации конструктивно покрытие выполняется в виде:

а) системы параллельных вант;

б) вантовых перекрестных сеток;

в) вантовых оболочек,

г) вантовых ферм;

д) комплексных систем в сочетании с балками.

В зависимости от формы здания в плане несущие вантовые системы могут иметь различное расположение. При прямоугольном плане несущие вантовые системы располагаются параллельно друг другу и перекрывают весь пролет

Для перекрытия круглых в плане зданий вантовые системы располагаются радиально и перекрывают (каждая система: канат, ферма) половину пролета, соединяясь между собой через опорное кольцо.

Возможны иные формы зданий и иные варианты расположения несущих вантовых систем (рис 8.1.)

«

Рис. 8.1. Схемы несущих систем висячих покрытий, а. ..е — однопоясных; ж…и — двухпоясных, к, л — с висячими фермами, м…о — подвесных (консольных и пространственных); 1 — тонколистовая мембрана, 2 — стабилизирующие канаты, 3 — несущие ванты. 4 — колонны или оттяжки, 5 — подвески, 6 — распорки

Рис. 8.1. Окончание